Про офіцера «Квочку» і сталінський «шоколад»

Німецький солдат, який дає хліб сироті російському хлопчику, 1942 рік. Фото www.reddit.com

Здавалося б, про історію Другої світової війни вже все розказано. Однак деякі її епізоди і далі спливають у людській пам'яті. Ці спогади дуже суб'єктивні, а війна в них часто має несподіваний ракурс. Приміром, той, де окупант раптом виявляється не безжальним ворогом, а людиною, а твій сусід-українець несподівано стає садистом-перевертнем.

Моя хороша знайома Олена Кулєшова (читачі знають її за історіями "Ось так вона врятувала мене від смерті" та Гранатовий браслет і кольє на додачу (продовження)) кілька років тому поділилася зі мною унікальними записами зі свого сімейного архіву. Стосуються вони теми гітлерівської окупації 1941-1943 років села Семенівки Томаківського району Дніпропетровщини, де мешкали предки Олени. В основу розповіді покладено спогади її рідних, в тому числі і сестри її бабусі - Тетяни, якій у 1941 році виповнилося вісім років.

«Чорні ворони» обійшли Семенівку стороною

Ось один з епізодів, розказаних Тетяною: «Попереду німців сунули каральні загони, що звалися «чорними воронами». Вони масово вбивали людей за будь-яку дрібницю... Після них залишалося все чорне. Їх боялися навіть німецькі солдати...» Жінка згадує, що у неї була подруга в сусідньому селі. Сім'я дівчинки жорстоко постраждала від гітлерівців: батькові відрізали вуха, а дружину і дітей змусили спостерігати за цими тортурами. На щастя, Семеновку «чорні ворони» обійшли стороною, хоча тут теж були окупанти.

Тетяна і її сестра Галя згадують: «Першими заїхали мотоциклісти. Люди ховалися в будинках і не сунули на вулицю носа. Німці, здебільшого, молоденькі солдати, і кілька людей старшого віку й вищих чинів нишпорили спорожнілими домівками, придивлялися, де їм краще облаштуватися. Селяни причаїлися й чекали, як воно буде далі. Вже за кілька днів непрохані гості оселилися, а потім обрали старосту. До обрання долучили громаду села. Два десятки солдатів залишилися в Семенівці, решта пішли далі, вглиб України».

Українське село під час Другої світової війни. Фото https://zbruc.eu

Родину Тетяни зігнали до маленької кімнатки. «Із вікон нашої хати можна було милуватися довкіллям, тож до нас селили офіцерів, в основному тих, хто прибув із фронту на відпочинок. Інші хати позаймали солдати. Агресії до нас, мешканців, ні солдати, ні їх командири ніколи не виявляли», - зізнається Тетяна. Каже, що одного разу у її мами захворіла рука, тож хтось із німців відшукав у себе хорошу мазь і допоміг жінці видужати. «Німці, котрі залишилися в селі, намагалися мирно співіснували із селянами, - згадує Тетяна. – Скажімо, випікали вночі хліб, а вранці ходили і роздавали його мешканцям. Приносили курячі яйця, а натомість просили борошно. Хоча, коли приїздило німецьке начальство, всіх дужих семенівців виводили «рити окопи»».

За словами жінки, було й таке, що влітку (вочевидь, ішлося про 1942 рік - прим. авт.) селяни й розквартировані в селі солдати окупаційних військ всідалися вечорами на лавках і вели бесіди. Серед іншого німці розповідали українцям про свої родини. А ще, каже Тетяна, солдатам вермахту подобався «сталінський шоколад». Так вони називали смажене насіння і постійно замовляли його у її мами.

«Він був добродушним німцем»

Родичка Олени Кулєшової згадує про старшого офіцера на ім`я Фріц, котрий оселився в їхньому будинку, і якому дітвора за його неповороткість дала прізвисько «Квочка». «Він був добродушним німцем, - розповідає Тетяна. - З ним у нашої сім'ї склалися дуже добрі стосунки... Він розповідав, що є єдиним сином у своєї матері, що присвятив себе військовій кар'єрі. Він потерпав від задишки, тому він все робив повільно й кумедно».

Німецький офіцер з маленькою дівчинкою
в українському селі. Фото http://albumwar2.com

Коли семенівську молодь гітлерівці почали вивозити до Німеччини, і дійшла черга до старшої сестри Тетяни - Галини, цей офіцер вирішив поговорити з батьками дівчат. «Якщо, не дай Боже, не вдасться підробити документи і залишити Галю вдома, то ось вам адреса моєї мами в Німеччині. Раптом Галю вивезуть - відразу ж пишіть моїй мамі, вона приїде до будь-якого нашого міста й забере дівчину до себе», - згадувала Тетяна його слова. Вона розповідала, що звиклий вже до української родини, Фріц переживав і за долю іншої доньки господарів - Марії, яку також силоміць вивезли на захід.

Німецький офіцер написав додому листа, дізнався, в якому місці перебуває Марія, і потім допомагав її рідним листуватися з дівчиною. «Квочка» мав власну адресу польової пошти і вказував її на конвертах з листами, що їх рідні надсилали доньці. «Як радів «Квочка», коли отримував листа з написом «Від Парубець Марії». Він, завжди вайлуватий, швидко мчав селом, із гучним, веселим криком влітав до двору. Гукав: «Матка, матка - Марія, Марія!», - згадувала Тетяна.

Або інший епізод: «У Фріца «Квочки» був денщик, який чистив йому чоботи, голив тощо. Цей денщик часто відкрито нарікав на війну, на примус бути окупантом. Показуючи на гору, де колись стояла розкішна садиба знаменитої поміщиці Погожої, а нині залишився лише чудовий бузковий сад, він примовляв: «Ось, поставити б нашого Гітлера і вашого Сталіна на цю гору. І нехай би собі билися, поки один одного не знищили, замість того, щоб нас, звичайних людей, силувати до битви. Ви думаєте, ми раді війні?! У мене вдома п'ятеро дітей, самісінькі залишилися, мати стара... Як би я хотів повернутися до колишнього життя, жити спокійно із сім'єю, а не воювати і бути в розлуці з рідними».

Поліцая Петра ненавиділи навіть німці

Ще одна згадка Тетяни: «Влітку 1943 року на пагорбі, де була садиба нашої колишньої поміщиці, квітнув розкішний бузок. І пійшли якось чутки, що в тім бузку ховаються партизани. Одного дня поліцай Петько, а поліцаєм він став, щоб не потрапити до Німеччини, почав галасувати на все село: «Там у саду повнісінько партизан!» Не любили того Петра - і наші люди, і навіть німці. Занадто він був старанним і жорстоким виконавцем. Старшому з німців довелося йти перевіряти достовірність чуток. Підійшов, глянув - а там молоденький юнак. Ледь помітно, очима, дав йому зрозуміти: мовляв, я тебе не бачу.

Повернувся до села, доповідає: «Нікого там немає». Тут Петро дістає пістолета і летить на гору: «Я ось вам покажу!» Знайшов у кущах свою жертву й вистрілив у неї всю обойму. Люди ще більше зненавиділи його, а німці стали уникати... За цього Петра ніхто не підписався після війни, і його забрали радянські «органи».

«Ніхто з окупантів, що з ними доля тимчасово звела сім'ю Парубець, вже не повернувся до своєї Батьківщини. Усі вони загинули у жорстоких битвах Другої світової», - пише вже Олена Кулєшова. Уродженка Придніпров'я, яка переїхала до Італії, вона по крихтах збирала і збирає відомості про свій рід. До теми минулої війни вона має особливий інтерес. Олена каже, що хоче віднайти і показати іншим приклади людяності в круговерті того жаху, яким є будь-яка війна. Людяності, яка притаманна навіть тому, хто за сталими уявленнями про хижака-окупанта не може бути людиною…

Наша довідка

За даними, які зібрала Олена Кулєшова в архівах Дніпра, село Семенівка було окуповано гітлерівськими військами 17 серпня 1941 року. Звільнене частинами Червоної Армії спочатку 1 січня 1944 роки (двогодинний бій), а потім 5 лютого 1944 роки (без бою). Тобто, двічі село переходило з рук у руки. На 1941 рік Семенівка мала 105 дворів. У період окупації до Німеччини вивезено 31-го юнака і дівчину. Відступаючи, німці полонили ще 64 людини.

Олександр Шульга за матеріалами, що їх зібрала й опрацювала Олена Кулєшова