«Якщо всі потікають з армії – буде @опа!» | Нотатки з війни

- Ти такі речі пишеш іноді...
- Які?
- Ну, демотивуючі.
- Наприклад?
- Про сезечешників. Я ці розмови вже нафуй посилаю.

Ромчик зателефонував мені надвечір. Його хрипле бухикання нагадало мені наші прадавні суперечки з українського питання. Відтоді минуло майже 20 років. Нині йому 49-ть, в його легенях ще більше осіло нікотину, а сам він дає прочуханки пі@арам на Курщині. Воює у складі мінометного розрахунку. Нещодавно отримав бойову нагороду за службу.

 -   Що поробиш, - кажу. - СЗЧ – то болючий момент для нашої армії і його варто обговорювати публічно. 

-        -  Воно, звісно, так, але, але, але… - Романа, схоже, попускає. - Ті, які в йдуть у СЗЧ, не думають, що їхнім побратимам доводиться тягнути за двох. 

-        -  Не думають, - погоджуюся. - Але завваж, що в 22-му до війська зараховували звичайних дядьків, котрі в минулому житті були гречкосіями і ніколи не мали філософії воїнів. На противагу тобі. І таких досі переважна більшість. Їм складно витримати той безкінечний марафон. Особливо, коли в них за спиною 50 літ із гаком, і вони досі в піхоті. 

-       -   Ну, а я йду до кінця.

-        -  Я знаю, що ти особлива людина, тому й поважаю тебе. 

-        -  Та яка, на@ер, особлива?! 

-        -  Саме так – не применшуй. Ти пластуном у дитинстві був, АТО/ООС разом із «Айдаром» вистраждав. Ти вояка за своєю сутністю. Можливо, народився таким. 

Ромчик пропускає повз вуха мої реверанси, натомість продовжує забивати цвяха в труну сезечешників:

-       -   То їм, виходить, дозволено жаліти себе, любімих?! А те, що війна, х@р зна скільки ще триватиме, вони не замислювалися? Не думали про своїх побратимів, яких лишають?

-        -  Твоя правда, друже, - знов погоджуюся я. – І ця правда, напевно, переважає аргументи тих, хто дає задню. Одначе… Зважай на людську природу й людські слабкості. Насправді я не знаю, як цю ситуацію розрулити без того, щоб змінити підходи до армійської служби і до мобілізації нових бойових одиниць.

На тому кінці умовного дроту мовчанка. Хлоп розмірковує. Певно, в голові у нього застрягла моя оцінка його як витривалого бійця.

-        -  Скажу тобі чесно, що ту нагороду, яку я заслужив, я би віддав будь-кому зі свого розрахунку, - промовляє товариш уже за якусь мить. - Мені вона не цікава. Абсолютно. Командир мій знає: я роблю те, що мушу й можу. Бо в мене мотивація нікуди не зникла. 

Щодо нагороди, то йдеться про орден «За мужність» ІІІ ступеня, який солдат Роман Авраменко отримав нещодавно від держави. 

-        -  Все правильно, я тебе підтримую на 200%, - говорю у відповідь.

-        -  Поки я, су@а, шось тягнути можу, я беру і тягну.  І все. Так повинен чинити кожен. А то все фуєта, коли ти починаєш плакатися…

-        -  Часом, сезечешники діють спонтанно, не думаючи про наслідки. Хіба у твоєму житті не було таких вчинків? Скажімо, на гражданці? - питаю друга.

-        -  Та були, - Ромчик відчуває в моїх словах каверзу, тому поступається неохоче. По голосу чути: свої цивільні провини він не збирається ототожнювати із «самоволкою».

-        -  І ти про них потім шкодував, так? – дотискую я. - От тут те саме, розумієш. Наприклад, когось заїв дурними розпорягами горе-командир, інших задовбали прогресуючі болячки, а ще більше – несправедливість, коли одні воюють, а тисячі ухиляються правдами-неправдами. Хтось наприкінці третього року війни опинився в психологічній ямі, морально стерся. Ідеться не про виправдання, а про розуміння причин...

-        -  Мене так само багато речей бісить, - роздратовано заперечує чоловік. – Ну, і шо толку? Йти в СЗЧ? А з тими, хто допікає, я просто після війни не спілкуватимуся. От так. Але сьогодні ми працюємо в одній команді і рухаємося до єдиної мети. Тому жаліть себе нічого. Пожалієш зайвий раз і втратиш людей і території.

-        -  Твоя правда, - тут мені дійсно нема чим крити.

-        -  Якщо я дам слабинку в тому, шо роблю, то все – триндець, - міркує він далі. – Ось тобі приклад. Гадаєш, я не матюкаюся, коли хлопці приносять мені у жмені сирі пороха, бляха? Чомусь нікому не спаде на думку загорнути їх у шось, щоб не відсиріли. Бо із сирими міна не вилетить, буде геморой, або те, що ми називаємо «абортом». Знаєш, шо таке «аборт» у мінометника? Це дуже фуйова штука. Міну, яка застрягла в стволі, слід вийняти дуже обережно. Інакше розірве ствол. А це ймовірно 300-і, знищена зброя і втрачений час.

Роман ненавмисне зісковзує з теми СЗЧ, і я його якийсь час не зупиняю – усе, що він розповідає про свій підрозділ і його бойовий шлях на курщині, мені цікаве. Та згодом таки повертаю до наших «баранів», чи то пак, сезечешників. 

-        -  Гаразд, от щоб ти сказав тим людям, які вже зробили свій відчайдушний і нерозумний крок? «Аватарів» не беремо до уваги.

-        -  А сказав би: хлопчики, ви занадто себе жалієте. Ви не думаєте про майбутнє, про долю своїх дітей. Куди вони подінуться, якщо України не стане? Бо якщо всі потікають з армії, (тривала пауза – авт.) то, вибачай, буде, @опа. От хай вони подумають. У нас і так третина батареї, @ука, не боєздатна, - в голосі товариша чути образу й біль. 

-        -  Трьохсоті теж є?

-      -   В основному трьохсоті і двохсоті. Але, але... Є певна частка, яку внесли ось ці… - Роман підбирає дошкульне визначення, - довбодятли, бляха.

-        -  Тобто, вони рахуються в штаті, а фактично їх немає? 

-       -   Ні, їх уже виключили... І я розумію – трьохсоті. Та коли ти живий і здоровий, навчений, можеш виконувати бойові завдання, однак просто себе пожалів, бо захібався – ну, це… Це ніяк. Але хай вертаються. Їм усе простять і приймуть назад у підрозділ. Я знаю, що є хлопці доволі хоробрі, які вміють працювати, але просто їх на манівці зводить. 

-        -  А чому вони пішли, нагадай? 

-        -  Ну, хтось через жінку, бо своїми надокучливими теревенями збила з пантелику. Хтось сам себе занадто жаліть начав. Ось, я весь такий больний, мені треба додому.

-      -    Типові причини, якщо не рахувати горілку… 

-       -   Су@а, у нас три сезечешника пішли через умовляння жінки, - Роман повз вуха пропускає моє зауваження, натомість заходиться сиплуватим хихотінням. 

-  Я й собі чмихаю для годиться. Водночас маю до свого друзяки ще одне питання.

-      -    Дивись, - кажу. Про СЗЧ ми з’ясували. А от я багато стикаюся з тими, хто ухиляється фактично – ховається за різними довідками чи просто не вилазить зі своєї барлоги, бо настрашений ТЦК. Як із ними бути?

-       -   Шо я тобі можу сказати, - голос Романа знов стає металевим. - У нас у розрахунку, припустимо, є поповнення 2024-го року. Це двійко людей, яких тецекашники зловили «по-синці» - тобто, десь у ганделиках. Одному 43 роки, іншому трохи за 30-ть – обидва з Харківщини.

-       -   Наші земляки.

-        -  Так, земляки. Перший розповідає: на початку повномасштабки він ходив до військомату, але його відшили через непогашену судимість. Узяли лише тепер, коли сплив строк цієї судимості. І нічого – нині офуєнний зольдатен (товаришеві, вочевидь, подобається цей жарт – авт.). Артилеристом воює. В обслузі. Міг би навідником, але очі слабенькі. Його хотіли навіть командиром розрахунку призначити, але каже, що не подужав би.

Другий, бляха, ще той кадр - людина творча, як він каже. У нього мислі і про СЗЧ часом проскакують, але він бачить, шо в нас підрозділ нормальний, то він із нами їздить і працює. Жаліється інколи на здоров’я, але коли треба хібашити, то одразу стає здоровим. Розумієш? Я навчив його, як користуватися мінами, хоч він і любитель болт забивати на роботу – доводиться чарівного пенделя давати. Або власним прикладом показувати.

-       -   У нас теж є такі… - згадую і собі. – А ось дехто каже, що з бусифікованих виходять немотивовані й погані воїни.

-        -  Неправда. Із будь-якого бусифікованого можна зробити хорошого бійця. Все залежить від колективу, до якого потрапить ця людина. Якщо зібрати до купи роз@@@дяїв, то не буде ніфуя. До речі, це ж стосується і так званих новостворених з нуля бригад. Насамперед, мусить буди досвідчений і мотивований кістяк. І до нього тоді можна придавати інших, - переконаний вояка.

-        -  Можливо, ти маєш рацію…

-    А сезечешникам я ще раз скажу, - Роман вирішує таки «добити» тему втікачів. - Хлопці, серед вас є багато нормальних воїнів. Умєрьтє свої амбіції і повертайтеся. Бо багато хто через амбіції пішов. А їм тут не місце. Зараз не час для якихось розборок. 

-        -  Плюс-плюс! – відповідаю товаришу. – Так і запишу. Хай прочитають. Якщо і не вони, так інші. Ті, кого це стосується.

-        -  Отож, - підводить риску 49-річний солдат.

P.S.

Відколи в 2014 році почалася новітня фаза російсько-української війни, Роман одягнув військову форму і взяв у руки зброю. Спочатку був добровольцем у «Айдарі», а в лютому 2022 року став до лав однієї з бригад ЗСУ. Воює у складі мінометного розрахунку. Має позивний «Лєший». Нині його підрозділ перебуває на курщині. Дає жару болотяним аквафрешам і приданим до них кімченинам. 

Орден «За мужність» ІІІ ступеня Роман та його хлопці отримали за участь у важкому боєзіткненні з ворогом у серпні минулого року. Своїми влучними пострілами з міномета вони знищили кілька одиниць пі@арської бронетехніки й уразили купу ворожих організмів. Це дозволило частині українських піхотинців вийти з напівоточення, в яке вони потрапили на тій ділянці фронту. «Лєший» каже, що заступник комбата з артилерії їхнього підрозділу «був тоді в афуї» від них. «А нас було, шоб ти зрозумів: навідник, його помічник, я снаряди готую, підношу і в ствол закидую, на рації сидить командир розрахунку і ще є водій з ногою простреленою. Триндець, нафіг», - згадує Роман. 

Олександр Шульга, записано 19 січня 2025 року

Читайте також:

СЗЧ: поїхав у відпустку і не повернувся | Нотатки з війни