На власні очі

Інтер’єр його невеличкого офісу схожий на музей. А ще він нагадує про рідну нам обом 125 бригаду. Праворуч від дверей – стенд із фотографіями побратимів. Окремо на столику – гіпсовий портрет Шухевича, над ним - галерея шевронів. Господаря кабінету звати Олександр Десятников. Він львів'янин, ветеран російсько-української війни і засновник школи військової підготовки "Крук".

- Ти такі речі пишеш іноді... - Які? - Ну, демотивуючі. - Наприклад? -  П ро сезечешникі в . Я ц і розмови вже нафуй посилаю.

  - Я своє відвоював... Три роки, чотири контузії... Та й вік уже... Якшо по-правильному, то моя категорія - 60 мінус. Болячки за@бали капітально... - підстаркуватий вояка сидить на вицвілому баулі - чекає на потяг. Його руки тремтять. Аби ж то від похмілля. Змарніле обличчя, сумні очі...

Йому трохи за сорок. Має складний життєвий бекграунд. Розведений, одружений, знов розведений і знов у шлюбі. Цього разу, каже, щасливому. Змінив кілька робіт. Якийсь час працював опером – але надовго не вистачило. З 22-го року на війні. Майже рік провів у посадках і на еваку. Був бойовим медиком роти. Врятував не одного нашого хлопа й навидівся всякого. Тепер, після травми, сидить за армійським компом – рахує цифри. А ще воює з хронічними болями. І п’є.  

Телефонна розмова. Брат і сестра. Він тереошник - тут, на сході. Вона – у Львові, майже на іншій планеті.

Воду на наші позиції "централізовано" підвозять місцеві дядьки Петро й Ігор. Обидва підстаркуваті і, як на мене, ласі до оковитої. Але то таке... Їхній старий коняка на прізвисько Понь має вигляд охлялої шкапи. Втім, свою роботу тварина виконує справно... 

Ранок середини листопада. Осіння мжичка прилипає дрібними краплями до лобового скла. Вертлявий «Suzuki» мчить заїждженою грунтівкою. Попереду короткочасна відпустка. Настрій, щоправда, геть не святковий. У нашому підрозділі знов 200-ті. Є важкі поранені. 

Літо 2024 року. Південний схід. Покинута хата одного з прифронтових сіл. Хлопці, які тут окопалися, натрапили на клунок зі старими книжками...

- Ти знаєш, чого мене списали? – Малий підходить майже впритул, довго тисне руку, впивається поглядом у вічі. - Я почав було за автомат хапатися. Тільки шо, вже затвором клац. Взводний тоді сам казав: треба Малого рятувати. Я після Серебрянки гранату під подушкою тримав. У мене дружина від нервів дитину втратила. На шостому місця була…

На противагу більшості з нас він достеменно знає, коли піде на дємбель. У жовтні Якимовичу виповниться 60. Нині він щовечора відмінусовує одиничку від тої кількості днів, які йому лишилося провести в нашому підрозділі. Підозрюю, що рахує й години) Йому шалено кортить повернутися додому. До дружини, дітей і онуків. Нормальне бажання.

Як воно зустрічати свій 19-й день народження, коли кожна мить твого життя може стати останньою?

Його кличуть Бабаєм, він із 3-ї роти. На вигляд хлопцеві років 30. Високий, худий, схожий на Дон Кіхота) Дуже імпульсивний. Це про нього казали, що готовий самотужки йти через відкрите поле на зруйновані позиції шукати загиблих побратимів. Наш мавік їх не зміг виявити. Можливо через те, що частину траншеї засипало землею під час прильоту ФАБа. І тіла хлопців нині лежать поховані.

Сільською вулицею прямує немолода жінка. Поруч неї човгає хлопчина років восьми. Вочевидь, онук.

Надворі глупа ніч. Темрява - хоч око виколюй. У нашому лісовому таборі палахкотить вогонь. Тріскотять відсирілі після дощу дубові поліна.

Його позивний має усі претензії на шляхетність. Немолодого львів'янина звати Апостол, хоча в нашому підрозділі ніхто так дядька не кличе. Звуть за прізвищем - воно теж оригінальне (не видаватиму чоловіка)... 

Як воно - жити на самісінькому нулі, ховатися від щоденних "прильотів" у старенькому льосі і благати Бога про те, аби випадковий снаряд не проломив твій сховок?

Донорами крові стають із кількох причин. Одні прагнуть допомогти захворілим родичам або знайомим, інші зважуються на це заради порятунку невідомих людей, третіх мотивує і те, й інше. Але байдужих до чужих проблем серед донорів немає. Це засвідчує і приклад павлоградського шахтаря Вадима Величка.

Цього хлопчину в камуфльованому однострої звати Денис Єфімов. Юнак родом із міста Лозової. Йому 16 років і він учень 2-го курсу Харківського військового ліцею «Патріот». У майбутньому хоче стати прикордонником. А ще захоплюється історією і літературою.

Напевне, багато з нас у дитинстві мріяли про далекі й цікаві подорожі. Щоправда, мандрувати могли здебільшого з героями книжок чи кінофільмів. Павлоградець Олексій Піньковський вже у дорослому віці вирішив надолужити втрачене. Нині він разом із родиною активно подорожує Україною й відкриває світ. А своїх дітей привчає любити Батьківщину.

У Лозовій на Харківщині патріоти влаштували до 29-ї річниці Незалежності святковий автопробіг.