Як воно - жити на самісінькому нулі, ховатися від щоденних "прильотів" у старенькому льосі і благати Бога про те, аби випадковий снаряд не проломив твій сховок?
Лариса Олександрівна - мешканка одного з таких "нульових" сел на Сватівсько-Кремінському напрямку фронту. Кілька днів тому жінці виповнилося 77 років.
- Ніколи б не подумала, що зустрічатиму свій день народження серед такого страху, - бідкається бабуся.
Вона поспішає додому у підвал, бо десь з-за лісу в наш бік
почали насипати міномети.
- Я сама з Дружківки, а сюди ми приїхали у 2007 році. Боюся я дуже... - плаче старенька.
Щойно поблизу вилітає наша мінометна "отвєтка".
Жінка ледь не присідає, в її очах переляк. Хутко йде до себе вулицею. Замість
прощання здіймає руку. Мені її дуже шкода. Як і всіх інших цивільних мешканців
цього пекла, якому наші військові дали влучну назву - "пі@дорєз".
Олександр Шульга
Коментарі
Дописати коментар