понеділок, 25 червня 2018 р.

"Хоч на попелі сидітиму, а все одно вдома". Сповідь літньої українки



Мешканка Юр’ївщини пережила розкуркулення, голод і чужину, заробила у колгоспі трудодні і отримала на старість крихітну пенсію

Прямуючи електричкою повз Вербуватівку, що на Юр`ївщині, завжди милуюся широкою долиною поза селом і кількома хатками, котрі притислися до пагорбів на протилежному її боці. Одного разу я таки завітав до того куточка – на гостини до старенької жінки з цікавою долею. Було це влітку 2013 року...

Звати її Марія Плосконос, а крихітне село, де розташована її домівка, має ту ж назву, що й місцевість, тобто - Долина. На час нашої зустрічі Марії Олексіївні виповнилося 90 років, на жаль, невдовзі вона пішла з життя... За свій довгий вік героїня цієї оповіді пізнала і голод, і німецьку окупацію, і життя на чужині, й безкінечні трудодні у радянському колгоспі. Але водночас зберегла в собі щирість і доброту.


 "Я голодовку добре пам'ятаю"

Чепурненьке подвір'я Марії Олексіївни на початку вулиці вгадати неважко. На гавкіт собаки до воріт зустрічати гостя виходить господиня. "Перша хата на моїй вулиці завалилася, другу хтось викупив, але не приїздить сюди, й вона стоїть порожня", - пояснює жінка після нашого знайомства. Дивлячись на неї, важко сказати, що героїні цієї історії вже 90. "А що ж вам розказать про себе? - цікавиться вона і за мить починає розповідь: - Сама я з Київщини, село наше звалося Сичівка, там моє дитинство минуло. А чого ми сюди приїхали? Якщо вам інтересно, я розкажу". І всміхається, коли я запевняю, що мені цікаво.

Дідуся Марії Олексіївни за часів розбудови колгоспів записали в куркулі, оскільки мав він і землю, і худобу. Так само нова влада почала скоса поглядати на Марійчиного батька й зрештою вигнала його сім’ю з власної хати. Якийсь час родина, в якій зростали троє дітей, знаходила притулок у сусідів. "Я й голодовку добре пам'ятаю, - говорить Марія Олексіївна. - Мені восьми років тоді не було. Ми, було, з старшою сестрою підемо до лісу, назбираємо ягід та грибів, потім наваримо. А мама й брат наш ледь трималися... Нас ліс виручав. А в цих краях (має на увазі Придніпров’я - прим. автора), кажуть, і сім’ями вмирали".

Рятував дітей від голодної смерті і батько Марії, котрий працював під Києвом на будівництві залізниці. "Там пайки давали. І він, як назбирає сухарів та крупи, нам привезе. Так ми й вижили", - згадує жінка. У 1934 році родина, яку нова влада цькувала за "куркульське" походження, перебралася у придніпровські степи й оселилася в Червоній Долині (нинішня Долина). "Я ще була мала, а нас вже посилали робить, - розповідає господиня. - Ніхто з нас дома не сидів, не так, як тепер - отакі здорові блукають селом".

"І дав Бог, що хазяїн не був вредний"


Війна дійшла до Долини тихенько, без страшних бомбардувань і стрілянини. Як такої, навали німців Марія Олексіївна не пам’ятає, зате згадує своїх перевертнів, що були гірші від чужинців. Поліцаї все вишукували молодих хлопців і дівчат, аби відправити їх до Німеччини. Марія, якій влітку 1941 року виповнилося 18, якийсь час ховалася по горищах та хатах. Але наступного літа її другим набором теж погнали на чужину. "До Німеччини ми прибули на Трійцю, - розповідає жінка. - Привезли нас на розподільчий пункт, вивели, построїли. До мене підійшов один чоловік, років за 30. Показує - корову вмієш доїти? Я відповідаю, що ні. Нічого, каже, навчишся. Так я потрапила у невеличке селище за 100 кілометрів від Гамбурга". Марія Олексіївна пригадує, що окрім неї у її господаря жили й працювали поляк з полячкою.

Фермер мав дружину й двох малих дітей, усі разом вони мешкали у двоповерховому будинку. "І дав Бог, що хазяїн не був вредний, як у інших. А були такі, що знущалися над нашими", - говорить жінка й пригадує, що її двоюрідній сестрі, котра потрапила до сусідньої родини, пощастило менше. Три роки Марія працювала у фермера: поралася у господарстві, виходила в поле й в’язала снопи. А в неділю, маючи кілька годин дозвілля, бігла до своєї сестри. Звільнили їх у 1945 році американці. Поляк з полячкою одразу пішли, а Марія якийсь час жила із господарями. "Було, хазяїн каже: "Залишайся, бо у вас там все погоріло, а я тобі половину будинку перепишу, заміж вийдеш". "Ні, відповідаю, хоч на попелі сидітиму, а все одно вдома", - розповідає Марія Олексіївна.



Додому дівчина потрапила на жнива - ледь живою після довгої та важкої дороги. Зупинилася у сестри, оскільки ні мами, ні тата на той час вдома не було. А потім була зустріч зі сльозами та обіймами… І майже одразу хвору дівчину колгоспне начальство погнало на роботу. "Ой, Боже, де я тільки не працювала. І дояркою, і біля свиней… - зітхає жінка. - І так до самої пенсії. А що отримувала? Палички. Аж у кінці року на трудодні давали гроші. То для людей було свято… За свої 42 роки робочого стажу я тепер маю 1200 гривень пенсії".

Моя співрозмовниця бідкається: "Отака у нас власть - забрали гроші з книжок і не вертають. Дочка раз получила тисячу на мою книжку, а на мого чоловіка ніхто не получав. Германія й та виплатила нам марки. Скажіть, і що б тим німцям було, якби вони не виплатили? А наші забрали наші гроші, що ми їх заробили мозолями, і з кінцями..."
Подружжя Марії Олексіївни і Михайла Семеновича Плосконосів
Зі своїм чоловіком, односельцем Михайлом Семеновичем Марія Олексіївна побралася одразу після війни, у 1945 році. Ще в Німеччині дівчина почала отримувати від нього листи. Справа в тому, що юнака вивезли на роботи в Третій Рейх трохи раніше за Марію. У чужім краю йому вдалося розшукати дівчину. "Він прийшов до нас додому і сказав, що забере мене, поки мене нікуди більше не послали. І так я до нього пішла жить. Взяли підводу, поїхали в Нижнянку отримувать зерно, а заодно і розписалися в сільраді. Ото така свадьба була", - згадує цю сторінку свого життя Марія Олексіївна.

І Лазаренку спасибі за дорогу…

Відтоді, як її чоловік пішов з життя, минуло 14 років. "Моєї рідні немає нікого. І від нього нікого не залишилося. Одна я на цім світі чогось тиняюся, - невесело жартує жінка. - Значить, так треба". Втім, самотньою Марія Олексіївна не почувається: свою любу маму постійно провідують її діти - син і дві доньки, допомагаючи з городом і невеличким господарством. До речі, поки ми вели цю розмову, до садиби завітав саме син господині з дружиною.

За спиною Марії Олексіївни я вже давно помітив старий та громіздкий шахтарський телефон. "То мені зять привіз і поставив, - пояснює вона. - Сказав, що коли буду на вулиці, то щоб чула дзвінок. Другий телефон є у хаті. Дочка мені щовечора з Юр’ївки дзвонить. Хотіли мені мобільний купить, а я кажу: нащо він мені треба?"


Разом із Марією Олексіївною мешкають ще три душі: песик Люсік, кіт Пушок і кішка Ліза. Поки я роздивляюся домашніх тварин, жінка схоплюється: "Давайте я вас борщем нагодую, бо ви, певне, голодні та ще з дороги". Я дякую за гостинність і відмовляюся, то ж замість борщу мене пригощають свіженьким медом. "Це сусід приніс, - говорить Марія Олексіївна. - Він займається бджолами, хороший чоловік…"

P.S.

На ювілей до Марії Олексіївни зібралися її рідні й близькі. Найстарішу мешканку Вербуватівської сільради приїхав привітати сільський голова, привіз жінці квіти… "У нас добре, що є газ, і телефон, і дорогу хорошу Лазаренко побудував. А ось у інших селах і такого немає... Тож у нас ще по-Божому. Ото тільки бур’яни нас позорять", - говорить наостанок нашої розмови Марія Олексіївна. Вже за кілька хвилин я з пакетом гостинців - яблук, груш і винограду - вирушаю з Долини у зворотну путь.

Олександр Шульга


Остання публікація

У Тернівці цуценя ледь не загинуло в туалетній ямі

Командир відділення рятувальників Микола Гришин На Дніпропетровщині рятувальники прийшли на допомогу малому цуценятові, який мало не ...

Найпопулярніше у блозі