Нотатки з війни | «Саня! Пока є возможность, я п’ю!»

Йому трохи за сорок. Має складний життєвий бекграунд. Розведений, одружений, знов розведений і знов у шлюбі. Цього разу, каже, щасливому. Змінив кілька робіт. Якийсь час працював опером – але надовго не вистачило. З 22-го року на війні. Майже рік провів у посадках і на еваку. Був бойовим медиком роти. Врятував не одного нашого хлопа й навидівся всякого. Тепер, після травми, сидить за армійським компом – рахує цифри. А ще воює з хронічними болями. І п’є.  

Не знаю, чи пощастило мені й Льончику (ім’я змінене – авт.) одне з одним. Відколи карма звела нас разом, ми регулярно шукаємо спільного знаменника в нашому спільному існуванні. Власне, нас, «паперових щурів», під одним дахом мешкає кілька душ. Аби хто спитав, який ККД ми видаємо, рухаючи мишкою ноута і тицяючи по клавіатурі, я б одразу не відповів. Сподіваюся,  пі@@ри від наших рухів теж страждають. Але то вже інша історія.

Льончик – щира й щедра душа. Без зайвих умовлянь віддасть побратимові останню копійку. А на додачу – наллє йому й собі по чарці, вмоститься поряд і почне втюхувати свої невинні брехні. Ніде правди діти – він це вміє.

Якось я спробував порахувати кількість «тверезих» днів у його календарі, і не згадав жодного. Хлоп фактично не просихає. Утім, називати його класичним «аватаром» язик не повертається. Льончик належить до особливого різновиду військових п’яничок. Він ледачкуватий у побуті, але службу тягне чесно. І в нього для начальства завжди є аргумент на свій захист. 

Торочити йому про шкідливий вплив зеленого змія – марна справа. Льончик щиро вірить, що після дємбєля він зможе зав’язати. А поки, мовляв, його не чіпайте. Звідки у нього така впевненість, не можу сказати. Втім, поговорити на тему алкоголізму з ним завжди цікаво. Ось, приміром, один із варіантів цих теревенів.

Вечір. Я сиджу за робочим компом, хлоп вовтузиться біля обіднього столу. Інші наші друзяки розповзлися очима по «тік-токах». Льончик відкраює ковбаски, наливає собі аля-«Моргана» (той, хто хоче випити, завжди знайде, де його, клятого, придбати). Поглядом пропонує мені долучитися. Я виставляю уперед руки: мовляв, не розраховуй.

- Ти ж знаєш, - кажу, - часом і я можу перехилити. Але за певних обставин і небагато. А ти, бачу, поки ми базікаємо, вже не одну чарку собі налляв. Невже без того ніяк? Хоча б якийсь тиждень потерпів?

- Мене все так ха́ре. – мовить жалісливо Льончик. – Але дома я – ні-ні! Жодного грама!

- Та ти шо?!

- Дивись, зараз тобі об’ясню. Приїждаю у відпустку: шашлик там, машлик, гості. Ну, день, два. Третій – мені вже тяжело. Я вже не можу. Всьо! Я жінці, кажу: спи. Сам в пять утра встаю і хібашу в повному смислі по хазяйству. Потому шо їй же нужно отдохнуть?

Льончик – східняк. Звик говорити суржиком. Але коли в голову б’є градус, переходить на власний сленг. 

- Добре, - я вкотре розкладаю усе по поличках. - Але чому ти думаєш, що не будеш на гражданці бухать? Ну, поробив трохи, погодував своїх курей-качок і пішов бухать? Або взагалі забив на те хазяйство і сів пити?

Він на хвильку замислюється:

- Чому, питаєш? Кажу тобі чесно. Коли я приїжджаю, бляха, в отпуск, я наганяю то, шо упущено, бляха. Не бухаю. От і всьо, бляха. І це триндєц…

- То чому тут так не можеш? Ти ж більшість часу, коли не за компом і паперами, байдикуєш. П’єш чи лежиш.

- Я роблю.

- Та де ти там робиш… 

- Друже мій! Я, може, й скотінка - не отріцаю. Але я нікогда в жизні посу́ду не мив. От хоть ти мєня убєй. У мене жінка це все робе.

- Так у нас тут немає жінок.

- Я розумію!!! Я тобі лучше позамітаю…

- Нагадай, коли ти востаннє брав у руки віник?

Льончик здіймає догори руки й видає звук, схожий на виття. 

- Гаразд, - кажу. - Мені інше цікаво. Ти ж визнаєш, що маєш алкогольну залежність?

- Єсть таке, – охоче погоджується неборака.

- То чому ти думаєш, що після війни, коли повернешся додому, не будеш пити?

- В мене стімул – жена. Ти не знаєш мою жену.

- І як вона тебе рятуватиме?

- Та, бляха, - гордо мовить він. – Повєрь мнє.

- Не повірю, поки не скажеш.

- Бляха, ну, вона реально мене уб’є, нахєр.

- У тебе ж ломка буде, як не питимеш.

- Перетерплю і всьо! – зневажливо заперечує Льончик.

- Ти так думаєш?

- Да! – мовить категорично.

- А чому тут не можеш зупинитися?

- Робота така в мене.

- Яка робота?! Ти день у день п’єш.

- Бляха! Ну, а шо ти хочеш? – чудується він моєму невігластву. – Ну, бляха, ось так! Пока є возможность…

Мене розбирає сміх. Але намагаюся бути толерантним:

- Я розумію, коли дві-три чарки за вечерею. Інколи. А в тебе ж зупинки немає. П’єш до всирачки.

- Саня! Пока є возможность, я п’ю. Всьо!

- І це хвороба, - вкотре констатую я.

- Хай буде хвороба. Але коли я приїжджаю додому, то такого немає. Я стаю нормальним чєловєком.

- Тому що ти ці дні ледь терпиш…

- Дру-у-же мій… - Льончик знову починає вити.

- Ти ж останній раз приїхав сюди з відпустки раніше, ніж вона скінчилася. Чесно скажи, чому? Бо там ти не міг бухать, там жінка, а тут можеш. 

- Дру-у-же мій! – не здається хлоп. - У мене була возможность, шо мене підвезуть, інакше б я з пересадками кілька годин їхав на другий день. Та нахєра воно мені нада.

- От ти сам собі суперечиш. Бо тільки й чути від тебе: я хочу додому, я скучив за жінкою й дітьми. А тут раптом готовий пожертвувати днем відпустки, лише для того, щоб зекономити кілька годин у дорозі.

- Да! Потому шо ти не знаєш, шо таке дорога…

- От балабол, трясця його! - заходжуся сміхом. - Знаєш, всі алкоголіки - дуже класні фантазери. Вони завжди знаходять переконливі аргументи.

- Питань немає, - ображено мовить Льончик і показує мені свою худу скрючену спину.

Я відчуваю, що таки дотиснув його й водночас перегнув палицю. Не треба було так різко про очевидний діагноз. Кажу якомога м’якіше:

- Розумієш. Я бачив і на гражданці, і тут, в армії, людей, які зрідка вживали. Хтось символічно, хтось трохи більше. Але про них не скажеш, що вони питущі. Мої алкогольні смаки й ліміти ти теж знаєш. А в тебе все інакше. Все набагато серйозніше.

- Всьо нормально! – видихає із залишками образи і перегару Льончик. – Все нормально, Саньок.

- Так я за жінку твою переживаю, - намагаюся жартувати, - боюся, вона колись тебе вижене через твою пиятику.

- Мене? Жена? – дивується хвалько. – Нє, не вгадав! 

- Вижене, вижене))) – наполягаю. – Або мучитиметься з таким бідосею.

- А чого вона буде зі мною мучитися?

Певно щось у моїх словах його зачепило. Я пробую розтлумачити:

- Бо нема такої жінки, яка б не страждала через стійку залежність чоловіка від випивки…

- Сань-чи-ку! - перебиває він мене згорда (мовляв, що ти в жінках розумієш). - Ми з нею одне одного з полуслова понімаєм…

- Ти сам себе цим втішаєш…

- Нє, абсолютно. Чесно кажу. Ну, от чому я женився? Бо ми понімаємо один одного!

- Та хоч би як ви не розумілися між собою! Немає таких жінок, які б щасливо жили, коли в сім’ї чоловік-алкоголік (я забуваю про толерантність). Не-ма-є! Ну, хоч трісни, я не повірю.

- А ти позвони моїй жінці, можу номер дати. Вона тобі скаже правду! В мене жінка правдива…

- То й що, що правдива. Я їй чужа людина – чому вона мені має ваші секрети видавати? 

Хлоп пропускає мої слова повз вуха, натомість дістає з-за коміра чи не останній свій козир:

- Бляха, мені достатньо проїхатися в больницю, прокапатися…

- Від чого? – не можу второпати.

- Просто покапаться.

- Ну, для чого? – питаю.

- Шоб нормально себе чувствовать.

- Поясни.

Льончику стає зле: в його очах я цілковитий телепень.

- Друже мій! Я п’ять лєт проработал в органах.

- Ну і?

- Я на провєрках був. Мене так там убивали, просто в с@аку. Я приїжджав додому. В мене ось так руки трусилися.

- То що означає прокапатися? – вже здогадуюся, про що далі йтиметься, але тримаю цю здогадку при собі.

- Бляха!!! – моє неуцтво його дратує. – Гр..р..р…!!! Са-ня! Дивись. Провєрка. Я начальник. Я приїжджаю, провіряю. Мене ето, возять туди-сюди, на рибалку, на фуялку, бляха. Ну, три дня.

- Коротше, тобі слід прокапатися, щоб вивести з організму алкогольні токсини?

- Да!!! – ледь не горлає мій опонент.

- Нарешті з’ясували! – тішуся й собі.

- Я приїжджаю в больніцу, бляха, мені зразу – фігак, бляха! Я чотири часа лежу отак…

- Ти розумієш, що якщо до цього доходить, це капєц?

- А як ти хотів? – бідкається чоловік.

- Та ніяк. Тому, дякувати Богу, я ні в яких органах і не працював. 

- Санчику, лучше туди не попадать…

- Звісно. Але ти просто визнай, що в тебе це дуже серйозно і тобі треба лікування.

Він уїдливо фиркає:

- Харашо!

Щось собі мізкує, потім підводиться з-за столу – йде курити. Є привід відкараскатися від мене й моїх надокучливих повчань.

- Добре, не діставатиму, - бубоню йому услід. Він лише угукає й рипає дверима.

Але то ще геть не кінець нашій академічній дискусії. За кілька хвилин змарніла постать Льончика з’являється в одвірку. Вочевидь, він щось собі обміркував, назбирав контраргументів і готовий знову зійтися у словесному батлі.

- У мене така інтоксикація була, бляха…! – продовжує він з іще більшим завзяттям. – Я аміак відчував від себе. Запах. Я бля фуяк, мені бля чух – і я чотири часа і бля всьо. Лежиш собі, воно тихенько капає. Це зашибись, Саня! Ти прокапався, піднявся і - фуяк! Ну, зашибісь! Я п’ять лєт так прожив! Пять лєт!

Дивиться на мене, впертого віслюка, чекає, що я на це відповім. 

- Ти кажеш, прокапатися. Але ж від того твоя хвороба нікуди не зникає, - заперечую йому. 

- Це ж чого? – не може второпати Льончик. – У мене всі сосуди й органи чистяться!

Я вмикаю в собі уявного нарколога:

- Детоксикація не позбавляє тебе залежності. Доки ти питимеш, алкоголь і далі руйнуватиме твої органи і твій мозок. Розумієш? 

- Шо ти від мене хочеш? – знесилено стогне хлоп, розуміючи, що його «виграшна» історія не спрацювала. 

- Я просто з тобою розмовляю на тему алкогольної залежності. Думаю, який ти зараз, і намагаюся уявити, як ти житимеш після війни.

- Це моя жизнь, - захищається він.

- Мені шкода, що ти так п’єш!

- Це моя жизнь, - голос Льончика стає кам’яним. – Так воно і должно буть.

- Та де ж воно должно буть? – напосідаю я.

- Я не хочу нічого. Я хочу до-до-му! Додому попаду – всьо! Я там вобще міняюся, бля, отак, - відрізає він.

- Ох, чоловіче, ти сам себе дуриш...

Він відсилає до біса мене й мої нотації, зводиться зі стільця й тягнеться рукою до дверцят шафи, де стоїть напівпорожня пляшка бодяжного «Моргана».

- От бач, ти знову піддаєшся цій заразі…

- Є-стє-ствє-нно! – каже гордо, з переконанням, що за ним уся правда.

- І до всирачки будеш пити.

- Буду! - не заперечує Льончик.

Наливає, ковтає, «шліфує» колою й приречено констатує:

- Я на війні!

Я гучно чмихаю. Ну, що тут скажеш?

- Слухай, - мені кортить його придушити, - От тільки цього не кажи! Де ми з тобою зараз, а де нуль і наші хлопці в ямках? На якій ти війні? Сюди навіть арта не дострелить.

Льончику не треба про те нагадувати. Він усе чудово розуміє. Бовкнув здуру. Адже й сам у подібних ямках насидівся. Можливо, через те укотре «злетів з котушок» і тепер не в змозі зупинитися? Утім…

- Ну, ми з тобою в глобальному смислі всьо равно на війні, - виправдовується.

- Я тобі дуже й щиро співчуваю. Чесно кажу. І жінці твоїй співчуваю, - показую на пляшку.

Лице бідосі набуває хитрого виразу:

- Вона це бачить? – питає. – Не бачить.

- Зате відчуває, - кажу.

- У-у, - хитає головою хлоп.

- Добре, але нащо ти її обманюєш? Сам кажеш, що вона для тебе найдорожче, що є. То цінуй її і не води за носа! 

- Ну, це, блін… - у моїх словах він чує не критику, а визнання його чоловічих талантів. – До жінок треба мати подход)

- Ага, і це каже алкоголік зі стажем! 

- Алкоголік? – Льончик наче щойно прокинувся. – Ну й нехай! Да, алкоголік. Я признаю це!

Він знов висмикує із пачки цигарку, шкандибає до виходу. Я зупиняю його «дєльною» пропозицією.

- То може закодіруйся? – мовлю обережно.

- Шо?! – він мало не ціпеніє. – Не хочу! Ну, це я хібанутим буду.

- Чого?

- Ну того шо. Не буду. Нє! Я раз кодірувався, мене прошивали…

- Так ти маєш досвід?!

- Да.

- Йопересете! – я подумки зводжу догори руки, бо цей факт лише підкреслює глибину алкогольної залежності побратима.

- А знаєш чого? – силкується повернути втрачені позиції Льончик. – Потому шо… Ну, короче, бляха. Як у міліції працював, мене начальник одвозив лічно…

- На кодування?

- Ну, бляха… В мене провєрки були постоянко. І він сказав: або міліція, або ти нахєр пойдьош. Кажу, добре, підшивайте.

- Ну, і скільки ти після цього не пив?

- Полгода.

- І як воно було, нормально?

- Та де там!

- Чого?

- Та ти шо! В мене жінка вішалась нафіг.

- Ти на нервах був?

- Ну, єстєствєнно!

- Хотілося випити?

- Нєт. Просто я дуже трєбовательним став. То єсть, я в сімєйной жизні очєнь трєбовательний. Дуже сільно. Отака фуйня, бляха. І в мене ця третя жінка – вона просто офуєла.

- Шось я не побачив у тебе якоїсь трєбовательності. Особливо до свого особистого життєвого простору.

- Друже мій, - набиває собі ціну Льончик. – Ти не знаєш мене…

- Та трохи вже знаю. Ти великий пофігіст, скажу тобі відверто. Можеш у срачі жить і тебе це влаштовуватиме.

- Ні-фу-я!

- А я кажу, що так.

- Це щас я пофігіст, - він врешті здається. – Я просто ето гашу в сєбє. Бо тут армія. Тут я не можу диктувати. А вдома я тіран. Люблю, шоб порядок був усюди…

Я заходжуся сміхом, викриваючи його побрехеньки:

- Я-кий ти, одначе, ба-ла-бол))) Капєц! Але то таке. Це теж треба вміти. Я так не можу.

Льончик кладе край нашому безплідному базіканню:

- Всьо!

Прочиняє сінешні двері і рушає надвір – до вітру і покурити… Згодом чути його голос – у чоловіка починається сеанс телефонних балачок із дружиною. Двоє наших друзяк-воєнних уже соплять, запаковані в теплі спальники. В хаті не так зимно, тому грубку я сьогодні не палитиму. Ще встигну. Попереду в нас довга зима…

P.S. Фото авторські, ілюстративні

Олександр Шульга, грудень 2024 року