На власні очі

Дніпро, кордон із Білоруссю. Вусатий рибалка у світлому капелюсі під «сомбреро» стежить за поплавком. Той ледь гойдається на м’яких хвилях. Користаюся моментом і в лоба питаю, чи не боїться він, громадянин України, що з протилежного боку до нас посуне Росія? «А шо тут баятса, єслі ано хвакт!» - вистрілює сіверською говіркою дядько. Пояснює: «А очєнь проста. Вани ж брати – вани дружать. Варота аткрили, сказали – йді, куди хочеш. Так шо чи може, чи не може буть, но може… Бутилку разапьют удвох, да скаже адін другому - єдь! А шо тут – час дєлов і в Чарнігавє…»

За 160 кілометрів від Києва є давнє село з колоритною назвою Мільки. Ця розповідь про його долю і долю його мешканців – їхні щоденні клопоти і сподівання «Що, питаєш, тут буде далі? – дядько Микола висмикнув із-під ніг запилену стеблину, розтер її між пальцями, кинув погляд у бік сільського цвинтаря й несподівано голосно, ба, навіть сердито відповів: - Нічого не буде. Помруть наші Мільки. Років за десять ліс та болото їх з ` їдять ... » І замовк. Цієї миті він, вочевидь, картав себе за раптовий спалах відчаю, образи, ледь вловимої злості. Певно, дуже боліло йому…

На Чернігівщині мешканці крихітного села створили власний краєзнавчий музей. Експонати до нього збирали по горищах і скринях. Музей ніде не зареєстрований, але селян це не засмучує. Вони кажуть, що хочуть зберегти у пам ` яті нащадків рідну історію.

Одна мудра людина, отець Анжей (він має своє невеличку парафію у Павлограді на Дніпропетровщині), сказав просту річ: аби відчути присутність Бога, варто подивитися навколо себе.

В хорошем городе у него есть хорошая квартира, однако, сам он предпочитает жить на задворках у цивилизованного мира, где бродят лоси и кабаны, и где неделями можно не встретить человека. Все это - в полутора часах езды от Киева!