«Ми мріємо, аби Господь хоч трішечки продовжив нам наші щасливі дні»

Кажуть, що сценарії справжнього кохання нам пишуть небеса. Понад десять років тому доля звела мене з дивовижною парою, мешканцями слобожанського села Катеринівка поблизу містечка Лозової - Антоніною Андріївною і Іваном Лук'яновичем. Їхні почуття спалахнули ще за часів далекої юності, а розквітли, коли обом минуло ледь не по вісім десятків років. Вони ніколи разом не ставали на весільний рушник і не одягали один одному на руки обручки. Натомість, мали свої сім`ї. Сьогодні одного з цих світлих людей вже немає з нами. На жаль....

Далекого 2006 року я спробував викласти на папері, чи то пак, на електронному аркуші, історію драми двох люблячих, але закутих у немічне тіло душ. Ось, що з того вийшло…

Вона його кличе - мій Ваня. Зранку причепуриться (скільки там тої краси назовні залишилось, а та, що на серці, макіяжу не потребує), наладнає кошика з гостинцями і рушає прямісінько повз сільський ставочок, краєчком головної вулиці до свого судженого. Поспішає віддячити за те лише, що чекає на неї день у день. Можливо, не такими легкими для старечого тіла є ці побачення: мала б ноги слухняніші, летіла б увесь той шлях, наче на крилах. Щодня, скільки їх ще відвела їм доля-бідолаха...

До своєї Тоні він і сам частенько зазирає на гостини. Хатнім поранням не обтяжений, а з домашнього скарбу, за яким би він шкодував, опинись воно у злодіїв, залишилася хіба лишень трирічна кішка Феня. Лихим людям і пройдисвітам, які в Катеринівці не перевелися, від неї пуття мало. Навряд чи хтось схоче поцупити. Ось так вони і живуть – другий рік поспіль торують одне до одного стежку. У кожного, однак, за плечима величезний тягар із восьми десятків років...

«Боронь Боже, нашій дочці з таким дружбу водити»

Іванова сім'я осіла в Катеринівці голодного 33-го. Тікала із сусіднього району, де на ту пору старому й малому навіть жменька прілої макухи була за ласощі. Тут, біля Лозової, швидкої смерті треба було пошукати: в місцевому колгоспі годували баландою - це, мабуть, і врятувало їх від передчасної загибелі. Із голодного ярма разом з іншими односельцями змогла вискочити і Тонина рідня. За рік-другий босі й замурзані горобенята вже чимчикували до школи. Ваня сів за підручники першим, а трохи згодом засвоювати книжну грамоту взялася Тоня. Там і познайомилися.

-        Я була росточком, наче та Дюмовочка – маленька, кругленька і надміру жвава, - згадує Антоніна Андріївна, і в її очах блищать веселі вогники. - У хлоп'ячих компаніях почувалася своєю і не мала жодного остраху перед бійкою. Вже, коли подорослішала, відчула дівочий інтерес до чоловічої вроди і ніби ненароком стала горнутися до Вані. Але дарма. Мене він геть не помічав – гасав із рогаткою за горобцями, бовтався у ставі або нишпорив під корчами, шукаючи раків. Тож, виходить, що вся моя недитяча цікавість розбивалася ущент об його хлопчачу байдужість. Не чіпала я його серця. Тому й журилася.

Іван, якщо ж і помічав на собі Тоніні погляди, особливо тим не переймався: дівчат навколо чимало – встигне й він колись закохатися. Він парубок помітний, байдуже, що вуса не виросли, он і дорослі дівки очей не відводять. На Тоніну симпатію відповідав жартами, а де й з гострим слівцем – мабуть, набивав собі ціну.

Якось теплої весняної днини, напередодні війни, зібралися вони невеличкою юрбою біля сільського става. Чи то випадково, а чи заради сміху штовхнув Іван Тоню з крутого берега у воду. Так, каже, і булькнула вся її хоробра душа. Вилізла на тверде і в сльози. А тут батьки приспіли, схопили хлопця за вухо і до матері: мовляв, дивись, якого телепня викохала. Боронь Боже, нашій доньці з таким дружбу водити. Стояв Іван у сінях і під ту дорослу розмову готував себе до швидкого перевиховання. Згадував, коли його тілом гуляв батьківський пасок.

...За півроку зустріли катерінівци клятого окупанта. Одразу сподівалися закидати супостата шапками. Дітлахи влаштовували на вигоні переможні битви, вимахували дерев'яними шаблями, сікли верхівки наїжачених лопухів і вигукували переможне «ура». Зупинити німця вдалося не одразу. Два роки село звикало жити в окупації… Але то, як казав один телевізійний герой, вже інша історія… Молодість, однак, брала своє. І любов Тоніна що не день, то сильніше обпікала серце і краяла її дівочу душу.

-        Гарний, чортяка, був, - усміхається вона і влучає поглядом у чоловіка. - Усі сільські дівки на його чуба задивлялися, хоч і знали, що я жодну до нього не підпущу. Втім, здогадувалася, що він не одній мені призначав побачення. Було, передасть записку, а там верби намальовані, і місце зустрічі ними позначене. Я ті його художества одне до одного складала, мала свою схованку, а щойно траплялася вільна хвилина – діставала і крадькома мріяла. Що тут вдієш – кохала лобуряку. Безтямно. От тільки батько мій цю нашу конспірацію одного разу й викрив. Ніяких побачень, сказав, не буде, доки не виб'єшся у вчені люди. Дуже вже боявся, що залишусь я неписьменною, і без паспорта в колгоспі свого віку доживатиму. Тяжко тут тоді було.

Майже 40 років прокидалася з Його ім'ям

Війна тим часом покотилася на захід, тож недовчені дівчата й парубки чимдуж кинулися надолужувати вкрадені кривавою геополітикою шкільні години. Тоня за порадою, чи то пак, наполяганням батьків, подалася «вибиватися в люди» до Харкова. Готувалася стати фельдшером. Вані судилося потрапити до винищувального батальйону, куди його відправили незабаром після закінчення снайперської школи. Доросле повоєнне життя виявилася набагато складнішим за їхні дитячі мрії. Ті рідкісні дні, що їх викраювала студентка для поїздок додому, завдавали дівчині більше болю, ніж радощів. Її коханий Ваня за нею, схоже, анітрохи не сумував, навпаки, щораз давав привід для нестерпних ревнощів.

Ось тому і з'явився у майбутньої дипломниці пристрасний залицяльник Гришка - з місцевих, катеринівських. Хлопець скінчив військову службу, повернувся додому і, не гаючи часу, обрав собі гідну пару. Тоня була рочків на шість його молодша – цілком підходяща кандидатура для створення міцної родини. А щоб колишній коханий не муляв їй заплакані очі, доля в особі вчених мужів із технікуму відправила дівчину у далеку далечінь – до невідомого і оповитого страхітливими чутками Львова. Навздогін нареченій будувати нове совєтське життя на Галичині поїхав і її майбутній чоловік. Країна Рад відлунював перший повоєнний рік.

-        Чи мала я з Гришою щастя? Ну, як тут неправду скажеш. Шанувала я його, звичайно. І згоду в родині намагалася тримати, щоб розуміння між нами було. Тільки хіба ж це любов? Так, одна прихильність. Та чи й мислимо: 40 років із дня на день прокидатися з Його ім'ям. Чоловік поруч, а ти все про інше думаєш, кажу собі, бува. Прямо кара Господня... - розповідає Антоніна Андріївна.

Вдовою вона стала у 1980 році. Покійний Григорій залишив дружині двох дорослих доньок, настільки ж старанних у праці і знаннях, як і їх роботяща мама. Вийшла на пенсію і ще більше затужила. Долати смуток було не сила. Замолоду не відала тієї гострої печалі, яка раптом охопила її на старість. А може, за щоденною метушнею не помічала, як болить їй у грудях, щойно почує Його ім`я? Відтепер воно не сходило з її жіночих вуст. Тож трапилася нагода, знялася і примчала до Катеринівки, ще Гриша живий був. Десь відчувала себе злодійкою, соромилася свого шаленства, але не мала іншого порятунку від самої себе. Після смерті чоловіка вона вже не рахувала тих поїздок.

-        Свою долю, якою вона не є, не можна лаяти. Видно, так Богові треба, щоб людина у випробуваннях свій вік жила… - каже Антоніна Андріївна.

У 2004 році їй виповнилося 77. Катеринівку вона більше не полишала...

«Божа примха»

Скільки разів за всі роки, проведені порізно, далеко один від одного (розлуки теж вершаться на небесах?) її змужнілий і вже статечний Ванюша ворушив у думках минуле і зазирав у Тоніні очі? А мо, й цілував їх? Чи згадував про неї?

-        Якби знав, - жартує і за тим жартом ховає давню гіркоту Іван Лук`янович, - де соломку стелити, може, і здоров'я було б міцніше. А що думав про Тоню постійно, так і то правда. Все ж не каменюку маю за душу. А любов, коли вона справжня, штука серйозна.

Не склалося у катеринівського трударя-механіка, як він сам того хотів, особисте життя. Вибоїстою і, часом, пустельною була його довга дорога. Мабуть, ту єдину він і прогледів, коли віддавав Тоню в чужі руки. Ось і довелося скуштувати полин, а не солодкий цвіт – такою була йому відплата на багато десятиліть. Вважай, на все життя…

Як так сталося, що зайшов він одного разу до її господи? Не один був, із гостями. Перед тим дружині хрест на могилку поставив і довго не міг протверезіти від горя. Кажуть, чоловіки важче відбувають втрату. Зайшов, та й залишився зі своїм минулим... Тепер обидва впевнені, що саме таке кохання трапляється лише один раз на століття. Й інакше, як Божою примхою його не назвеш.

-        Багатьом нашим кортіло мене присоромити: мовляв, заманулося їй чудеса витворяти на старості, - сміється Антоніна Андріївна. - Я ж відповідаю цим друзям-заздрісникам: нам із Ванею не ночі потрібні, а наше спілкування. Тому, може, і не поспішаємо лаштувати своє гніздечко.

-        Ми дуже настраждалися у своїх перших шлюбах, аби тепер випускати з рук своє щастя, - погоджується з нею Іван Лук'янович.

До несподіваних примх своїх старих батьків їхні, вже теж немолоді, діти (у Івана Лук'яновича також є дві доньки) ставляться з розумінням. Не хочуть гасити останньої іскорки, яку колись таки задме вітер-час.

-        Нам удвох зовсім не нудно. Ваня мій добрий і не вміє лукавити. І до жартів не втратив інтерес. То лише зовні ми такі скоцюблені й немічні.

У Антоніни Андріївни - жвавої і невгамовної Тоні – руки справжньої української господині. І пиріжки вона готує пухкенькі, схожі на неї саму в юності. Тісто замішує вдома, а підійти воно встигає дорогою, якою жінка щоранку вибирається до свого судженого. У нього вона і садовить свою здобу до духовки. А опісля пригощає нею Ванюшу.

-        Ось такі наші побачення, наче в молодят. Зустрічаємося, ніби вперше, а розлучаємося, мов назавжди. А ще мріємо, аби Господь хоч трішечки продовжим нам наші щасливі дня. Бо досі цього щастя так мало було…

Олександр Шульга, створено 02 березня 2006 р., фото Ігоря Інкіна