«Вони мені й уночі сняться». Драматична доля української остарбайтерки

Вивезена на примусові роботи до Німеччини під час Другої Світової війни українська дівчина стала улюбленою нянею чужим дітям

Навесні 2010 року мені пощастило познайомитись із жінкою, чия доля, напевне, могла б стати сюжетом драматичного роману чи художнього фільму. Настільки багато я побачив у ній зворушливої й водночас неплакатної правди. Звати цю людину – Марія Свиридівна Сафронова, вона – колишня острабайтерка Третього рейху. На час нашої зустрічі їй виповнилося 86 років. Нині вона вже перебуває в іншому світі...

Понад півстоліття ця жінка плекала надію – зустрітися з тими, хто колись був ворогом її Батьківщини і використовував безкоштовну працю українки. Ось такий парадокс людських стосунків. Втім, вони завжди є глибшими за будь-які ідеологічні схеми й спекуляції. Марія Сафронова родом із Полтавщини, в 30-і роки 20 століття разом із сім`єю втекла від голодної смерті на Харківщину – в село Катеринівку. Там і прожила все своє життя...

До Німеччини її відправили свої - поліцаї

«Маму забрали 17-літньою дівчиною, - розповідає донька героїні Світлана. –  Прикро те, що до цього долучилися наші односельці – поліцаї. Висунули їй умову: або ночуватиме з ними і поступиться дівочою честю, або вирушить набором до Німеччини. Вона обрала друге... Зате на чужині мама жила в господині, котра дуже тужила, коли дівчина верталася додому. Обидві плакали…» Сама Марія Свиридівна вже давно склала про свої пригоди й поневіряння рукописну оповідь. Мені пощастило тримати в руках цей товстий канцелярський зошит, до половини списаний не надто розбірливим почерком. У нім чи не все її життя поза Батьківщиною – день до дня, епізод до епізода. Для родини колишньої остарбайтерки ці мемуари – безцінна реліквія...

Майбутні остарбайтери перед відправкою до Німеччини. Фото Новое время

Моя зустріч з авторкою спогадів – стрункою попри вік і життєлюбною жінкою – відбулася в квітні 2010 року. Марія Свиридівна була не проти того, аби разом із гостем зазирнути у власне минуле. Деякі деталі цієї історії, зокрема, хронологію й імена дієвих осіб, стерлися з її пам`яті. Тому надалі мені довелося їх відновлювати, спираючись на її рукопис. «Мої однолітки, яких звідси (село Катеринівка Лозівського району – прим. авт.) теж забрали до Німеччини, вже повмирали. Одна я лишилася на цім світі… - говорить жінка. – Чому наші поліцаї так зі мною вчинили? Напевне, що ідіоти. Вони й до війни такими були... Адже німці теж тоді дуже різні траплялися. Було, в хаті на підвіконня злізуть і прямісінько у двір справляють свої потреби. Ліньки їм, бачте, виходити. А в того, який у нас оселився, вдома залишились діти – тому він до моєї племінниці ставився поблажливо, навіть солодощами її пригощав... Чи боялася я їхати до Німеччини? Ні, сину, не боялася. Ось тільки дуже тужила потім за домівкою…»

«Мабуть, я їй сподобалася»

До Німеччини 17-літню Марійку і ще кількох її односельців відправили 20 грудня 1942 року. Вона цю дату добре запам`ятала. «Привезли нас у бричці до Лозової. На коліях стоїть потяг, яким скотину возять. Заштовхали 60 душ до вагону, вікна вгорі вузесенькі, долівка – голі дошки. Ні лавок, нічого. Біля кожного вагону по шість автоматників. Надворі морозно, сніг, а нам всередині гаряче. Ревемо, наче корови. Зачинили нас, і – прощавай, Батьківщино!»

Після кількох тижнів поневірянь опинилася Марія Сафронова у Франкфурті на Майні – посеред ворожої Німеччини. «Завели нас усіх до якоїсь хати, а звідти по 10 душ виводили на показ... Ти розумієш, що я оце шамкочу? – питає вона і за мить продовжує: - А там уже німкені чекають – хто з ковінькою, хто з песиком на руках. У шляпках, блискучих туфельках, поважні, мов пави. Ми перед ними стоїмо, наче ті злидні: у довжелезних і грубих пальтах, завеликих ботах, зі своїми бідняцькими ланцями… Стоїмо й зиркаємо на них. А вони нас оглядають. Одна підійшла – зростом трохи вища за мене, гарно вбрана, молоденька. Питає, чи маю я хист до кухарства. Я їй відмовляю через перекладачку: мовляв, були б харчі, а приготувати з них обід і вечерю завжди зможу. Тож вона й забрала мене до себе – мабуть, я їй сподобалася».

Велике місто, ще й німецьке, стало для української колгоспниці справжньою дивиною. Височезні будинки, вишукані вулиці... «Сідали ми у трамвай. – оповідає моя героїня. - Німкеня (фрау Гельда Касель – прим. авт.) взяла мою валізу і зайшла всередину, а я з іншими своїми речами застрягла у дверях. Позад мене вже чути лайку, хтось штовхає в спину, дехто свинею обзиває, а мені все одно. Зрештою, поїхали...»

«А мене дідько перилами катає»

Зупинилися біля багатоповерхового будинку в центрі міста. Ні номеру його, ні назви вулиці Марія Свиридівна нині вже й не згадає, хоча раніше, каже, знала ту адресу, наче власну. На жаль, не містять її і мемуари колишньої остарбайтерки. Не будинок, а королівський палац, говорить жінка. Мешкали в нім кілька родин. Усюди на поверхах розкішні меблі… Зустрічати українську бранку до холу вийшли всі домочадці: няня на ім`я фрау Кошме і четверо дітлахів господині: Гельмут з Удо і їхні сестри Хельга і Юта, найменша дівчинка. Їй тоді й одного року не виповнилося. «Дивлюся, - каже Марія Свиридівна – суне якась «ропавка» - мала й товста. Угледіла мене, і ну репетувати! Зате як вони, Сашо, мене потім любили...» Останні слова повертають мою співрозмовницю до світлих миттєвостей її трирічної неволі. Жінка мовчить. Ми насолоджуємося чаєм, який приготувала для нас Світлана, а я намагаюся уявити собі щойно змальовані оповідачкою картини.

Марія Сафронова, 1947 рік

Перша мить і перший вечір знайомства з чужою родиною, за тисячі кілометрів від власної домівки, у ворожій країні запам`яталися катеринівській дівчині гіркими слізьми і... кумедною пригодою. Марію перевдягли, викупали, пригостили жменькою їжі - шматочком тістечка з горнятком кави – і повезли ліфтом на шостий поверх. «Щойно я побачила свою майбутню кімнату, ледь не зомліла, - згадує жінка. – Стоїть височезна кровать і подушки під самісіньку стелю. Постіль біліша за сніг. Ось тутечки красивий гардероб, а на стіні висить кошик із фруктами й різними ласощами». Господиня, фрау Касель, пішла, а Марія зайшлася слізьми.

«Лежу, - говорить, - світло не вимикаю, рюмсаю. Аж раптом сирена, ще й так гучно. А мені перед цим видали піжаму, тож я в тій піжамі чимдуж гайнула з кімнати. Але побігла не до ліфта, бо мене він настрахав – я ж бо досі нічого подібного не бачила, - а до сходів. Притулилася животом до перил і посунула вниз. Довокла жодної душі, а мене дідько перилами катає. Сміх, та й годі. Потім з`ясувалося, що то сигнал відбою лунав…» Тієї ночі Марії судилося пережити й бомбування. Зійшла разом із господинею, нянею і всіма дітьми до підвалу, пристосованому під бомбосховище. Каже, кожна родина й мешканець будинку мав у тому укритті свій куточок і свій протигаз. «А я, вочевидь, на протигаз у Німеччині ще не заробила, тож у мене його й не було», - жартує Марія Свиридівна.

Вона гладила її і шепотіла: «Марія-лейн»

Якийсь час вона звикала до нових умов, правил і своїх обов`язків хатньої робітниці. Стажуватися починала з прибирання. Господарі хоча й не мали звички смітити, але мешкали в багатьох кімнатах. Якось під час чергового прибирання до Марійки підповзло «мале німкеня» - Юта. Почало проситися на руки, дівчина не втрималася і піднялі дитину з долівки. За цим спостерігав хтось іх хлопчаків. Одразу доповів матусі – та, обурена нахабністю української невільниці, миттю примчала, хотіла було покарати, але не стала. Помітила, що малюк досить комфортно почувався на руках у Марії. І до мами повертатися не поспішав.

Уривок зі спогадів Марії Сафронової

«Господиня мені лише наказала не брати до себе дитину, коли я прибираю. Мовляв, робота в мене брудна, - згадує давній епізод Марія Свиридівна. – Я, звісно, погодилася. Вимила руки. І як ви гадаєте, що було далі? Того ж дня мені довелося відкласти прибирання і займатися дітьми. Вони гасають довкола, щось по-своєму белькотять. А найменше шию мою обійняло, оченята вирячило й дивиться». З малюками Марія і вдома охоче бавилася. Знала, як їх до себе прив`язати, сама до них горнулася душею. Природний хист? Можливо. Але, певне, й тут він спрацював, руйнуючи існуючі ідіологеми про вищу расу і класову боротьбу.

Цікавий факт: у бомбосховищі, де кожен мав свій куточок, дітлахи тулилися не до матусі чи няні, а до неї – силою привезеної зі сходу української невільниці. Коли до її імені «Марія» вони почали додавати зменшувально-пестливий суфікс «lein» (виходило - Марійка), вона тепер і не згадає. Зате до секунди пам’ятає, як обіймала малюків своєї фрау і вголос вимовляла «Отче наш…» А Юта гладила її по щоці і шепотіла: «Марія-лейн, Марія-лейн…» Таке їх єднання повторювалося потім неодноразово – під час евакуації, під свист куль і вибухи авіабомб. Доки армії їхніх країн знищували на смерть одна одну.

«Я розірвала конверт і заволала від жаху»

На початках свого нового «німецького» життя Марія страждала через брак звичної їжі. Звісно, фрау Касель не мала наміру заморити українку голодом. Просто тут було заведено, що до столу подавали невеличкі порції страв – ополоник ріденького супу на обід, до нього тоненька скибочка хліба, на вечерю – дещиця манної каші і горнятко кави з тістечком. «У себе вдома я звикла до іншої їжі», - пояснює жінка. І з жалем згадує, як господиня відправила на смітник її клунок із сухарями і домашньою лапшею. А щоб дівчина не зазирала в буфет, замикала його ключем. «Згодом їхній скромний раціон почав мене цілком задовольняти. Уже потом я стала есть, как они – мало. Ось тоді вже фрау довірила мені приготування їжі. Повела до підвалу, де зберігалися продукти. Чого там лише не було?! Одного дня я зварила їм нашого, українського, борща, тож після того вони мені постійно його замовляли», - хвалиться моя співрозмовниця.

Минав час, Марія звикала жити в неволі, але й досі тужила за домівкою. Плакала, згадуючи рідних, і тим привернула до себе увагу господині. «Вона підійшла до мене й каже: «Ти, Маріє, дай мені свою українську адресу». Я послухала – назвала. Вона торкнулася моєї голови, погладила і втішила, що, мовляв, усе буде добре» - розповідає героїня. Якось у фрау Гельди зібралися гості. Марія зібрала стіл і пішла до себе. Раптом до неї мчить хлопчисько – в руках тримає листа зі штемпелем німецьої польової пошти. Лист з України для Марії. «Тримтячими руками я розірвала конверта, - оповідає жінка. – І зайшлася криком: одразу побачила слова про те, що моя матуся й племінниця Надіяйка згоріли. Далі читать не було сили. Наспіла господиня, довго не могла втямити, що зі мною, а потім за допомомою фрау Кошме – вона знала польську, і трохи розуміла мене – я пояснила причину свого жаху. Вона мене спробувала втішити... Розповіла, що в неї самої нещодавно під Сталінградом загинув чоловік (Едвард Касель – прим. авт.). Казала, що я залишуся в неї, вона запише мене на своє прізвище, віддасть заміж... Я слухала, а перед очима стояла рідна Катеринівка. Відповідь додому я тоді так і не написала...

Уривок зі спогадів Марії Сафронової

Минуло, певне, ще зо два місяці. І ось, отримую я нову вісточку від свого родича. Виявилося, мама моя жива, загинули сестра й племінниця. А як загинули? Під радянськими бомбами у власному будинку... Хата стояла неподалік сільської школи, де розташовувася німецький штаб. Під час наступу радянські частини обстріляли обидві будівлі. Було це 13 травня 1943 року. На мою племінницю впала стіна й миттю поховала дівчину під уламками. А тітка обгоріла так, що за кілька днів померла в муках. Я дуже плакала, коли читала ці звістки...»

Катруся, Люба і німецька мапа

Рукописні мемуари Марії Свиридівни містять епізод про те, як її ледве не записали в «партизани». Почалося з того, що вдова німецького офіцера дозволила дівчині виходити в магазин купувати молоко. Під час однієї з таких прогулянок Марія здибала в чужому місті землячку. Пізнала, що та теж невільниця-українка. Познайомились – дівчину звали Катею, родом із Полтавщини, звідти й потрапила проти власної волі до Німеччини.

«Вона трохи розповіла про себе, а потім по секрету повідомила, де нині знаходиться Червона Армія, як близько від нас американці і чи швидко рухається фронт. Катя добре знала німецьку й слухала радіоприймач. Мене вона попередила, аби я тримала язика і не патякала зайвого нікому, - згадує Марія Свиридівна. – Звісно, я обіцяла мовчати». Дівчина повернулася додому і не могла дочекатися, щоб залишитись у своїй кімнаті, на стіні якої висіла географічна мапа. Щойно Марія залишилась на самоті – розпакувала свою валізу, дістала звідки олівець і почала обводити ним на мапі ті міста, які перейшли під контроль червоноармійців. «Сміюся – щаслива, що наші німців поперли, - розповідає жінка. – Ще й вигукую: мовляв, так їм і треба. Скінчила малювати, вдягла нічну сорочку, аж раптом двері відчиняються, і на порозі стоїть фрау Кошме. І рушає до мапи. А я навіть олівець не прибрала зі столу».

Наступного ранку господиня відвела Марію до поліції. Почався допит. «Від мене вимагали зізнань: із ким я зустрічаюся, як часто, що ми обговорюємо? Я їм пояснюю, що лиш нещодавно отримала дозвіл самостійно ходити до лавки, тож ніяких знайомих назовні не маю. Господиня, дякувати Богові, це підтвердила. Мусила сказати їм про Катю, але я назвала її Раєю і описала зовсім іншу. Мене відпустили», - мовить героїня. Випадок із мапою ніскільки не зіпсував стосунки Марії і господині. Навпаки, одного дня фрау Гельда оголосила дівчині, що на завтра її чекає сюрприз – зустріч із новою людиною. Марії видали свіженьке вбрання, адже нарядів у гардеробі «німкені» вистачало. Зранку поїхали до знайомої фрау – та мешкала у дещо скромніших умовах, ніж офіцерська вдова. Вона зустріла гостей, запросила до себе.

«І тут я ледь не вмерла від здивування й радості, - розповідає моя співрозмовниця. – Виходить до нас Люба Волкова – ми з нею обидві катеринівські, разом їхали до Німеччини. Господи, як ми раділи одна одній! Люба і її господиня приготували каву, принесли печиво, яке власноруч спекли, запросили до столу. Потім німкені залишили нас наодинці. Ми встигли поплакати й посміятися».

«Щоб на тебе не чекало – молися!»

На початку червня 1944 року війська антигітлерівської коаліції висадились у Нормандії – на півночі Франції. Німеччину взяли у лещата і поволі почали їх стискувати. Відносно спокійне життя франкфуртських бюргерів залишилось у минулому. Тисячі громадян ще вчора непохитної і переможної імперії зрушили з місця в пошуках безпечного кутка. Фрау Касель і собі взялася складати валізи. «Каже вона мені якось: «Ти бачиш, що літаки почали частіше з`являтися і кидати в нас бомби? Нам слід їхати звідси подалі…» І ось, одного дня, ми рушили на північ країни, до батьків покійного чоловіка моєї господині», - перегортає нову сторінку спогадів Марія Свиридівна.

Містечко, в якому мешкали свекор і свекруха, виявилося ніскільки не безпечнішим за Франкфурт. Американці бомбували й тут. Ще й так часто, що «ніколи було відволікатися. Накидають бомб, наче галушок, відлетять, а потім їх знов чути…» Вшістьох ховалися в тісному підвалі. Одного дня після чергового нальоту вийшли надвір, а замість сусідських будинків – самі руїни. Наче лизень злизав ті хати. «Тоді я й замислилась, - каже жінка, - що таки є Бог на світі, і згадалася мені одна полячка з її хрестиком…» Трапилось це в січні 1943-го. Потяг, яким до Німеччини везли українських невільниць, зупинився на якійсь польській станції. Вагони охорона відчиняти не стала. Можливо, боялася, що «живий товар» втече? Залишила віконечка-щілини. Але й вони – ковток повітря для дівчат. Одні плакали, визираючи у світ, інші просили у станційних торговок їжу. Де б я не була, щоб зі мною не трапилось, каже, але молися! Ось так я з тим хрестиком і ходила не один рік. Кули він потім зник, не пригадаю…»

Для Світлани, доньки Марії Свиридівни, історія з хрестиком – ключовий факт біографії її мами. Обидві не мають сумнівів, що подарунок польки і молитва допомогли українській невільниці вижити в часи небезпеки. «Мама крізь усе життя пронесла віру в Бога, - говорить Світлана. – І «Отче Наш…» вона знає змалечку. Її мати і моя бабуся свого часу скінчила церковно-приходську школу. Вона пам`ятала чи не всі молитви. І я багато знаю, оскільки з молитвами засинала – бабуся читала мені їх на ніч».

Вони прохали про смерть, але не мали порятунку

У батьків загиблого чоловіка фрау Касель із дітьми і Марією мешкали понад місяць. Дивно, але їм навіть пощастило відвідати балтійський курорт і позагоряти біля моря. Там поки що було спокійно. Потім почалися тривалі дні поневірянь, переїздів від одного села чи містечка до іншого. Пересувалися на вантажівках, іноді потрапляли під обстріли. Ось випадок, який Марія Свиридівна доволі докладно оповідає у своїх мемуарах. «Раптом у небі з`явилися американські літаки, почали кидати бомби і стріляти по дорозі. А тим шляхом рухалося багато автівок – вантажних і легкових. Після нальоту страшно було розплющувати очі й дивитися на жахіття довкола себе. Машини палають, люди в них сидять, теж охоплені вогнем…»

Зруйновані міста Європи. Весна 1945 року

Спробували знайти прихисток у найближчій хаті. Її господар, схоже, з`їхав із глузду – зачинився у підвалі і звідти волав, лякаючи дітей і жінок брудної лайкою. Велику кімнату зайняли поранені. «Були серед них такі, що не мали руки чи ноги, з розпоротими черевами – аж нутрощі видно. А лікарів жодного поряд. Вони кричали, прохали про смерть, але не мали ніякого порятунку», - згадує Марія Свиридівна. Довелося ховатися від бомб на вулиці під деревами. Черговий наліт американської авіації знищив довкола все живе. Марія, фрау Гельда і її діти дивом уціліли в тому пеклі. «Ми лежали один на одному, і я молили Господа про порятунок», - говорить жінка.

«Ми багато подорожували, - продовжує вона. – Мешкали, якось, у однієї родини – дуже чуйні люди виявилися, хоч і німці… А було, їдемо потягом, сніг ледь-ледь притрусив насип. Це було в лютому чи на початку березня 1945 року. Зненацька наскочила американська авіація. Коли вже з неба падала бомби, я вирішила стрибати разом із дітьми прямісінько із потяга, що рухався. Вхопила дворічну Юту і шаснула з вагона. Але невдало приземлилася – чимось пробила ногу, так що в моєму чоботі одразу почала хлюпати кров. І дівчинка теж ніжку підвернула – заходиться криком…»

Потім був шпиталь. Марії зробили перев`язку, а дитині наклали гіпс. Фрау Гельда із синами теж знайшлася – вже у лікарні вона доглядала поранених. «Годували нас добре, - розповідає Марія Свиридівна. – А те, що я українка, нікого не турбувало. На це не звертали уваги. Питали лише, де я мешкала». Одужавши, вони знов рушили в путь, більше схожу на невідомість. И знову нічна колотнеча, вантажівки, вибухи бомб, страх за себе і за дітей, пошук притулку. Хоча б тимчасового, але надійного. Їхнім вимушеним, тривалим і небезпечним мандрівкам Марія Сафронова присвятила не одну сторінку своїх рукописних спогадів.

Діти плакали: «Маріє, ти до нас повернешся?»

Врешті багатоденна втеча від смерті скінчилася зупинкою у невеличкому містечку. Родину фрау Касель із прислугою-українкою прихистило одне вже немолоде подружжя. Господар нещодавно повернувся з фронту, мав поранення в ногу і кульгав. На ранок у місто увійшли американці… «Люд висипав на вулицю: німці, росіяни, українці, поляки. Всі, хто перебував тут у полоні, а тепер отримав свободу. Машини їхали трасою, а солдати, котрі сиділи в них, кидали обабіч дороги ящики з харчами. Нам пощастило отримати два короби з емблемою червоного хреста. Всередині були тушонка, сливи, цукерки…» - перераховує моя співрозмовниця. Потім у місті організували пересильний табір для остарбайтерів, тож Марія вирішила повертатися додому – в Україну.

«Коли я повідомила про це своїй господині, було стільки плачу, - говорить жінка. – Діти крізь сльози питали: «Маріє, чи ти до нас повернешся?» А що я їм відповім? Казала, що приїду. Особливо тужила за мною маленька Юта… Господиня  дуже хотіла, аби я залишилась. Казала, що мені з ними легше буде, мовляв, я тут і заміж вийду. Але я вже налаштувала себе на повернення додому».

Вже мешкаючи в тимчасовому таборі, Марія двічі приходила до фрау Гельди і її дітлахів. І обидва рази прощання завершувалося слізьми й умовляннями. В останню їхню зустріч фрау подарувала дівчині пухову ковдру і кілька нових платтів. «Віддала мені й каже, що згадуватиму її, - говорить жінка. – А ввечері нам оголосили, що на ранок ми маємо вирушати до руських – в радянську зону окупації. Для нас ця звістка стала святом. Спати ніхто не хотів. Усю ніч ми співали й танцювали».

Діти й дотепер їй сняться

Додому Марія потрапила лише в серпні 1945-го. Ковдру німкені в неї конфіскували. Ще в Польщі. Дісталося й від «наших» - до таких, як Марія, вони ставилися без особливого жалю, називали «німецькими підстилками». Принаймі, такі спогади залишились у моєї героїні. Для рідних повернення дівчини стало справжнім дивом. «Я не йшла, а летіла додому. Не бачила поперед себе нічогісінько», - згадує жінка. Щоправда, на роботу, куди Марія спробувала влаштуватися, її не взяли - дізналися, що вона колишня остарбайтерка. Відмовили й наступного разу, коли дівчина виявила бажання працювати токарем - їй подобалася ця професія. «Довелося повертатися в колгосп, де я працювала до війни. Три десятиліття ходила біля корів, потім вісім років доглядала колгоспних свиней, ще п’ять працювала на цегельному заводі. Загалом 43 роки стажу, - говорить Марія Свиридівна. – Моє сімейне життя теж не одразу склалося. Зате тепер маю чотирьох дітей, сімох онуків і дев`ятьох правнуків. Коли вони всі разом збираються, я почуваюся найщасливішою людиною!»

Марія Свиридівна і її донька Світлана

Ось така історія української полонянки. Драматична й подекуди парадоксальна. «І ви ніколи не мали бажання побачитися з фрау Касель і її дітьми?» - питаю у Марії Свиридівни. Жінка вагається з відповіддю: «Чого ж не хотілося, я не один раз про те думала. А діти – так вони мені й уночі сняться. Їхня мама, можливо, і не дожила до сьогодення. А вони, мабуть, усі живі. Хотілося б побачити тих, кого я колись доглядала, кому готувала їсти, чий одяг прала…» Ні Марія Сафронова, ні її близькі жодного разу не спробували розшукати родину фрау Гельди Касель із Німеччини. Мали тому пояснення. «Розумієте, - говорить Світлана, - чимало наших співвітчизників ось так знайшли своїх колишніх господарів і тепер їх використовують. А ми б не хотіли, щоб про нас люди за кордоном погано думали. Хоча побачити «своїх» німців нам кортить».

Олександр Шульга для tv-news.dp.ua

P. S. Героїня цієї оповіді і її донька довго намагалися знайти єдину «німецьку» фотокартку Марії Свиридівни. На жаль, так і не розшукали серед домашніх архівів. Зате продемонстрували мені іншу її світлину – 1947 року. «Приблизно такою я була і в Німеччині», - роздивляється себе, 23-літню, героїня.

P.P.S. До речі, вже пізніше мені переповіли про драматичну долю іншої українки, Марії Миколаївни Парубець із Придніпров`я, котру в роки Другої світової війни примусово вивезли до Німеччини. На чужині дівчина гледіла дітей у родині однієї місцевої фрау. Десятиліття по тому, незадовго до смерті, колишня остарбайтерка несподівано зізналася: «Єдині у житті хвилини щастя і безтурботності я відчула, коли була там, у наших ворогів». «На власні очі» вже знайомили читачів з історієї цієї жінки.

Довідка:

«Остарбайтер» (нім. Ostarbeiter - робітник зі Сходу) - визначення, прийняте в Третьому рейху для позначення людей, вивезених із країн Східної Європи з метою використання в якості безкоштовної або низькооплачуваної робочої сили. Автор терміну - Герман Герінг, один із найближчих соратників фюрера. Згідно з підрахунками істориків, під час німецької окупації Східної Європи до Німеччини гітлерівці вивезли понад три мільйони остарбайтерів. Деякі дослідники називають цифру п'ять мільйонів. Від 2/3 до 3/4 всіх остарбайтерів були українцями.

Жінок здебільшого залучали для роботи в сільському господарстві, видобутку корисних копалин, виробництві зброї і т.п. Значно менше вивезених дівчат виконували домашню роботу. Тих невільників, котрі потім повернулися до СРСР, радянська влада нерідко визнавала зрадниками Батьківщини і піддавала репресіям. Оточуючі теж позирали на них скоса: мовляв, коли наша країна боролася із загарбниками, ви (остарбайтери) жили на теренах Третьому рейху з комфортом. Колишні невільники часто до віку носили це клеймо.