"Ось так вона врятувала мене від смерті". Драматична доля української остарбайтерки

Онука колишньої остарбайтерки розшукала в Німеччині вихованців своєї бабусі

Справжню, невигадану історію людства важко затиснути у якісь шаблони – надто примхлива вона панянка. А все тому, що пишуть її не лише царедворні особи, а й «маленькі» люди. Своїми непомітними для офіційних хронікерів вчинками, особистими трагедіями і життєвими парадоксами. Якось мені переповіли про драматичну долю українки, котру в роки Другої світової війни примусово вивезли до Німеччини. На чужині дівчина гледіла дітей у родині однієї місцевої фрау. Десятиліття по тому, незадовго до смерті, колишня остарбайтерка несподівано зізналася: «Єдині у житті хвилини щастя і безтурботності я відчула, коли була там, у наших ворогів».

Зворушливу історію своєї двоюрідної бабусі виклала на папері її онука – Олена Кулєшова. Уродженка Придніпров`я, вона вже багато років мешкає в Італії і активно, по крихтах, відновлює власний родовід. Із Оленою ми познайомилися завдяки соцмережам.

Товарний вагон, пересилка, бараки

Українська італійка розповіла, що у 2010 році їй за допомогою архіву Червоного Хреста пощастило розшукати в Німеччині колишніх вихованців сестри рідної бабусі. Жінка надіслала їм листа. Відповідь, котру Олена отримала, вразила її своєю щирістю. Однак спочатку - сама історія 18-річної української няні із села Семенівка Токмаківского району Дніпропетровської області. В основу розповіді покладено уривок із дослідницької праці Олени Кулєшовой «Чиста радість минулого».

Коли почалася війна, пише авторка, Марії, старшій донці Євгенії і Миколи Парубець, минуло 16 років. Батьки викохали дівчину справжньою красунею, енергійною і працьовитою. За прикладом своєї бабусі, юна розумниця вподобала вишивання. Одразу після окупації Семенівки влітку 1942 року Марію і двох її подруг - Катю Палець і Галю Шапліченко – «за рознарядкою» нової влади відправили на «добровільні» роботи до Німеччини...

Марія Парубець, фото зроблене у Німеччині в останні роки війни

Після довгої і виснажливої подорожі в напханому в'язнями товарному вагоні Марія з дівчатами прибула на станцію міста Білефельд (нім. Bielefeld, нині - місто земельного підпорядкування на північному сході землі Північний Рейн - Вестфалія, населення - близько 330 тис. мешканців - прим. авт.). Тут розташовувася один із пересильних пунктів, і сюди з'їжджалися місцеві бауери купувати собі за копійки «живий товар» для хатніх і сільськогосподарських робіт. Тих, хто залишався, розподіляли по заводах. Отож, після ночі в холодному бараці (була вже глибока осінь), Марію та інших в'язнів вишикували перед «покупцями».

«Марія зрозуміла, що ми їй не вороги»

«Одним із перших сюди прибуло подружжя Шуман - Петер Отто і Лило, - пише в своїй книзі Олена Кулєшова. - Ця молода пара шукала собі хатню робітницю. Вони не поділяли нацистських поглядів, проте відкрито своїх думок із цього приводу не висловлювали. Серед багатьох дівчат їм чомусь сподобалася саме Марія - мила блондинка з ніжним обличчям і косою довкола голови. Без особливих зволікань вони обрали саме її». (Із відповіді Женевського комітету у справах війни на запит О. Кулєшової про Марію Парубець: «з 27.10.1942 по 15.08.1944 працювала в Білефельді, вул. Johannistal 42, роботодавець P.O. Schumann»).

Копія документа Червоного Хреста на запит Олени Кулєшової; на фото - тогочасний будинок родини Шуманів

На околиці міста Шумани мали великий особняк із доглянутим садом, котрий перетинали чистесенькі алеї. Подружжя виховувало трьох синів - 15-річного Фолька, 12-річного Бернда і трирічного Петера Ніколауса, нянькою яким і мала стати Марія. Господарі виділили їй окрему кімнату в мансарді, і одразу дали зрозуміти дівчині, щоб вона не почувалася тут кріпачкою. Ось як описує перший день перебування Марії в їхньому будинку один із синів Бернд Шуман, спираючись на спогади своєї мами, Ліло: «Вона з'явилася в нашому домі дуже перелякана. В руках тримала сумочку, в якій сховала шматочок хліба. Мама спробувала заговорити з нею, але дівчина дуже соромилася - вона не знала, чого їй чекати від нас. Мама приготувала їй ванну, підібрала чистий одяг... На Марії було стареньке плаття, тому невдовзі мама пошила їй пару нових суконь. Лише тоді Марія зрозуміла, що ми їй не вороги, і після довгої подорожі з України відчула себе в домашньому колі».

Ліло Шуман, господиня, в родині якої жила остарбайтерка Марія

Дуже швидко недовіра Марії до подружжя розтанула. Ліло ж була зворушена тим, з якою ніжністю дівчина піклується про її маленького сина Петера Ніколауса. Своєму чоловікові, котрий повертався додому з роботи, господиня не втомлювалася розповідати про працьовиту і уважну українку. Згодом їхні стосунки набули тієї щирості, що для всіх членів родини Шуманів Марія стала своєю. Разом, сидячи за одним столом, вони обідали і вечеряли, вечори проводили у вітальні. Розповідає Бернд Шуман: «Пам'ятаю, як одного разу до Великодня вона здивувала всіх нас схожою на гриб пасхальною випічкою. Нічого подібного я раніше не бачив і тому був дуже вражений. А ще пам'ятаю  реакцію Марії, коли вона, розбираючи різдвяні подарунки, котрі мама поклала ялинку, знайшла там витончену парасольку. Якою вона була щасливою!»

Скромний подвиг українки

Мешкаючи у Шуманів, Марія іноді зустрічалася зі своїми подругами - Галею і Катею, яким пощастило значно менше, ніж їй. Одна з дівчат потрапила на службу до місцевого священика, інша стала служницею у бауера (фермера). Сім'ї господарів були великі, багатодітні, і пани не соромилися безжально експлуатувати українських рабинь. Їх тримали голодними, нерідко катували побоями і морально принижували. Марія, скільки було сил, допомагала своїм нещасним землячкам. Побоюючись викликати невдоволення господарів, вона потайки брала з комори продукти і везла їх подругам. Фрау Шуман здогадувалася про причини такого дивного зникнення припасів, але довго мовчала. А потім-таки зважилася поговорити з дівчиною на чистоту.

На фото Марія Парубець (зліва) і її подруга, остарбайтерка Рая, з якою вони познайомилися у Німеччині

На фото Марія і Рая у компанії американських вояків наприкінці війни

Їх розмова скінчилася тим, що Ліло взялася сама збирати пакети з їжею для Марійчиних землячок. Незабаром ці ж пакети стали потрапляти і в бараки при фабриках і заводах. Подружжя Шуман допомогло Марії розшукати її двоюрідну сестру Галю Стукало, яка працювала на заводі в Магдебурзі. Починаються поїздки і туди... Чого тільки коштували родині Шуман ці благодійні жести, які в підсумку дозволили врятувати від голодної смерті десятки остарбайтерів. «Можливо, якби всі ці люди дожили до наших днів, вони б розповіли про скромний, на перший погляд, подвиг українки і її німецьких благодійників», - пише Олена Кулєшова.

«Ти нам, наче донька…»

На початку червня 1944 року війська антигітлерівської коаліції висадилися в Нормандії - на півночі Франції. Німеччина опинилася в лещатах, фронт підступав усе ближче й ближче до Білефельда. На західнонімецьке місто почали сипатися бомби союзників, часто перетворюючи на руїни не лише військові об'єкти, а й оселі цивільних містян.

Про один із таких нальотів розповідає Петер Ніколаус: «Мої перші дитячі спогади пов'язані саме з Марією і бомбардуванням. Це трапилося однієї ночі. Літаки кидали на нас запальні бомби, одна з них влучила у будинок наших сусідів. Почалася паніка, здійнявся крик. Моя сім'я, боячись, що вогонь перекинеться до нас, заметушилася і стала тікати на вулицю. Марія, як розповідали згодом, побігла до кімнати, вхопила мене з ліжка і хутко помчала до виходу. Ось так вона врятувала мене від смерті. Картина тієї ночі і зараз стоїть перед моїми очима...» Петер Ніколаус і донині, протягом 66 років, дбайливо зберігає фото українки в своєму сімейному альбомі.

Петер Отто і Бернд Шумани у повоєнні роки

Із приходом американців Марію, всупереч її бажанню залишитися у Шуманів, зобов`язали доглядати за пораненими у цивільному шпиталі. Впродовж року, з 15 серпня 1944-го до 10 серпня 1945-го, вона дбала про хворих. Мешкати українській дівчині відтепер довелося у тісній кімнаті лікарні... Коли після всіх перипетій з оформленням документів Марія зібралася вирушати додому, Ліло і Петер Отто Шуман узялися її відмовляти. Ширилися чутки, що до колишніх в'язнів і остарбайтерів Третього Рейху в радянських фільтраційних таборах ставляться, наче до зрадників.

Марія, пише Олена Кулєшова, лише відмахувалася: «Що ви таке кажете, не може цього бути! Хіба свої стануть звинувачувати нас у тому, чого ми не робили? Це дурниці!» Марно Шумани намагалися переконати дівчину. «Маріє, - прохали вони, - для нас ти наче донька, отож залишайся тут». Та дівчина для себе все вирішила... І ось вони - очі чекістів, що свердлять тебе наскрізь. Виснажливі бесіди, схожі на допити, анкети... Чому виїхала, чим займалася, на кого працювала, чому не тікала? Деяким колишнім ув'язненим бараки фільтраційного табору нагадали жахи гітлерівського полону.

Марія Парубець, 1949 рік

Під час нескінчених перевірок особистих речей Марії дивом удавалося ховати фотокартки, які вона везла із собою. На тих світлинах були зображені найяскравіші моменти її трирічного життя в Німеччині. Лише за кілька місяців, у листопаді 1945 року, українка і її подруги змогли повернутися на Батьківщину. Вдома її, однак, ніхто не зустрічав, пише авторка дослідження Олена Кулєшова. Бо ніхто не знав про долю української полонянки. Того вечора, після нескінченних обіймів і сліз радості, Марія розповідала рідним і сусідам, «як там було у Нiмеччинi»...

За 60 років вони відгукнулися

У 1949 році, до Нового року, сім'я Шуман, надіслала Марії два листи, де питала її про повернення додому і просила дати про себе звістку. Боячись, що донбку можуть заарештувати і відправити до в'язниці, мама дівчини, Євгенія, спалила ці листи разом із фотокартками, на яких Марія була зображена разом із сім'єю Шуман. Відтоді Марія Миколаївна нічого не чула про своїх колишніх господарів, які всупереч усім законам війни стали їй близькими людьми. Будь-який зв'язок між ними обірвалася. У повоєнні роки колишній остарбайтерці довелося пережити чимало лиха, на неї чекали злидні і поневіряння, велика любов, заміжжя, народження сина, трагічна смерть чоловіка... Старість.

Марія зі своїм чоловіком і донькою

Марія Миколаївна вже у зрілому віці

В один із останніх днів свого життя, вже ледь розмовляючи, Марія Миколаївна промовила: «Єдині хвилини щастя і безтурботності я відчула в Німеччині, у наших ворогів». Померла вона в 1986 році, на руках у своїх племінниць. За дев'ять років до цього, в 1977 році, пішов із життя Петер Отто Шуман, а ще через п'ять років не стало і колишньої господині Марії Ліло Шуман. Останній рік життя вона провела біля старшого сина Фолька Шумана (1926-1999). Під час війни Фольк якийсь час перебував удома, а незадовго до її закінчення був мобілізований на західний фронт. У повоєнний час Фольк видав книгу про свою сім'ю. Описуючи період Другої світової, він згадує і «милу руську Мері».

Ось така дивовижна історія ще однієї української дівчини, яка в 17 років не з власної волі потрапила до Німеччини і замість знущань і смерті знайшла там любов і розуміння чужої сім'ї. Олені Кулєшовій, яка збирала матеріал для свого дослідження, вдалося не лише відновити в деталях історію життя своїх рідних, а й виконати давню мрію двоюрідної бабусі – в 2010 році вона розшукала її колишніх вихованців, братів Петера Ніколауса і Бернда Шуманів. «Я мала телефонну розмову з німецькою родиною, і вони мені надіслали фото зі свого сімейного альбому й інші світлини, на яких зображена моя двоюрідна бабуся. Я вважаю, ці історії варто розповідати широкому загалу. Хоча б тому, що вони є красномовним прикладом людяності, котра існувала на тлі найжорстокішої з воєн», - говорить Олена.

Олександр Шульга

Уся інформація, використана в цій публікації, включаючи письмові дані, спогади героїв, копії документів, фото тощо, надана журналістові Оленою Кулєшовою. На головній світлині - Марія з маленьким Петером Ніколаусом. Продовження теми: Гранатовий браслет і кольє на додачу (продовження)

Схожі публікації:

«А потім я стала українська партизанка» (відео)