Літо 2024 року. Південний схід. Покинута хата одного з прифронтових сіл. Хлопці, які тут окопалися, натрапили на клунок зі старими книжками...
Отримати посилання
Facebook
X
Pinterest
Електронна пошта
Інші додатки
Із діжки стирчить лише його голова. Або що чекає відпочивальника в "Зелених Хуторах Таврії" (відео)
Отримати посилання
Facebook
X
Pinterest
Електронна пошта
Інші додатки
-
Плануючи літній відпочинок, чимало павлоградців балансують між двома
варіантами: байдиками на пляжі і працею на садово-городній ділянці. Звісно, є й
інші способи відволіктися від буденних справ. Втім, фахівці кажуть, що нині все
більше українців поєднують відпочинок з виченням рідної історії, заглибленням у
національні традиції. Зветься це етнотуризмом.
Якось, а було це в червні 2016 року, автор цих рядків, разом із колегами зі Східної
Єропи й Грузії побував на Херсонщині. Всіх разом звів Центр інформаційних
досліджень «Меридіан» на чолі з Олександром Лавриновичем. Робочі дискусії про
виклики сучасного світу й вагу правдивого журналістського слова завершилися
мандрівкою до одного з місцевих етнотуристичних комплексів, що зветься
"Зеленими Хуторами Таврії". Розташований він у пониззі Дніпра. Про
те, чим дивували гостей господарі садиб, і чому варто повчитися Західному
Донбасу, де етнотуризм є в зародковому стані, наступний фоторепортаж.
Учора він був військовий, а сьогодні...
Український стиль – головна фішка цього бізнес-проекту. Сьогодні він, як то кажуть, в тренді
Головним обличчям "Хуторів..." цього дня був колишній військовий у званні підполковника, власник однієї із садиб і координатор проекту Олександр Долинко
Аби підсолодити гостям наступний маршрут, їх запрошують до майстерні, де вчать готувати солодку вату. Ганна з Нової Каховки зважується зробити цей десерт
Любителів верхової їзди вже чекає стайня. Адріан Петку (Молдова) злазить верхи на небрикливу конячку й легкою ходою, під контролем провіднички, рушає за периметр садиби. Задоволення не з дешевих, але воно того варте
Ваш покірний слуга теж не втримується від спокуси
Лунко вистрілює гармата
Олександр Долинко (це він у капелюсі тисне важеля) зовні чимось схожий на одного кумедного добродія з веселого кінофільму. Але та кумедність оманлива – все таки пан господар - колишній військовий. Зараз він розкриває журналістам технічні секрети «хутірського» водогону
Невеличка лекція, +інструкція, після яких, здається, навіть затятому пацифістові кортітиме поцілити з лука чи арбалета в намальованого вепра. Іветті це одразу вдається. Грузинську пані оголошують справжньою амазонкою. Її колеги-хлопці теж стараються...
Згодом хтось із них повертається до гарматного двору і просить літнього чоловіка, який керує процесом, бабахнути з козацької артзброї. Дядько крутить вуса, запихає саморобний порох в нутрощі свого музейного експонату, гість чиркає запальничкою й завмирає. Затуливши вуха, чекаємо якусь хвильку і ми. Гармата лунко грякає, а з її рота курить легенький димок. Дідова онука (вона тут, здається, із самісінького ранку), що була трохи занудьгувала, заходиться сміхом
Тут варто бути поетом, а не коментатором. Або ж просто помовчати
За
доволі прозаїчним вказівником "Вироби із скла" ховається чимало
сюрпризів. Сам процес зветься гутництвом. Аби відчути сакральний подих давнього
ремесла, сміливцям пропонують стати творцями. Гостю з Наддніпрянщини Ігорю
Войцехівському вдається "виліпити" чи то скляного павучка, чи то
ящірку
Іветта сідає
за гончарне коло
Грішників, які б одразу чкурнули в ось цей пекельний казан, серед майстрів журналістського слова, схоже, катма. А шкода. Вийшло б надихаюче для деяких моїх колег по цеху фото
Адріану з Молдови кортить піддати себе середньовічним тортурам. Саме це задоволення пропонують своїм гостям господарі "Алеї покарань"- переконані гуманісти і просто добрі люди... Наш дивак встромлює голову й кінцівки між "колодок" – двох деревяних дошок з отворами. А ось Адріан зручненько сидить у кріслі, що теж має отвір під "пятою точкою". Які муки б чекали нашого відчайдуху пять століть тому, хлопцеві, певно, краще не знати. За якусь хвилину "жертва" затискає себе в порожню діжку (зветься "діжкою ганьби!) – зовні стирчить лише голова
Серед кількох десятків майстерень "Хуторів" є, звичайно, й гончарна. Грузинка Іветта, на батьківщині якої цей вид ремесла шанований не менш за виноробство, сідає до гончарного кола. Гостя зізнається, що досі горщиків не ліпила, тож тепер хоче спробувати...
Автор навмисне не дає вичерпного переліка ремесел і,
загалом, усіх послуг в "Хуторах...", не вказує коордиантів комплексу.
Кому цікаво, той знайде все це через Інтернет. Зазаначу лише, що
"Хутори..." існують з 2009 р. Створили їх звичайні ентузіасти, котрі
серед суходолу й боліт отримали (кажуть, що безкоштовно) земельні ділянки.
Володимир Долинко зізнається, що чимало сусідів туристичних садиб поки
придивляються до цього виду бізнесу, аби оцінити його переспективи.
Дистанційна робота вдома під час карантину справила злий жарт із нашим хребтом. Особливо це торкнулося тих, хто й раніше не надто дружив із фізкультурою. Почастішали раптові простріли в спині, з'явилися головні болі, стали німіти руки або ноги. Виявилося, до цього можуть призвести не лише надмірні фізичні навантаження, але й наша малорухливість.
Кажуть, одного разу на Полтавщині, поблизу райцентру Шишаки, місцеві жителі натрапили у лісі на велетенського вужа. Його довжина сягала ледь не 2,5 м , а голова була, наче чоловіча долоня. Полюючи нещодавно з фотокамерою посеред чернігівських боліт, я теж мріяв знайти якогось унікального екземпляра.
Мандруючи Україною, вкотре пересвідчуюсь: ми мало знаємо свою домівку. У гонитві за іноземною екзотикою не помічаємо тих цікавинок, які є за два кроки від нас. Національний природний парк «Меотида», розташований на узбережжі Азовського моря неподалік Маріуполя, - одне з таких див. Останнім часом його трохи пошматувала війна, але первісної краси не знищила.
Дякуємо, Олександре, від імені команди Центру інформаційних досліджень "Меридіан" за цікавий і змістовний репортаж!)
ВідповістиВидалити