Війна не за підручником | Як львівський історик став добровольцем

Ще три роки тому його головною зброєю була наука. Нині він володіє АК-47 не гірше, ніж словом. А ще пише книгу. Робить це у перервах між бойовими чергуваннями. Війна його змінила, як і більшість тих, хто прийшов в окопи з цивільного життя. Тарас Ковалевич (позивний «Аспірант») – військовослужбовець 125 окремої бригади ТрО Сухопутних військ Збройних Сил України.

Тарасові 35 років, він молодший сержант, командир відділення у стрілецькій роті. До початку великої війни викладав у «Львівській Політехніці», має ступінь кандидата історичних наук. До лав ЗСУ долучився в березні 2022 року.

- Даруй за наївне питання, але хочу зрозуміти: чому кандидат історичних наук пішов на війну?

- Як чому?! – Тарас таки здивований. - Бо путін напав!

- Плюс! Відповідь прийняв! 

- Я мав того дня їхати в університет, якісь документи передати. Пам’ятаю, це був четвер. Так, четвер 24 лютого. Прокинувся і зрозумів, що, напевно, мій універ закінчився. Війна. Треба думати, що робити далі. Десь тиждень-другий я займав себе волонтерством. Потім побачив, що формується нова бригада…

- 125-та? 

- Так. Але спочатку я в 103-ю хотів потрапити. Бо з перших днів туди пішов мій друг і колега Андрій Филипчук. На жаль, він загинув у лютому 2023 року на Луганщині. Це археолог, дослідник стародавнього Пліснеська (давньоруське городище біля села Підгірці Золочівського району Львівської області – авт.), син відомого українського археолога, професора Михайла Филипчука, гідний продовжувач справи батька. То Андрій сказав мені: «Тарасе, у нас місць немає, я останній встиг на цей «потяг». Тому чекай». Чекати я не став - побачив, що формується нова бригада і подався до неї… 

- Забігаючи наперед, спитаю: якою ти сьогодні бачиш 125-ку? Чим вона, на твою думку, вирізняється на тлі інших підрозділів? 

- Насамперед, це бойова бригада, яка на 90% сформована із цивільних людей. На противагу іншим підрозділам ТрО до нас не так багато прийшло ветеранів АТО/ООС. Натомість, у наших лавах було і є чимало науковців, освітян, підприємців. Більшість із них до 2022 року не тримала в руках автомата. Ми вчилися воювати з нуля. Поступово набували бойового досвіду. Ми були мотивованими, не зашореними армійщиною, спроможними дати собі раду. Нас об’єднували по-справжньому братерські стосунки. І наші бійці проявили себе дуже гідно на полі бою.

- Чому позивний «Аспірант»? Адже він не відповідає твоєму науковому ступеню?

- Просто інші позивні, дотичні до моєї цивільної професії, надто банальні і розповсюджені. Скажімо, «Доцент». У нашому батальйоні є людина з таким псевдо. «Кандидат»? Не зрозуміло, кандидат чого – можливо, в депутати? «Професор»? Але я не маю такого вченого звання. Колись був аспірантом, тож цей позивний і прижився. 

- Ти маєш величезний багаж цивільних знань і здобутків. Чи знадобилися вони тобі на війні? Або навпаки: чи не заважають виконувати бойові задачі?

- Заважають? Ні, не помічав. Але й про якусь практичну користь нічого не можу сказати. Хіба що відчуваю повагу від побратимів – мовляв, учена людина) До речі, свого часу я для них проводив вечірні лекції на різні історичні теми.

- Лекції? На війні?

- Саме так - читав лекції. За вечерею. Готувався завчасно, підбирав цікаву тему, інколи робив це на замовлення. Народ збирався, слухав слухав. Тоді наша вечеря тривала довго (усміхається – авт.) Якось я заступив на тривале чергування. То один мій побратим Костя, який у нас куховарив, просив мене, аби я перевівся до нього на кухню. Бо він, мовляв, дуже скучив за моїми лекціями.

- Історія як наука тобі й досі цікава?

- Так. Коли мова заходить про історію, я завжди можу вставити свої п’ять копійок. Приміром, хтось із кимось сперечається – тоді я виступаю арбітром. Роблю фінальне резюме їхньої дискусії. Я із задоволенням переглядаю різні відео на історичні теми, слухаю дослідників. Звісно, що зараз більше акцентуюся на військовій тематиці і військовій історії.

- Чи вплинула війна на твоє бачення історичних процесів?

- Я й до війни чітко усвідомлював, хто ми є - українці, хто наші союзники і хто наші вороги. В науковому плані я був сформований. Щодо ворогів, за три роки я нічого нового про них не дізнався. Впродовж останніх 500 років вони принципово не змінилися. Як тоді, так і тепер виявляють свою жорстокість і підступність. Згадаймо сюжет гравюри з Лівонської війни 16 століття. Повішені на дереві жінки, вбиті діти. І це все чинили тоді моskовити.

- Для декого з моїх побратимів нинішня війна стала відкриттям. Бо останнього не вірили, що росія може вдатися до нападу і масштабних звірств.

- У нас із побратимів дехто в росію на заробітки їздив, навіть у 2015 році.

- Чи змінився ти за ці три роки, як відчуваєш?

- Однозначно змінився.

- Як саме? Можливо, більше стало цинізму? 

- Ну, не те, щоб я перетворився на циніка. Швидше, стало більше… зосередженості, витривалості. Те, що налякало би іншу людину, мене вже не чіпає. Наприклад, низький проліт військового літака. Реакції цивільної людини і мої будуть зовсім різні.

- Свій страх ти навчився долати? 

- Напевно. Після першого дня Бахмута. Перед тим ми впродовж семи місяців були на Харківщині. Якщо щось і прилітало, то далеко від нас. У Бахмуті все було інакше. Щойно ми туди приїхали, вийшли з машини - одразу опинилися в зоні активних бойових дій. Ти не розумієш, хто стріляє, звідки й чим. Чи по тобі, чи від тебе. Ми мусили рухатися перебіжками. То були найбільш екстремальні умови, в яких довелося побувати на війні.

- Знаю, у вас тоді були загиблі…

- Так. Декого я сам витягував на «евак»… На наших позиціях загинуло (згадує і рахує – авт.) четверо… Саме на нашому РОП-і. Загинули придані, які були з нами. Здається четверо за весь час. Двоє в селі і двоє на позиціях. То двох я безпосередньо витягував. Не дуже приємна місія. Серед полеглих був і мій побратим із позивним «Фізрук». Я пам’ятаю той день і годину. Пам’ятаю все добре. Бачити зблизька смерті своїх друзів - це для мене найтяжче.

- Сам ти мав поранення?

- На щастя, тільки дві контузії. Легкі.

- Якою людиною ти себе зараз більше відчуваєте – цивільною чи військовою?

- Військовою. Додому я приїжджаю наче в гості. Я навіть не зміг свого цивільного взуття знайти, мусив щось підбирати. І то з тріснутими підошвами взув. Штани не застібаються. В армії поширшав трохи (сміється – авт.).

- Цивільний світ тебе не дратує?

- Ні, але я хочу, щоб люди пам’ятали: вони живуть не десь поза війною, а в тилу воюючої країни. І з цього треба виходити. Варто також бути готовим до різних ситуацій – володіти навичками тактичної медицини, знати, де найближче укриття. Нас, військових, війна навчила діяти швидко, покладатися на самих себе. Тому ми здатні пристосуватися до будь-яких умов. І то все ми робимо під обстрілами.

з побратимом Валерієм Шажком

- За домівкою дуже скучив, мабуть. Але, можливо, хотів би на контракті в армії лишитися?

- Вдома, звісно, краще. Принаймні ідея контракту не переважає мого бажання повернутися до дому. Три роки минуло. Це багато.

- Так, це справді немало. Не шкодуєш, що в 2022-му пішов до війська?

- Наразі – ні. Не шкодую. Мені є, з чим порівнювати. Є люди, яким менше в цьому сенсі пощастило. Я маю на увазі, з підрозділом. Більшість моїх друзів лежать на цвинтарі. Більшість, які пішли на війну в перші дні. Я розумію, що я живий, ось тут перед вами сиджу. Тому такого відчуття шкоди немає.

- Чув, ти книжку пишеш?

- Роблю якісь нотатки чорнові. Записую спогади, думки про людей, про події, хронологію, побут.

- А тим чоловікам, які ховаються від армії, що б ти сказав?

- Я маю навіть деяких знайомих – переконаних ухилянтів. Свого часу вони зі мною вчилися на історичному. Один уже двічі тікав із полігона. Каже, що його ніхто не зловить.

- Пацифіст?

- Та який там пацифіст! Нігіліст. Каже, його життя найважливіше і він нічого нікому не винен. Ось така філософська позиція. І не переконаєш.

Спілкувався Олександр Шульга для Високого Замку, фото надані Тарасом Ковалевичем