Остання публікація

Греко-католики Лозової відзначили Трійцю (фото, відео)

Зображення
Лозівські греко-католики разом зі всією православною спільнотою відзначили День П’ятдесятниці (Свято Трійці, в народі – Зелена неділя). Зокрема, в храмі Преображенської парафії УГКЦ 20 червня відбулася урочиста Літургія.

Костянтин Батичко: «Мені з моїм гумором на світі набагато легше жити»



-        Чому я пішов у гумористи? Мабуть, народився таким. У мене й батько був веселим - писав частівки і на гармошці їх виспівував. Уся Лозова про нього знала. Мене він також риму навчив підбирати. Отож потяг до мистецтва і розмовного жанру в мені змалечку.

Із Костянтином Батичко, народним гумористом, а в «світському» житті пожежним Лозівського міського палацу культури, я вперше зустрівся в один із вечорів березня 2006 року. Це було одне з тих інтерв`ю, про які згадуєш потім щоразу, коли є нагода. Або ж так, без приводу. Про цю зустріч я сьогодні, напередодні Дня сміху, і хочу згадати. Водночас хочу своєю невеличкою розповіддю віддати шану талановитому гумористові, якого вже, на жаль, немає з нами...

Мій герой на чергуванні, тож ми влаштовуємося в його службовій кімнаті й теревенимо, доки дозволяє ситуація. О десятій вечора на Костянтина чекає плановий обхід «території». Стрілки годинника, що висить біля входу до наших апартаментів, показують чверть на дев'яту. Часу для розмови більш, ніж достатньо.

Фортуна, на жаль, не всміхнулася

-        Моє дитинство минуло в бараках, на околиці міста, - занурюється у власне минуле гуморист. - Мати працювала свинаркою в радгоспі, батько теж там, я, зрозуміло, до школи бігав. А ще до драмгуртка, що діяв при залізничному клубі. З 12 років на «великий» сцені. Маю досвід (сміється – авт.).

На столі перед Костянтином - два стареньких стаціонарні телефони, бляшана попільничка (Костя багато курить) і чашка з кавою. Свою я тримаю в руці.


До анекдотів мій співрозмовник також пристрастився змалку. Коли йшов до армії, при собі мав блокнот, а в ньому - 496 прикладів усної народної творчості. Від пильного ока замполіта пікантний гумор новобранцеві приховати не вдалося. Вже під час перших відвідин солдатської лазні рукопис у хлопця відібрали, а його самого ледь не заганьбили за дурниці в голові. На «гражданку» виходив із тим, що зберегла цупка пам'ять.

-        Запам'ятовую я, дійсно, добре, - хвалиться Костянтин. - Чужий монолог, щоб його повторити, мені достатньо три рази прослухати.



Після армії лозівський самородок загорівся мрією про державний інститут театрального мистецтва у Москві (ГИТИС - російською). Здавалося б, із його вміння перевтілюватися, сценічним, нехай і самодіяльним, досвідом – є всі шанси стати студентом! Але фортуна українському хлопцеві на жаль, не всміхнулася, і до храму акторської науки він так і не потрапив. До того ж охочих посперечатися з ним за місце в цьому храмі було чимало. Вже за рік - інший провал. Цього разу під час вступу до Харківського інституту мистецтв.

-        Декан театрального факультету, куди я здавав іспити, мені так і сказав: «Через свої зморшки на лобі ти лише й зможеш, що старих грати. Якщо пройдеш за конкурсом». Як у воду дивився. Студент із мене знов не вдався, хоча був шанс. Адже той самий декан радив мені вчитися на режисера. Тут вже я не схотів…

Костянтин запалює чергову цигарку. Рятуючись від їдкого диму, примружує очі і на якусь мить застрягає у спогадах. Щось собі розмірковує. Можливо сумує за кар'єрою професійного лицедія, яка в нього так і не склалася... Після кількох провалів молодому хлопцеві слід було думати про сім'ю і зав'язувати з думками про абітурієнтство.

«Сто грамів сміху»


Ковальсько-механічний завод прийняв його з радістю. Щоправда, батьківська жилка і власний гумористичний характер і надалі не дали хлопцеві спокою. Самодіяльність на довгі роки стала для молодого верстатника його духовним порятунком. Наприкінці 80-х років минулого століття, в епоху «відкритості і гласності», у стінах заводського БК народився театр мініатюр «Жарт». Репертуар місцевим гострословам підказувало життя. Миготіло на лозівських афішах і ім'я Костянтина Батичка.

-        Я тоді читав гуморески, грав у виставах і їздив разом з усіма на гастролі. У 92-му разом із покійним Льонею Кищенко, ще одним заводським гумористом, а згодом моїм напарником, ми спробували щастя на всеукраїнському фестивалі гумору в Києві. Суддівській публіці наші сольні номери начебто сподобалися. Сказали, правда, що репертуар у нас дещо заїжджений, потрібно його освіжити оригінальними текстами. З того часу ми взялися за авторську роботу. А за два роки влаштували в місті власний бенефіс. «Сто грамів сміху» називався.

Слухаючи свого співрозмовника, я одразу згадав події більш, ніж десятирічної давнини. У пам'яті відклалися не стільки деталі, як мої глядацькі враження про той концерт. Слід визнати, що зі сміхом у залі тоді був цілковитий порядок. Після гучного виступу новий дует проіснував шість років. До самої смерті Леоніда Валентиновича...


Апогей творчого успіху самодіяльного артиста Костянтина Батичка припав на початок нового тисячоліття.

-        Я тепер двічі лауреат обласного конкурсу гумору «Шельменко вітає». Лаври переможця хоча й тішать, та дивідендів не приносять. Конкурс цікавий, але в плані професійного зростання слабенький. Рік тому хотів зустрітися з Євгеном Дударем, коли він приїздив до Харкова, та так і не зміг, вірніше, не встиг.

Ми допиваємо вже другу порцію кавового розчину, яким мене пригощає господар-пожежник. Він знову смалить цигарку, мружить очі й відгонить руками сизий тютюновий дим.

-        Живий, народний, не штучний гумор, мені здається, тепер мало кого цікавить. А провінційному акторові, який на цьому спеціалізується, і поготів пробитися на телеекрани чи на велику сцену. Може я не правий? Але скажи, хто з обивателів купиться на маловідоме ім'я? Навіть, якщо за цим ім`ям є певний талант? Артистові-початківцю потрібна розкрутка, спонсори, продюсери. Таким одинакам, як я, розраховувати на переповнені зали не варто. Звісно, трапляються винятки… Тому намагаєшся більше для душі, за покликом генів.


Виявляється, що за покликом генів у Костянтина на сцену виходять і його сини. А на одній зі сценічних світлин, які він приніс на нашу зустріч, я знайшов і його дружину.

-        Воюю я із сім'єю, - сміючись, зізнається мій співрозмовник. – Від акторства мого, а це, часом, і роз'їзди, для родини жодного зиску, самі витрати. З іншого боку, мені з моїм гумором набагато легше на світі жити. Не тому, що особливо весело, бо гумористи найсерйозніші люди, а завдячуючи фантазії.


Руки Костянтина вже гортають пухкий від часу і записів шкільний зошит. Мабуть, він щось таки збирається мені звідти прочитати.

-        Тут тригодинний сценарій мого вечора. Називається  «Ти моя міць-міцько, ти мій цьом-цьомчику». Йому вже скоро два роки буде, а для втілення немає коштів. Ось, навіщо потрібні спонсори. Може, когось із них це все і зацікавить.

Костянтин дивиться на годинник, зважує, скільки ще має часу до обходу «території», і починає вголос перечитувати мені сторінку за сторінкою...


P.S.

Лозівського гумориста не стало 20 лютого 2013 року. Останні роки Костянтин Батичко хворів. Помер він у лікарні на 55 році життя.

З творчого доробку самодіяльного актора

Точна копія

У пологовім будинку
Гука п'яний у вікно:
- Що там в мене народилось?
Покажіть, яке воно.
- Ваша жінка не родила, -
Медсестра відповідала.
Той і слухати не хоче:
Покажіть, і всі діла.
Так набрид він персоналу,
Ставлячи дурні вимоги.
Всі задумались: ну як же
Відкараскатись від нього.
Загорнули у пелюшку
Разом з дулею кулак
І в вікно, щоб п'яний бачив,
Показали його так.
Той довгенько роздивлявся,
Посміхнувся і сказав:
- Боже! Як на мене схоже,
З тисячі б його впізнав!


Нема здоров'я

- Ех, колись було здоров'я,
Міг я, куме, відро пива.
Дуже легко, одним духом
Взять і випить без відриву.
- А тепер, що, захворіли?
Чи вхопили десь заразу?
- Та ні, куме, просто пика
У відро тепер не влазе.

Наша довідка:

Костянтин Батичко народився в 1959 році, мав середню освіту, останні роки на громадських засадах грав головні ролі у постановках драматичного театру «Світанок». Разом із дружиною виховав трьох синів. У складі дуету був переможцем обласного фестивалю гумору «Жарт-99» міста Первомайський; лауреатом обласного фестивалю гумору «Шельменко вітає» 2001 року (посів друге місце в номінації «Автор-виконавець»); переможцем аналогічного фестивалю 2004 року (номінація – «Виконавець гумористичних творів»); автор близько 60-ти гуморесок.

Олександр Шульга

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Хроніки ковідного стаціонару. Зі щоденника пацієнта

Лікар-ортопед Костянтин Кравченко: «За своє здоров'я варто боротися»

Шлюбний клубок, жовті вушка і гіпнотичний погляд. Що треба знати про вужів (відео)?