Нотатки з війни | Пі@@ри вітають іменинника 120-кою. Чуємо вихід, рахуємо секунди, фіксуємо приліт.
![Зображення](https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjqwY6t8P2TG9D-GFzHNVx0NXsf6nC3BFQ9gNAK01FLZ_mOLuvSSBl6NS4F-Ft2vM3QGD5aomcuLCgx5uBGN9EPUXMjEUbbgytSCVE4RbxICpmAP_71TS1xDug8qNHybiMhIcZ-XTeMcI-DiXp0mSq1q3tnRiN17uGWQtnmKn4nBSw-RUESd55A0QYj5AHb/w473-h300/signal-2024-06-30-170524_003.jpeg)
Як воно - жити на самісінькому нулі, ховатися від щоденних "прильотів" у старенькому льосі і благати Бога про те, аби випадковий снаряд не проломив твій сховок?
Лариса Олександрівна - мешканка одного з таких "нульових" сел на Сватівсько-Кремінському напрямку фронту. Кілька днів тому жінці виповнилося 77 років.
- Ніколи б не подумала, що зустрічатиму свій день народження серед такого страху, - бідкається бабуся.
Вона поспішає додому у підвал, бо десь з-за лісу в наш бік
почали насипати міномети.
- Я сама з Дружківки, а сюди ми приїхали у 2007 році. Боюся я дуже... - плаче старенька.
Щойно поблизу вилітає наша мінометна "отвєтка".
Жінка ледь не присідає, в її очах переляк. Хутко йде до себе вулицею. Замість
прощання здіймає руку. Мені її дуже шкода. Як і всіх інших цивільних мешканців
цього пекла, якому наші військові дали влучну назву - "пі@дорєз".
Олександр Шульга
Коментарі
Дописати коментар