Перейти до основного вмісту

Як «хруні» не пустили Івана Франка до парламенту



Виявляється, практика підкупу виборців «гречкою» в Україні існувала вже понад 100 років тому. В якості хабарів спритні кандидати пропонували селянам… ковбасу. Тих, хто продавав свої голоси на виборах, називали "хрунями". Молодий радикал Іван Франко, який неодноразово балотувався в сейм, програвав своїм недобросовісним конкурентам саме через таких, ласих до умовної гречки, "хрунів".

Про це цікавий факт розповів 15 травня 2015 року глядачам телеканалу ZIK історик Вахтанг Кіпіані в програмі «Історична правда». Ось його розповідь: «Ще в кінці 19 століття в Західній Україні учасники передвиборчих перегонів активно вдавалися до «чорних» технологій: купували голоси, ставили палиці в колеса конкурентам. Що таке підступи опонентів, добре знав Іван Франко, який кілька разів балотувався до сейму як один із лідерів української радикальної партії.

«Іван Франко тричі брав участь у виборах і програвав, - говорить доктор політичних наук Ігор Вдовичин. - Вибори - це конкуренція. Одного разу, коли І. Франко ночував у готелі, у нього вкрали взуття, аби він не зміг піти на зустріч з виборцями». Щоразу Іванові Франку до перемоги не вистачало кілька десятків голосів: як не 30, так 50.

Проблема була в тому, що селяни, на яких і зробили ставку молоді радикали, масово продавали голоси. «Один польський селянин підрахував, що в 1895 році селяни-хруні (так називали тих, хто продавав свої голоси, тому що «хрунь» - це свиня), на виборах з'їли 70 км ковбаси. Уявіть, собі - 70 кілометрів!!!» - навів приклад кандидат історичних наук Ігор Чорновол».
За матеріалами zik.ua

Олександр Шульга

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Що варто знати про БЗВП. Враження новачка

Не секрет, що цивільна людина має купу стереотипів і упереджень щодо служби у війську. Одне з них стосується БЗВП – базової загальної військової підготовки. Буцімто, в навчальних центрах усюди панує армійщина, із вас там висмокчуть усі соки, але повноцінного бійця так і не зроблять. Наскільки то є правдою, ми спробували дізнатися у одного з новобранців 125 бригади.

Володимир Сторчаков. Бачити все на власні очі…

  Улюбленій професії він віддав 60 років життя, має безліч нагород і звань, одне з яких – звання «Заслуженого журналіста України» Якось у серпні 2011 року журналістський «десант» із Придніпров’я відвідав Луганщину. На одній із державних шахт гості спустилися в лаву, де серед щільного пилу й задухи гуркотів комбайн. Аби побачити, як він нарізає вугілля, медійникам довелося кількадесят метрів повзти навколішках. Від браку кисню й надлишку вологи у них, ще молодих і дужих, калатали серця. Для багатьох ця екскурсія стала іспитом на витривалість. Серед її учасників був і ветеран журналістського цеху Володимир Сторчаков. Йому минав 73-рік. На запитання, навіщо він піддав себе такому випробуванню, Володимир Олександрович відповів: «Я мусив це зробити». Справжній сенс цих слів я зрозумів лише згодом.

В центре Лозовой под площадью Ленина лежат останки сотен немецких солдат (видео)

В Лозовой, на Харьковщине, под центральной площадью города, которая носит имя Ленина, вот уже почти 70 лет лежат останки нескольких сотен солдат и офицеров вермахта. Шестиметровый гранитный идол торжественно высится над ними.