На власні очі

- Равликів? Їсти? Ти серйозно? - Не кривися. Спробуєш! - Бррр… Ні за які гроші! - До речі, в ресторані вони коштують кругленьку суму. А нас задурно нагодують) - Ні, й ще раз ні! - Тю, дурний! Заплющиш очі і покладеш у рота - Не кажи, бо вже нудить… -  Гаразд, на місці з’ясуємо. І годі базікати - вже он кличуть їхати!

Дніпро, кордон із Білоруссю. Вусатий рибалка у світлому капелюсі під «сомбреро» стежить за поплавком. Той ледь гойдається на м’яких хвилях. Користаюся моментом і в лоба питаю, чи не боїться він, громадянин України, що з протилежного боку до нас посуне Росія? «А шо тут баятса, єслі ано хвакт!» - вистрілює сіверською говіркою дядько. Пояснює: «А очєнь проста. Вани ж брати – вани дружать. Варота аткрили, сказали – йді, куди хочеш. Так шо чи може, чи не може буть, но може… Бутилку разапьют удвох, да скаже адін другому - єдь! А шо тут – час дєлов і в Чарнігавє…»

про «Добрих газдів», бджолину терапію і секрети буковинської децентралізації Один мій знайомий, колишній колгоспник, жалівся якось на новітніх реформаторів. Мовляв, затіяли децентралізацію, а зиск від неї мають лише ті громади, де є потужний аграрний чи промисловий ресурс або ж відомі на всю Україну туристичні родзинки. Однак, що робити територіям, котрим цього скарбу бракує? Донедавна я теж ставив собі таке питання. Поки не побував на Буковині.