Нотатки з війни | "Було б у нас достатньо "РЕБок"...

Ранок середини листопада. Осіння мжичка прилипає дрібними краплями до лобового скла. Вертлявий «Suzuki» мчить заїждженою грунтівкою. Попереду короткочасна відпустка. Настрій, щоправда, геть не святковий. У нашому підрозділі знов 200-ті. Є важкі поранені. 

Молодому хлопцю пошматувало ступню. Він ледь уцілів, ховаючись від ворожих ефпівіх. Дякувати побратимам – урятували від смерті. Нині він у госпіталі, чекає на ампутацію. Винні в усьому, звісно, пі@ари. Та чи лише вони?

- Відколи ми воюємо, то найчастіше отримуємо пи@ди не в перестрілках, не тому, що слабше підготовлені як бійці чи боїмося більше за ворога. Він переважає нас кількісно - по людях і в техніці. Так, ми технічно про@@буємо війну. Це було в 22-му й 23-му, коли нас пі@арська арта й танчики розносили, а ті, хто мав би нас прикривати, не могли адекватно відповісти. Це відбувається й зараз, коли ми на своїх еспешках фактично беззахисні перед зграями чужих FPV-дронів. 

Водій повнопривідного джипа, яким я прямую до найближчої автостанції, увесь на нервах. Як, зрештою, і більшість із нас. Не знаю, як до нього причепився позивний «Тихий». Цього ранку він занадто говіркий. Принаймні зі мною. 

Кілька тижнів тому частину наших вояків відрядили до суміжної бригади, у якої раптом просів фронт. Пі@ари серйозно активізувалися, тож українським силам на цьому відтинку потрібно було підкріплення. Ми його надали, але щось пішло не так. 

Першим загинув наш піхотинець із позивним «Моршин». У нього влучив осколок від ефпівішного боєприпасу. Боєць у складі чергової зміни прямував на еспешку. І не дійшов… Його побратимам пощастило вижити…

За якийсь час пі@арські «птічкі» поцілили ще в кількох наших оборонців. Для декого з них той день став останнім. Молодий командир, про якого я згадав на початку, дивом уцілів, але, зрештою, втратив ногу. Його побратим, зовсім юний хлопчина на ім'я Ілля, весь цей час був поряд. 

Згодом він написав у мережі: «Я надав першу домедичну допомогу (пораненому – прим. авт.), затягнув турнікет, сказав повзти до запасних позицій, поки я прикриваю стрілецьким вогнем... Нас пробували добивати ворожі FPV, половину збив над ним, не встигаючи перезаряджати магазини, інші падали між нами, щоб мене зробити пораненим, а його добити… Я дотягнув до запасних позицій, передавши по рації, що в мене важкий поранений, мені потрібна допомога. Вибігли хлопці та донесли його в бліндаж… Прийняв на себе командування групою...»

Ілля зараз на лікуванні. Відновлення після контузій проходять й інші бійці нашого бату з числа тих, хто був приданий до суміжників…

- П’ятьох уже немає - і це за короткий час, - із болем констатує «Тихий». - Усі враження – саме від дронів. Було б у нас достатньо «РЕБок» - тих, що працюють в максимальній кількості діапазонів, хлопці б лишилися живим. Але державі, мабуть пофіг, тому й не забезпечує нас цими приладами. Досі жодного не дала. Усі, які є, хлопаки самотужки купили – за донати і власним коштом. Але їх мало і не всі вони ефективні.

У його голосі чути образу. Цілком справедливу, як на мене. 

- Я навіть не беру моральний бік, - міркує він. - Хоча кожен 200-й – це чийсь батько, чоловік або син. Багатьох я знаю від початку війни. Скажімо, загиблого «Фокса». Я був у його підрозділі. У нього лишилося два сина. Але візьмемо просту математику. Вона беземоційна. Одна купольна РЕБ-система, якщо вона якісна і надійна, коштує кілька сотень тисяч грн. Держава нам ніяких не купує. Натомість родині загиблого вона готова виплачувати 15 мільйонів. Скажи, де тут логіка? Повторюю, це лише математика. Але ж ми говоримо про збережене життя – то взагалі має бути поза розрахунками.

Позашляховик "Тихого" вирулює з грунтівки на змокрілий асфальт. До пункту мого призначення ще з два десятка кілометрів. Розмірковуємо про захист від дронів – його вартість і наші можливості. Ця тема одна з найболючіших для тих, хто працює на «нулі». 

- Я чув, - говорить водій, - пацани з першого взводу моєї роти якусь супер круту «РЕБку» купили. То було ще на Харківщині. Десь назбирали "волонтерки" й замовили. Так у них всі пі@арські ефпівіхи падали. Всьо, шо не летіло на них, всьо падало. І то була лише трьохдіапазонка. Скільки життів було цим приладом врятовано! Звісно, пі@ари й на нього знайшли управу. Почав кружляти "Орлан", давав кори, і потім туди прилітав «краснополь» (керований артснаряд з реактивним двигуном - прим. авт.).

- Можливо, то тільки нас Міноборони не забезпечує "РЕБами", а іншим тереошним бригадам дає? – питаю я чоловіка, хоч розумію, що відповіді він теж не знає. - До речі, чув, що ті «мавіки», які ми отримуємо, теж волонтерські.

- Звісно.

- Коротше, волонтерське все, крім БК й речового.

- Так, бо БК волонтери вже не нарішають, - невесело віджартовується водій.

До автостанції їдемо мовчки. Кожен зі своїми думками, але, схоже, однаковим настроєм. Листопадова мряка додає смутку. Байдуже, що в салоні тепло. За інших обставин мені справді було б затишно. Але не сьогодні…

Олександр Шульга