Розповідь Сари Яківни Переяславець, мешканки села
Шандрівка Юр`ївського району Дніпропетровської області (народилася 29 червня
1919 року)
"В сім'ї
було 10 дітей. Коли розпочався голодомор, мені було 14 років. Діти весь час
просили їсти. Мама працювала на пекарні. Коли-не-коли крадькома приносила дітям
у пазусі пригорщу муки. А коли пощастить, то й половинку коржа. Цим і
спасалися. Колись до нашої
сім'ї приблукала дівчинка Настя. Дуже просила їсти. Мама винесла їй шматочок
коржа. Та дівчина вже так опухла, що сама і шматка в руках не могла удержати.
Тоді мама посадила її під тин, і сама почала ламати коржа на дрібненькі шматочки
і силою запихувати їй у рот.
Діти почали
просити маму, щоб та залишила Настю жити з нами. Але Настя чомусь не
погодилася. Тоді мама відвела її поближче до пекарні. Там Настю вона й рятувала
від голоду. Та одного разу за крадіжку спіймав начальник. Він знайшов і опухлу
Настю. Нічого не виясняючи, він взяв бідолашну дівчину за одну ногу і потягнув
на кладовище. Там була викопана величезна яма для людей, які помирали від
голодомору. Сюди начальник і кинув напівживу Настю, а зверху накрив яму
дверима.
В цю яму
стягували не тільки мертвих людей, а й живих, які ще на волосок трималися від
смерті. А вночі стояв страшний плач на кладовищі. Напівживі люди з ями благали
про поміч. Люди мерли, мов мухи. Іду до мами на роботу і бачу: то під одним
тином сидить дитина, то під іншим - старий чоловік. А коли повертаєшся назад,
то застаєш їх уже мертвими. В нашій сім'ї померло тільки двоє, дякувати мамі. А
навколо стільки народу вимерло! І досі серце болить".
Коментарі
Дописати коментар