На власні очі

  Київські студенти стали володарями кубку регіонального фестивалю гумору. А одному з глядачів дістався почесний сувенір від 125 окремої бригади ТрО Сухопутних військ ЗСУ. Сама ж бригада отримала 100 тисяч гривень благодійних коштів на FPV -дрони. І все це відбувалося на «Студентській Лізі Сміху м. Львів».

Спорт у військовій службі – необхідна річ, хоча би на рівні ранкової зарядки. У цьому переконана рекрутер одного з батальйонів 125 окремої бригади ТрО Сухопутних військ ЗСУ Олена Колб. І вона, і її родина – прихильники здорового способу життя. Навіть більше – усі вони захоплюються східними єдиноборствами. Нещодавно сім’я Олени завоювала 7 медалей на чемпіонаті України з Таеквон-до GTF .

Ще три роки тому його головною зброєю була наука. Нині він володіє АК-47 не гірше, ніж словом. А ще пише книгу. Робить це у перервах між бойовими чергуваннями. Війна його змінила, як і більшість тих, хто прийшов в окопи з цивільного життя. Тарас Ковалевич (позивний «Аспірант») – військовослужбовець 125 окремої бригади ТрО Сухопутних військ Збройних Сил України.

У Львові урочисто відкрили вулицю, названу на честь 19-річного Героя України – солдата Павла Думанського. Церемонія проходила 16 березня біля будинку №27 на вже колишній вулиці Ігоря Юхновського.

Піти до війська, щоб одного разу побачити Італію, а потім злітати у Тайвань? В українській армії і не таке можливо. Історія військовослужбовця 125 бригади СВ ЗСУ Валерія Шажка – яскравий тому приклад. Зауважимо, що він спортсмен, і за кордон обидва рази їздив для участі у міжнародних легкоатлетичних змаганнях.

  «Як я дозрів до війська? Набридло сидіти вдома і ні на що не впливати. Зрозумів, що все більше моїх друзів воює, а я – лишаюся спостерігачем», - розповідає молодий хлопець із позивним Лемберг. Ось уже кілька місяців він служить у роті ударних безпілотників 125-ї бригади ТрО СВ ЗСУ. Разом із побратимами дає прочуханки ворогові на одному зі східних напрямків. Визнає, що завдання у нього надскладні, але робота його заводить.

У Львові родини полеглих Героїв - воїнів 125 окремої бригади ТрО СВ ЗСУ Тараса Щупака і Дмитра Ушакова - отримали їхні посмертні державні нагороди. Медалі «Захиснику України» представники бригади вручили 27 лютого дружинам загиблих бійців. Урочиста церемонія проходила за участі бойових побратимів Тараса й Дмитра.

У Львові ветеран російсько-української війни навчає цивільних умінню виживати в екстремальних умовах та готує фахівців для бойових підрозділів. Засновник школи «Крук» переконаний, що протистояння з нашим одвічним ворогом триватиме ще не один рік. А тому кожен українець повинен знати, як користуватися стрілецькою зброєю чи накладати турнікет. Зрештою, кожен має бути готовим вирушити на фронт.

Інтер’єр його невеличкого офісу схожий на музей. А ще він нагадує про рідну нам обом 125 бригаду. Праворуч від дверей – стенд із фотографіями побратимів. Окремо на столику – гіпсовий портрет Шухевича, над ним - галерея шевронів. Господаря кабінету звати Олександр Десятников. Він львів'янин, ветеран російсько-української війни і засновник школи військової підготовки "Крук".

  Йому 27, звати Вадимом. Має дві вищі освіти, працює агрономом. У словах і поведінці жодної бравади. Лише настороженість. Хвилюється, бо, врешті-решт, іде до армії.

- Ти такі речі пишеш іноді... - Які? - Ну, демотивуючі. - Наприклад? -  П ро сезечешникі в . Я ц і розмови вже нафуй посилаю.

Один мій товариш розповів про свого побратима - бувалого хлопа з категорії 50+. Чоловік сумлінно відвоював понад два роки повномасштабки і ось, раптом, подався у СЗЧ. Зробив то зопалу - не інакше.

  - Я своє відвоював... Три роки, чотири контузії... Та й вік уже... Якшо по-правильному, то моя категорія - 60 мінус. Болячки за@бали капітально... - підстаркуватий вояка сидить на вицвілому баулі - чекає на потяг. Його руки тремтять. Аби ж то від похмілля. Змарніле обличчя, сумні очі...

Йому трохи за сорок. Має складний життєвий бекграунд. Розведений, одружений, знов розведений і знов у шлюбі. Цього разу, каже, щасливому. Змінив кілька робіт. Якийсь час працював опером – але надовго не вистачило. З 22-го року на війні. Майже рік провів у посадках і на еваку. Був бойовим медиком роти. Врятував не одного нашого хлопа й навидівся всякого. Тепер, після травми, сидить за армійським компом – рахує цифри. А ще воює з хронічними болями. І п’є.  

Телефонна розмова. Брат і сестра. Він тереошник - тут, на сході. Вона – у Львові, майже на іншій планеті.

Воду на наші позиції "централізовано" підвозять місцеві дядьки Петро й Ігор. Обидва підстаркуваті і, як на мене, ласі до оковитої. Але то таке... Їхній старий коняка на прізвисько Понь має вигляд охлялої шкапи. Втім, свою роботу тварина виконує справно... 

Ранок середини листопада. Осіння мжичка прилипає дрібними краплями до лобового скла. Вертлявий «Suzuki» мчить заїждженою грунтівкою. Попереду короткочасна відпустка. Настрій, щоправда, геть не святковий. У нашому підрозділі знов 200-ті. Є важкі поранені. 

Літо 2024 року. Південний схід. Покинута хата одного з прифронтових сіл. Хлопці, які тут окопалися, натрапили на клунок зі старими книжками...

- Буває, в розмовах чую: «А що вам там платять?» Безглузді питання, але є й такі. На третьому році великої війни люди не розуміють сутність терміну «волонтерство», - говорить Людмила Куштим, керівниця спільноти «Омофор» (м. Лозова, Харківщина). Від початку свого заснування у червні 2022 року цей невеличкий волонтерський осередок передав бійцям ЗСУ вже 263 маскувальні сітки.

- Ти знаєш, чого мене списали? – Малий підходить майже впритул, довго тисне руку, впивається поглядом у вічі. - Я почав було за автомат хапатися. Тільки шо, вже затвором клац. Взводний тоді сам казав: треба Малого рятувати. Я після Серебрянки гранату під подушкою тримав. У мене дружина від нервів дитину втратила. На шостому місця була…