Перейти до основного вмісту

"Було б у нас достатньо "РЕБок"... | Нотатки з війни

Ранок середини листопада. Осіння мжичка прилипає дрібними краплями до лобового скла. Вертлявий «Suzuki» мчить заїждженою грунтівкою. Попереду короткочасна відпустка. Настрій, щоправда, геть не святковий. У нашому підрозділі знов 200-ті. Є важкі поранені. 

Молодому хлопцю пошматувало ступню. Він ледь уцілів, ховаючись від ворожих ефпівіх. Дякувати побратимам – урятували від смерті. Нині він у госпіталі, чекає на ампутацію. Винні в усьому, звісно, пі@ари. Та чи лише вони?

- Відколи ми воюємо, то найчастіше отримуємо пи@ди не в перестрілках, не тому, що слабше підготовлені як бійці чи боїмося більше за ворога. Він переважає нас кількісно - по людях і в техніці. Так, ми технічно про@@буємо війну. Це було в 22-му й 23-му, коли нас пі@арська арта й танчики розносили, а ті, хто мав би нас прикривати, не могли адекватно відповісти. Це відбувається й зараз, коли ми на своїх еспешках фактично беззахисні перед зграями чужих FPV-дронів. 

Водій повнопривідного джипа, яким я прямую до найближчої автостанції, увесь на нервах. Як, зрештою, і більшість із нас. Не знаю, як до нього причепився позивний «Тихий». Цього ранку він занадто говіркий. Принаймні зі мною. 

Кілька тижнів тому частину наших вояків відрядили до суміжної бригади, у якої раптом просів фронт. Пі@ари серйозно активізувалися, тож українським силам на цьому відтинку потрібно було підкріплення. Ми його надали, але щось пішло не так. 

Першим загинув наш піхотинець із позивним «Моршин». У нього влучив осколок від ефпівішного боєприпасу. Боєць у складі чергової зміни прямував на еспешку. І не дійшов… Його побратимам пощастило вижити…

За якийсь час пі@арські «птічкі» поцілили ще в кількох наших оборонців. Для декого з них той день став останнім. Молодий командир, про якого я згадав на початку, дивом уцілів, але, зрештою, втратив ногу. Його побратим, зовсім юний хлопчина на ім'я Ілля, весь цей час був поряд. 

Згодом він написав у мережі: «Я надав першу домедичну допомогу (пораненому – прим. авт.), затягнув турнікет, сказав повзти до запасних позицій, поки я прикриваю стрілецьким вогнем... Нас пробували добивати ворожі FPV, половину збив над ним, не встигаючи перезаряджати магазини, інші падали між нами, щоб мене зробити пораненим, а його добити… Я дотягнув до запасних позицій, передавши по рації, що в мене важкий поранений, мені потрібна допомога. Вибігли хлопці та донесли його в бліндаж… Прийняв на себе командування групою...»

Ілля зараз на лікуванні. Відновлення після контузій проходять й інші бійці нашого бату з числа тих, хто був приданий до суміжників…

- П’ятьох уже немає - і це за короткий час, - із болем констатує «Тихий». - Усі враження – саме від дронів. Було б у нас достатньо «РЕБок» - тих, що працюють в максимальній кількості діапазонів, хлопці б лишилися живим. Але державі, мабуть пофіг, тому й не забезпечує нас цими приладами. Досі жодного не дала. Усі, які є, хлопаки самотужки купили – за донати і власним коштом. Але їх мало і не всі вони ефективні.

У його голосі чути образу. Цілком справедливу, як на мене. 

- Я навіть не беру моральний бік, - міркує він. - Хоча кожен 200-й – це чийсь батько, чоловік або син. Багатьох я знаю від початку війни. Скажімо, загиблого «Фокса». Я був у його підрозділі. У нього лишилося два сина. Але візьмемо просту математику. Вона беземоційна. Одна купольна РЕБ-система, якщо вона якісна і надійна, коштує кілька сотень тисяч грн. Держава нам ніяких не купує. Натомість родині загиблого вона готова виплачувати 15 мільйонів. Скажи, де тут логіка? Повторюю, це лише математика. Але ж ми говоримо про збережене життя – то взагалі має бути поза розрахунками.

Позашляховик "Тихого" вирулює з грунтівки на змокрілий асфальт. До пункту мого призначення ще з два десятка кілометрів. Розмірковуємо про захист від дронів – його вартість і наші можливості. Ця тема одна з найболючіших для тих, хто працює на «нулі». 

- Я чув, - говорить водій, - пацани з першого взводу моєї роти якусь супер круту «РЕБку» купили. То було ще на Харківщині. Десь назбирали "волонтерки" й замовили. Так у них всі пі@арські ефпівіхи падали. Всьо, шо не летіло на них, всьо падало. І то була лише трьохдіапазонка. Скільки життів було цим приладом врятовано! Звісно, пі@ари й на нього знайшли управу. Почав кружляти "Орлан", давав кори, і потім туди прилітав «краснополь» (керований артснаряд з реактивним двигуном - прим. авт.).

- Можливо, то тільки нас Міноборони не забезпечує "РЕБами", а іншим тереошним бригадам дає? – питаю я чоловіка, хоч розумію, що відповіді він теж не знає. - До речі, чув, що ті «мавіки», які ми отримуємо, теж волонтерські.

- Звісно.

- Коротше, волонтерське все, крім БК й речового.

- Так, бо БК волонтери вже не нарішають, - невесело віджартовується водій.

До автостанції їдемо мовчки. Кожен зі своїми думками, але, схоже, однаковим настроєм. Листопадова мряка додає смутку. Байдуже, що в салоні тепло. За інших обставин мені справді було б затишно. Але не сьогодні…

Олександр Шульга

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Як правильно клепати косу. Поради від сільського косаря з Чернігівщини (відео)

Не всі з нас мають бензокосу. Або ж у критично важливий момент вона несподівано глохне. Всяке трапляється. Тож порятунком у таких випадках може стати ручна коса, з якою ще наші пра-пра-прадіди виходили на косовицю. Як підготувати традиційний для селянина інструмент, знає герой цього відео.

Володимир Сторчаков. Бачити все на власні очі…

  Улюбленій професії він віддав 60 років життя, має безліч нагород і звань, одне з яких – звання «Заслуженого журналіста України» Якось у серпні 2011 року журналістський «десант» із Придніпров’я відвідав Луганщину. На одній із державних шахт гості спустилися в лаву, де серед щільного пилу й задухи гуркотів комбайн. Аби побачити, як він нарізає вугілля, медійникам довелося кількадесят метрів повзти навколішках. Від браку кисню й надлишку вологи у них, ще молодих і дужих, калатали серця. Для багатьох ця екскурсія стала іспитом на витривалість. Серед її учасників був і ветеран журналістського цеху Володимир Сторчаков. Йому минав 73-рік. На запитання, навіщо він піддав себе такому випробуванню, Володимир Олександрович відповів: «Я мусив це зробити». Справжній сенс цих слів я зрозумів лише згодом.

Що варто знати про БЗВП. Враження новачка

Не секрет, що цивільна людина має купу стереотипів і упереджень щодо служби у війську. Одне з них стосується БЗВП – базової загальної військової підготовки. Буцімто, в навчальних центрах усюди панує армійщина, із вас там висмокчуть усі соки, але повноцінного бійця так і не зроблять. Наскільки то є правдою, ми спробували дізнатися у одного з новобранців 125 бригади.