На власні очі

Інтер’єр його невеличкого офісу схожий на музей. А ще він нагадує про рідну нам обом 125 бригаду. Праворуч від дверей – стенд із фотографіями побратимів. Окремо на столику – гіпсовий портрет Шухевича, над ним - галерея шевронів. Господаря кабінету звати Олександр Десятников. Він львів'янин, ветеран російсько-української війни і засновник школи військової підготовки "Крук".

Йому трохи за сорок. Має складний життєвий бекграунд. Розведений, одружений, знов розведений і знов у шлюбі. Цього разу, каже, щасливому. Змінив кілька робіт. Якийсь час працював опером – але надовго не вистачило. З 22-го року на війні. Майже рік провів у посадках і на еваку. Був бойовим медиком роти. Врятував не одного нашого хлопа й навидівся всякого. Тепер, після травми, сидить за армійським компом – рахує цифри. А ще воює з хронічними болями. І п’є.  

Ранок середини листопада. Осіння мжичка прилипає дрібними краплями до лобового скла. Вертлявий «Suzuki» мчить заїждженою грунтівкою. Попереду короткочасна відпустка. Настрій, щоправда, геть не святковий. У нашому підрозділі знов 200-ті. Є важкі поранені. 

Літо 2024 року. Південний схід. Покинута хата одного з прифронтових сіл. Хлопці, які тут окопалися, натрапили на клунок зі старими книжками...

Як воно зустрічати свій 19-й день народження, коли кожна мить твого життя може стати останньою?

Його кличуть Бабаєм, він із 3-ї роти. На вигляд хлопцеві років 30. Високий, худий, схожий на Дон Кіхота) Дуже імпульсивний. Це про нього казали, що готовий самотужки йти через відкрите поле на зруйновані позиції шукати загиблих побратимів. Наш мавік їх не зміг виявити. Можливо через те, що частину траншеї засипало землею під час прильоту ФАБа. І тіла хлопців нині лежать поховані.

Сільською вулицею прямує немолода жінка. Поруч неї човгає хлопчина років восьми. Вочевидь, онук.

Надворі глупа ніч. Темрява - хоч око виколюй. У нашому лісовому таборі палахкотить вогонь. Тріскотять відсирілі після дощу дубові поліна.

Його позивний має усі претензії на шляхетність. Немолодого львів'янина звати Апостол, хоча в нашому підрозділі ніхто так дядька не кличе. Звуть за прізвищем - воно теж оригінальне (не видаватиму чоловіка)... 

Глибокий тил, крута лікарня, хірургія, 4-місна палата… Вона ніжно гладить його бліду ступню. Обережно й терпляче масажує худеньку литку. Водить пальцем довкола кісточок. І мовчить. Так минає день за днем...

Як воно - жити на самісінькому нулі, ховатися від щоденних "прильотів" у старенькому льосі і благати Бога про те, аби випадковий снаряд не проломив твій сховок?

Київ, ранок 27 лютого. Позаду ще одна доба війни.  Її звати Світлана. Вона викладачка. Мешкає в районі Позняки. Тому самому, де на світанку 25 лютого орківська ракета влучила в житлову багатоповерхівку.

«Ласкаво просимо до пекла!» Ці слова Головнокомандувача ЗСУ генерал-лейтенанта Валерія Залужного, які він днями адресував російським окупантам, готові повторити й лозівські тероборонівці. Один із них, 39-літній ветеран-доброволець Роман Шаповал, нині навчає земляків тактиці ведення боя, саперній справі тощо.

У Лозовій біля «Гайдамацького хреста», що в парку Перемоги, з’явився десятиметровий червоно-чорний прапор. Велетенське знамено сюди 14 жовтня привезли харків’яни – представники обласного осередку «Правого сектору» (ПС).

«Гайдамацький Хрест», що височіє в Лозовій у парку Перемоги, давно став сакральним місцем для багатьох містян. На 30-у річницю Незалежності України тут знов було людно. Цього разу лозівчани не лише виголошували промови, читали вірші та співали національний гімн, а й запустили в небо синьо-жовтий прапор. 

У Лозовій, що на Харківщині, напередодні Дня Незалежності містяни віддали шану своїм землякам – українським воїнам, загиблим під час російсько-української війни.

Одні вважають їх затятими радикалами, інші – шансом на порятунок для України, хтось - просто диваками, у багатьох вони викликають повагу, бо довелося воювати пліч-о-пліч. Про рух «Правий сектор», напевно, чули всі. Але не факт, що ті чутки є цілковитою правдою. Так само не кожна правда має суто романтичний ореол. Щоб не загубитися в міфах і побрехеньках, варто слухати й аналізувати. Зокрема, й інформацію з перших вуст.

Нещодавно у світі військової документалістики з’явилася невелика за обсягом, але унікальна за змістом праця – щоденник ветерана українського батальйону «Айдар» Сергія Мороза. Книга так і зветься – «Айдар. Літо 2014-го. Спогади рядового солдата». 24 липня автор презентував свою роботу землякам.

Мешканці Лозової, що на Харківщині, 21 липня вшанували пам'ять загиблого в бою під Донецьком 6 років тому Героя України 31-річного Олександра Лавренка.

На Дніпропетровщині мешканці одного із сіл знайшли у лісі мінометний снаряд часів Другої Світової війни. Пригода сталася 21 лютого неподалік Булахівки. Селяни зателефонували рятувальникам, ті виїхали на місце і виявили ще кілька застарілих боєприпасів.