Остання публікація

Нотатки з війни | "Місцевих війна загартувала"

Зображення
Сільською вулицею прямує немолода жінка. Поруч неї човгає хлопчина років восьми. Вочевидь, онук.

«А потім я стала українська партизанка». Історія зв'язкової УПА, яку на зламав ГУЛАГ (відео)


Українська патріотка пройшла тортури і сталінські табори. Але до останнього дня залишилася оптимісткою

Коли під час допиту слідчий розбив Марії голову і замахнувся ще раз, вона встигла подумати: "Краще б одразу вбив..." Два глибокі шрами від тих ударів - на маківці і спині - залишилися у неї назавжди. Смерть їй, 23-річній "зрадниці Батьківщини" замінили таборами.

У Павлограді, на вулиці Слов'янській (колись це була вулиця Сталіна!), у скромному одноповерховому будинку ще донедавна жила колишня зв'язкова ОУН-УПА Марія Миколаївна Мельниченко. Восени 2012 року ця героїчна жінка, якій на той час вже виповнилося 90, померла. Мені пощастило кілька разів з нею зустрітися…

"Ти думаєш у комсомол вступати?"

Для рідних і близьких Марія Миколаівна - просто Маня. Чому не тітка і не бабуся? "Мені вже скоро 90, але в душі наче всього 45. Я ще та вискочка!" - сміється господиня.

І несподівано запитує: "Ти, часом, не комуніст?" Ми щойно встигли познайомитись і почали тривалу екскурсію в її минуле. "Ні", - заспокоюю я Марію Миколаївну. Попри все те, що їй довелося стерпіти, вона не втратила безпосередності і довіри до людей. А ось комуністів геть не любить.

"Поляки звали нас хлопами, та все ж були якимись... - вона підбирає влучне слово, - ...культурними. І поважали, хоч ти й хлоп. А більшовикі - ті жорстокі... » Марія Миколаївна родом із Прикарпаття, села Велесниця Коломийського району. "Я з 22-го року, хоч потім записала собі 26-й", - відкриває одну зі своїх таємниць жінка.

У родині Миколи та Марії (мами Марії Миколаївни) було шестеро дітей - два сини і чотири доньки. Батько в Першу світову служив офіцером в австрійській армії, земляки шанували його за грамотність і розсудливість. Мабуть, тому він і був сільським старостою (війтом). За всіх режимів.

Про польські "утиски" в їх маленькій Велесниці Марія Миколаївна не згадує. Зате докладно розповідає, як нова радянська влада намагалася "навернути" її в комсомол. "На той час я вже школу скінчіла. Одного дня поверталася з репетіції (відвідувала гурток художньої самодіяльності - прим. авт). Зі мною йшов хлопець-актівіст, трохи старший за віком. Ось він і каже: "Чи ти думаєш у комсомол вступати?" Щойно ми зійшлі на кладку через струмок, я повернулася до нього і так вдарила, що він шубовснув у воду. Я - додому. Думала: тепер до нас мають прийти. Але минулось..."

Іншим разом записати в комсомол Марію спробували обманом. Відправили під слушним приводом до райцентру, замкнули в якійсь конторі... Марія дочекалася слушної нагоди і втекла. "То не вся нова влада складалася з руських, - з гіркотою промовляє жінка. - Серед тих, хто прийшов до нас у 39-му, чимало було наших, українців. Ці змолоду вислужувалися перед комуністами, доносили, шпигували... "

Більше року Марія була зв'язковою

Війна почалася без бомбардувань і авіанальотів, навіть без звичайної фронтової стрілянини. Просто у їхній Велесниці змінилася влада. Втім, батько Марії й далі "війтував", саму ж дівчину окупанти відправили працювати на продуктовий склад. Там вона тишком підгодовувала полонених червоноармійців, які відстали від своїх, коли відступали.

"А потім я стала українська партизанка, - загоряються очі у жінки. - І в мене було свое псевдо. Спочатку "Калина", а потім звалася "Бистра"... Що я робила? Тато мені невеличкі папірці давав, або й цілі листи, і я їх, було, несла в сусіднє село Виноград. Там мовчки передавала, кому треба. Тато мене вчив, аби я остерігалася говорити зайве зі сторонніми людьми. Я більше року так ходила зв'язковою. У мене навіть пістолет свій був - п`ятірочка, бо з п`ятьма патронами!"

Розповідаючи це, Марія Миколаївна не говорить, що то була за інформація, кому вона її передавала, з ким увесь цей час тримала зв'язок. Не мала вона таке знати, бо - конспірація. Згадує лише, що це були люди "з нашого села". І що одного разу, коли вирушила на чергове завдання, натрапила на радянських партизанів - ймовірно, ковпаківців (здійснювали свій Карпатський рейд). Стали з'ясовувати, хто така, куди йде. Довелося на ходу щось вигадувати. Зрештою, викрутилася. Ті відпустили дівчину.

За даними українських істориків, в роки Другої світової війни на території Ланчинського району діяв один із проводів ОУН. У 1943 році тут почалася організація перших загонів Української народної самооборони, які пізніше стали основою Української повстанської армії (УПА). Наприкінці липня 1944 року радянські війська взяли Станіслав (нині Івано-Франківськ). Батько Марії потрапив під гарячу руку переможців - комуністи не пробачили йому, що він залишався головою сільської громади при німцях, і забили до смерті. "То за що їх тепер любити?" - запитує Марія Миколаївна. Через два роки "совєти" прийшли і за нею, а незабаром вислали до Сибіру її сім'ю - маму і дітей.

Марія Миколаївна до останніх днів залишалася оптимісткою. А ще зізнавалася, що Україна - то її найглибша любов у житті


"Вдарили по Голові - наче скло тріснуло"

"Забрали мене в 45-му на Покрову. Як це було? А так, що підняли з ліжка, сказали: «Їдьмо копати картоплю». Копати, то й копати. Мама ще порадила вдягнутися тепліше й чоботи свої віддала... Однак замість картоплі привезли мене у Ланчин і одразу в міліцію. Замкнули до камери. Якусь годину я ніяк не могла зрозуміти, чому мене тримають? А потім почався допит... " - розповідає Марія Миколаївна.

"Допитують серед ночі - це в них так заведено. Ходить довкола мене міліціонер із гумовою палицею, гне матюки, наче той собацюра. У нас такої лайки не було, "псякрев" - то найгірше, що ми могли сказати. І вимагає, аби я назвала своїх односельців, котрі були в партизанах. На міліціонера не дивлюся - очі долі опустила. Кажу йому, що не пам'ятаю, бо спала, коли вночі хто у село заходив. А він, як вдарить мене по голові палицею - наче скло тріснуло. Досі той слід маю... - вона проводить рукою по волоссю. - Стою і думаю: от, аби вдруге вдарив, щоб я вже померла. А він мене - по спині... Страшні то були допити..."



Марію Мельниченко радянський суд визнав винною за статтею 54-1 "а" КК УРСР - "Зрада Батьківщині". Стаття передбачала розстріл, однак замість смерті 23-річну зв'язкову "лісових бандитів" засудили до 15 років позбавлення волі з подальшим обмеженням її громадянських прав і засланням на спецпоселення.

Рибу вона тепер не їсть

"Запхали нас у вагони й повезли до Сибіру, а там і далі на Північ..." – перегортає нову сторінку життя Марія Миколаївна. Норільський виправно-трудовий табір, півострів Таймир. Саме там українка з Прикарпаття вібувала свій строк. Від дзвінка до дзвінка. До речі, в системі ГУЛАГ Норильлаг був знаменитий. Тут "виправлялися" філософ Лев Гумільов і актор Георгій Жженов, що став відомим після шпигунської саги "Помилка резидента" і "Доля резидента".

"Щойно приїхали - одразу в стрій і сім кілометрів пішкі. На майданчик - будувати аеродром. Жили ми в дерев'яних бараках. Та ти знаєш, і не мерзла я взимку... А як будували? Кидали лопатами землю, куди нам скажуть. Я, хоч і худенька була, робила непогано. За це мені давали 700 грамів хліба щодня. Їла я мало, тому віддавала шматочок землячці Ані Барабаш... "- оповідає колишня каторжанка.

І раптом схоплюється: "А ти знаєш, чого я рибу й досі не їм? Бо там нам борщ такий варили - на риб'ячий голівках. Вже так його наїлась за ті роки... А ще нам, було, до пайки каву з цукром видавали. То я з подругою те перемішувала і їла. Солодко!"

У 1953-му помер Сталін. Марія Миколаївна дізналася про це, працюючи у сушарці (тут сушили випрану зеківську робу). Якраз розвішувала одяг, коли їй повідомили радісну новину. «Я не повірила, хотіла перепитать і впала. Та й пошкодили собі кістку. Так боляче було, що хоч п'ятеро Сталінів умирай...» - жартує Марія Миколаївна.

І продовжує: "А потім у нас була голодовка. Ми всім бараком забастували - вимагаємо полегшення умов праці. На роботу не виходимо, на погрозити не реагуємо, їжу не приймаємо. Перші три дні - лише чай із цукром і шматочком хліба. Наступні три – те саме, але вже без хліба. І наостанок - самісінькій чай, Вже без цукру. Скоро до нас із Москви приїхали, обіцяли поступитися. Тоді ми лище почали їсти..."

"Я співала, танцювала и не унівала!"

У сталінських таборах Марія Мельниченко провела 11 років, звільнилася в 1956-му і відправилася до рідних в Омську область. Там влаштувалася на роботу, зустріла і покохала колишнього фронтовика-офіцера - Івана (а перед зустріччю навіть різдвяний віщий сон бачила). До речі, його рідні - теж вислані в Сибір українці, вихідці з Херсонщини.

Життя Марії після табору - окрема історія. Зі своїми світлими і драматичними моментами. Скажу лише, що реабілітували колишню політув'язену у 1995-му... Останні роки Марія Миколаївна жила з невісткою своєї сестри - Надією. Дуже гостинною і чуйною людиною... Поки я спілкуюся з головною героїнею, Надя допомагає мені скласти картину її долі...

Марія Мельниченко після таборів залишилась у Сибіру, куди вислали також її рідних. Дівчина дуже любила українську пісню, тож завжди брала участь у художній самодіяльності

Марія Миколаївна показує фотографії: ось вона на маслозаводі, ось її сім'я - мама і сестри, брат. А тут вона у вишиванці на огляді художньої самодіяльності. Ще там, у Сибіру. "У нас всі співали й грали в постановках, і я співала, танцювала й ніколи не засмучувалась!" – стверджує жінка. І одразу починає співати - українські народні...

Потім зізнається: «В мені ще стільки від тої вискочки залишилося, та вже не можу, бо вік. Отак іноді лежу собі й думаю: а скільки ж тобі, Манечко, років, що ти така весела й співаєш? Перетерпіти всі ті страхи й дожити до такого віку - то не жарт... " Ось така вона, Марія Миколаївна Мельниченко – людина зі скаліченою, але героїчною долею, незламна оптимістка.

Олександр Шульга спеціально для tv-news.dp.ua

P.S.

Марії Миколаївни вже немає з нами кілька років... Зате є її оповідь, її голос, її погляд... І її заповіт - любити Україну.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Як правильно клепати косу. Поради від сільського косаря з Чернігівщини (відео)

Меотида: краса, яку навпіл розірвала війна (відео)

"Істерик ні в кого немає". Як живуть кияни під обстрілами.