Своє кохання вони зустріли на засланні. Історія колишніх в`язнів ГУЛАГу

Ганна і Федір, середина 1950-х

Минуло вже понад 10 років відтоді, як я познайомився з подружжям українських патріотів - колишніх в’язнів сталінського режиму. Свого часу їхні зв’язки з УПА коштували їм довгих років таборів і заслання. Але саме на чужині вони зустріли одне одного і побралися. Це родина Росоловських. Його звати Федір Іванович, її – Ганна Василівна. На жаль, сьогодні героїв цієї історії вже немає з нами.

Село, де мешкала родина Федора Росоловського, розташовувалося на території нинішньої Івано-Франківщини. Колишній вояк УПА згадує, що за поляків українські родини не бідували, бо мали землю й худобу. Але до політики їм було зась – інакше можна було отримати від влади на горіхи. Батько Федора мав чотири гектари ріллі, трьох корів, двох тяглових коней, а ще чимало свиней, гусей, курей. Тож голодувати не доводилося, ще й для торгу залишалося.

Місцевий люд почав трощити НКВС-ні мури

Сім'я у старшого Росоловського була, як для нашого часу, завелика: вісім душ. Федір ходив до української школи, а в неділю відстоював з іншими уніатами Божу службу. З дорадянського часу пам’ятає також регулярні вибори сільського війта (по-нашому, старости). Влада в східній Польщі дозволяла місцевим громадам бути самоврядними одиницями. Так само жила тоді й родина Ганни Затворської.

Рік 1939-й зкорегував життя західних українців і подальші долі наших героїв. Восени сюди прийшли «совєти», і селянам довелося пристосовуватися до нових «соціалістичних» умов. Зустрічали нову владу з надією – адже в її лавах начебто не чужинці, а свої брати. Коли почалося колгоспне будівництво і постала загроза розкуркулення, селяни схопилися за голову: даремно, мовляв, тим змінам раділи. НКВС-ники скоро зайнялися звичною для себе справою, але Бог милував, і ніхто з родин Федора і Ганни за грати тоді не потрапив.

Злочини НКВС у Львові, 1941 рік. Джерело фото: vgolos.com.ua

Двічі потім зуміли відсіятися і віджнивувати, поки не «завітали» до них із заходу інші непрохані гості. Німці розпустили колгоспи і відчинили ворота в'язниць. Московські більшовики з нашими яничарами під час свого короткого хазяйнування на Західній Україні встигли неабияк наслідити. У Самборі, згадує вже Ганна Василівна, місцевий люд почав трощити НКВС-ні мури і розшукувати серед тіл закатованих в'язнів своїх близьких. Повернулися старі порядки, які були тут за польського панування. Окупант потроху грабував приватного власника, однак обходився без масштабних репресій серед селян.

Зарахували до курінної сотні рядовим стрільцем

Масовий набір чоловіків до своїх лав провідники Організації українських націоналістів (ОУН) розпочали в 1942 році. Під прапори з тризубом ставало багато молодих хлопців. Федір Іванович, тоді 15-річний підліток, каже, що брали більше неодружених. Сам він записався до лав повстанців у рік корінного перелому в Другій Світовій війні. З трьох десятків односельців, які прибули з ним на бойовий вишкіл, у лісі залишилось дві третини. Решта, молоді й зелені, дослухались умовлянь досвідчених командирів і повернулися додому.

Найстійкіших чекали щоденні уроки виживання, конспірації і стрільби. Вчили новобранців, як не дивно, радянські майори та лейтенанти. За ними вели полювання, як за знавцями військової мистецтва, здатними вишколити неписьменних в цій справі жовторотих молодиків. Федора зарахували до курінної сотні рядовим стрільцем. Масштабних операцій, де б він і його товариші брали участь, він не пригадує. Хоча дрібних і локальних сутичок було більш, ніж достатньо.

Вояки УПА. Джерело фото: tyzhden.ua

Після повторного «визволення» більшовиками Галичини ситуація для бійців УПА ускладнилася. Воювати стали з помітним відчаєм і скорботою за втраченими перспективам. Нічого іншого їм, втім, і не залишалося: повернення до своїх сел обіцяло кожному неминучу смерть. Червона агентура, що на страху і крові тримала тут своїх інформаторів, по одному виловлювала лісових вояків і знищувала їх схрони.

Федір Росоловський потрапив до рук чекістів за рік після війни - навесні 46-го. Каже, мав він вигляд зовсім молодого хлопчини, не схожого на запеклого бандерівця. Можливо, тому йому не довелося пережити безсонні ночі у червоних катівнях. Свою «провину» 18-річний стрілець ОУН-івської сотні визнав. Відтак, за 54-ою статтею КК УРСР («Зрада батьківщині») юнак отримав 10 років таборів. Радянське правосуддя відправило українця за Урал підіймати зруйновану війною економіку країни Рад.

Товарний потяг за три тижні доставив його й інших «політичних» під Кемерово, на лісоповал. Зі Сталінська прибульці решту свого шляху, що вимірювався сотнею кілометрів, ішли здебільшого пішки. Федір Іванович визнає, що голодом, як про те пишуть у своїх мемуарах багато колишніх в’язнів ГУЛАГу, табірне начальство їх не виморювало. У 1949-му всіх «недобитих посібників і прислужників» адміністрація Головного Управління кинула на мідні рудники до Казахстану. Федір Росоловський кров'ю і потом «спокутував» перед країною свої «криваві злодіяння».

На Різдво до Затварських прийшла облава

Інша героїня цієї історії, Ганна Затварська (родом з-під Самбора на Львівщині), до «лісових братів» мала опосередкований стосунок. Швидше, просто вірила батькові і тим своїм землякам, які воювали проти московитів за Україну. Строк у 25 років, щоправда, дівчина отримала у 1947 році за конкретні вчинки. Ганна Василівна згадує, що тривалий час у їхній господі переховувався хтось із повстанців. Спрацювала чекістська «пошта», і ось на Різдво до Затварських прийшла облава. Далі родину чекала вже звична для кожного «зрадника» доля – тюремні стіни, товарні вагони, довга дорога, нове табірне життя. Починала свій шлях української бранки 15-річна галичанка з Петропавлівської загальної зони (Казахстан), а завершила кенгірськімі бараками. Працювала від відбою до відбою, і коли з вугіллям управлялася на станції, і коли цеглу обпікала в заводській печі. У 1953-му могла і зовсім Богові душу віддати.

Жінки-політв`язні на табірних роботах. Джерело фото: tyzhden.ua

Смерть Сталіна стала каталізатором громадянської активності сотень тисяч гулагівських в'язнів. У Кенгірі, де, за словами Ганни Василівни, з нею сиділо до 10 тисяч ув'язнених, спалахнуло повстання. Для його придушення МГБ-шне керівництво спрямувало до зони танки. Під гусеницями багатотонних машин, тремтить голос жінки, тоді загинуло понад 600 осіб. Так найгуманніший у світі лад розправлявся із беззбройними людьми. Через два роки Ганні достроково видали ордер на поселення.

Місто Нікольск, що Джезказганській області (центральний Казахстан) давно стало тим примусовим притулком, куди після відбуття основного терміну покарання з’їжджалися сотні вільнонайманих екс-каторжан. Оселяли їх у двоповерхових восьмиквартирних гуртожитках, надавали роботу, якої тут був надлишок. Волею долі і режимного начальства у Нікольську майже водночас з`явилися Федір і Ганна. Він знайшов собі місце на шахті. Вона стала маляркою.

Мовчали вони і після 1992 року…

Федір Іванович і Ганна Василівна. Літо 2006 року

Хто кого помітив перший, і в кого першого серце спалахнуло коханням, нині важко сказати. Їхні молодечі залицяння скінчилися тим, що вхопив Федір дівчину за руку, взяв її валізу з нехитрим скарбом і так привів до свого казенного кутка. Був потім, звичайно, і загс, і діжка пива на вечір. У шлюбі Федір Іванович і Ганна Василівна прожили далеко від батьківщини цілих три десятка років. У Казахстані народилися і виросли їхні діти, там подружжя заробило собі на старість купу невиліковних хвороб.

Вже після, зваживши на вмовляння родичів, перебралися вони родиною ближче до рідної домівки, на Слобожанщину – до міста Лозової. Довгий час про свої табірні поневіряння, а тим більше, їхню передісторію Росоловські вважали за краще мовчати. Мовчали вони і після 1992 року, коли отримали звістку про свою реабілітацію. І це в Незалежній Україні, про яку вони мріяли, за яку боролися і страждали в таборах. Під час нашої, на жаль, єдиної зустрічі, мої герої зізнавалися, що й досі ховаються зі своїми спогадами від мешканців 60-тисячного міста. Бо відчувають, що тут, на сході, інша Україна - змосковщена і досі радянська.

P.S. Про дві України було сказано менш, ніж за 8 років до останнього Майдану і початку новітньої російсько-української війни. Моїм героям вже не довелося стати свідками цих подій.

Олександр Шульга

Інші публікації на цю тему: «А потім я стала українська партизанка» (відео)