Остання публікація

У Присамар'ї хочуть розвивати зелений туризм

Зображення
На Дніпропетровщині може з'явитися ще один туристичний маршрут. Його проект розробила  Миколаївська об'єднана територіальна громада Петропавлівського району. Гостям тут пропонуватимуть культурну автентику, неповторні краєвиди й купу інших цікавинок.

«Прикро, що нам тоді брехали про радіацію». Історія звичайного ліквідатора

фотокопія світлини Миколи Полонського, зробленої автором цього тексту
для виданя "Популярные Ведомости"

У 1986-му його, павлоградського шахтаря, мобілізували рятувати світ від наслідків велетенської техногенної аварії. А в 2009-му відрізали ногу. Він ще ходив на милицях, коли його друзі-чорнобильці спочивали в землі. За кілька років не стало і його самого - Миколи Полонського. Це розповідь про звичайну людину, «маленького» українця, котрому ми мусимо завдячувати своїм «неопроміненим» життям.

Миколу Мойсейовича, 64-річного гірника і ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС, я вперше зустрів восени 2008 року. Тоді ще не старий чоловік, він показував мені залишки хворої ноги і нарікав на несправедливість наших чиновників: мовляв, обмежують у законних пільгах. Розбалакалися... Так я і дізнався його історію – одну з тисяч інших, вражаючих і трагічних, схожих між собою за їхнім початком і невтішним фіналом.

Мій співрозмовник жалівся: «А я хірургові й кажу, що коли таке діло, може, від моєї ноги більший шматок відрубаєте? Он яка вона синя, певно, вже гангрена вгору полізла. Я й на п`ятку не спираюся – боляче. Але лікар відмовив – обмежився лише пальцем. А на Старий Новий рік медики таки відрізали мені кінцівку - вище коліна. Разом із бинтами, які я намотував... Це Чорнобиль мої ноги опромінив. Зараз всі хвороби через нього...»

До Чорнобиля його, 40-річного прохідника з шахти «Благодатної» (ВО «Павлоградвугілля»), забрали вночі, 9 липня 1986-го. Прийшли напередодні з військкомату: «Тут такий мешкає?» Микола щойно повернувся з гаража і змивав із себе в душі пилюку. Дружина відчинила двері, узяла в руки повістку, неохоче кивнула гостям і... розписалася. А що вдієш? Чоловік - військовозобов'язаний! «Звісно, що ніхто нам до пуття не говорив, куди їдемо і навіщо, - згадував ліквідатор. – Пояснили: мовляв, на перепідготовку на шість місяців. Та ми й самі здогадувалися... Багатьох, хто не з`являвся на виклик, ловили потім із міліцією. Далі в ПАЗ-ки і на Дніпропетровськ - там був збірний пункт...»

На атомну станцію вони потрапили впродовж доби. Розташувалися у військовій частині за 30 км від АЕС. Микола Мойсейович показав мені довідку з Міноборони - там є і адреса, і номер частини (село Оранне, в/ч 53893). «Нам сказали, що ми перші, хто зайшов сюди після аварії. До цього, буцімто, пожежу гасили з повітря. Наше завдання - провести дезактивацію сховища відходів ядерного палива. ХОЯТ (абревіатура російською мовою – прим. авт.) по їхньому. Реактор від нього в 60 метрах, все в одному корпусі», - розповідав М. Полонський.

Чистити почали з даху. Він найбільше «нахапався» рентгенів. Як це виглядало на практиці? Під'їжджали КАМАЗ-ом до корпусу, вивантажувалися, спершу взводами, а потім відділеннями піднімалися сходовими маршами нагору 15-поверхової будівлі, вилазили на дах, ломиками і сокирами зривали толь (разом із цеглою), скидали її шматками донизу і через 3-4 хвилини евакуювалися. А потім, сидячи годинами на голому бетоні в якій-небудь компресорній, чекали, доки не відпрацює вся зміна. І знову КАМАЗ, дорога, військова частина. Так кілька днів. Другорядні нюанси залишимо поза увагою. Одне завдання змінювало інше.

Четвертий реактор ЧАЕС, 1986 р.

«Нам ніхто не говорив усієї правди, - продовжував свою історію Микола Мойсейович. - Спершу запевняли, що найстрашніше позаду, і радіація на станції в межах норми. Потім визначили максимальну дозу опромінення за один вихід - 1,9 рентгена. Більше й не ставили. Хоча я знаю, що прилади на даху сховища зашкалювали. Напевно там подекуди було 8 і більше рентген. Засоби захисту? Тільки респіратори! Коли ми поверталися в частину, і наш взводний офіцер йшов підписувати папери до командира, той різав показники опромінення. «Ніяких два і вище!» - кричав. 1,9 - і крапка!» Ми все чули, бо стояли неподалік - курили. Хто не був згодний, того в намет до «особистів», або як їх там... Тому й вийшло, що за паперами я набрав у Чорнобилі за 13 виходів 23 рентгена з дріб'язком. Допустимою межею вважалися 25 (згідно з секретним наказом ЦК КПРС, і безпосередньо для ліквідаторів 1986 року - прим. авт.). Це тепер я знаю, що безпечна доза не має перевищувати 5 рентген. Та й ті можна отримати не менш, ніж за 5 років...»

Наслідки свого добровільно-примусового відрядження на АЕС Микола Полонський відчув уже за кілька років. Несподівано почало паморочитись у голові, двічі він непритомнів. Після чергового такого приступу прохіднику із 26-річним стажем довелося піти із забою. Не довго пропрацював він і на поверхні. У 1990 році у Миколи Мойсейовича лікарі виявили цукровий діабет. Згодом дала про себе знати щитовидка. Спину хворобам вже не було. «Спочатку я отримував регрес через професійне захворювання, - пояснював мені восени 2009 року ліквідатор. - А в 1992-му його мені зняли. Сказали, що, оскільки я тепер «чорнобилець», то нехай мені «чорнобильські» і платять. А хто їх тоді платив? Добре, хоч тепер я отримую як інвалід війни... »У 1994-му він, ще зовсім не старий чоловік, пішов на пенсію.

«Ноги в мене почали відмовляти 4-и роки тому. Лікарі пояснили: погана циркуляція крові, діабет в усьому винен. А я так розумію, що опромінив їх добряче. Одяг свій ми тоді після кожного виходу на станцію змінювали. А чоботи лише двічі встигли перевзути. Ось і нахапалися мої ноги радіації. Потім на великому пальці правої ноги почалася гангрена. Купався, здер шкірку – а там ранка. Гоїтися не гоїлась, лише ставала більше. Я до лікарів. А вони мені: треба різати, інакше всю ногу втратиш. Так і сталося, що втратив. Спершу палець, а потім...» - журився Микола Мойсейович.

Різали його на Старий Новий рік, під місцевим наркозом. Болю, каже, зовсім не відчував, навіть задрімати примудрився. Коли розплющив очі, побачив себе вже іншою людиною. Дивився на свою куксу не так із жахом, як із подивом. «Я все уявляв, що гомілкова кістка десь посередині, а воно ні... Важко звикнути, дуже важко. Ось її немає вже три місяці, а вона досі болить, як і раніше. І кроки зробити кортить, але немає чим. Стільки незручностей – мабуть, треба другу різати, щоб було однаково», - сумно всміхався мені ліквідатор.

На час нашої зустрічі Микола Полонський мешкав у будинку на Соснівці (мікрорайон Павлограда) - разом із дочкою, зятем і онукою. Здається, тоді ж він потрапив був до кардіології через проблеми із серцем. «Аритмія, - пояснював він мені ситуацію. - Лікарі кажуть, прямую до інфаркту. А лікуватися сьогодні, ой, як дорого. Скажімо, за свою ногу я 3,5 тисячі виклав - анестезія, операція, ліки. Серце теж недешево коштує. А все Чорнобиль. Із тих хлопців, які зі мною у 86-му додому повернулися додому, один я живий залишився та Коля, не пам'ятаю його прізвища. Йому, напевно, теж ноги будуть різати... Прикро, що нам брехали тоді на рахунок радіації. І що тепер у держави таке ставлення до нас... У мене 2-я група інвалідності, нога навряд чи виросте, треба їхати в Дніпропетровськ, оформляти 1-у групу. Був би автомобіль, який мені за законом мають видати, та не дають. Кажуть: чекайте своєї черги. Спробували б вони без ноги чекати…»

Довідка:

За даними Павлоградського міськвиконкому, станом на 24 квітня 2018 року у місті мешкало 500 осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, майже 300 із них мають I та II категорію, а 70 дітей мають хвороби, пов’язані з Чорнобилем. 

Олександр Шульга спеціально для tv-news.dp.ua

P.S.

На жаль, я вже не можу згадати, коли саме не стало Миколи Мойсейовича. Пам`ятаю лише, що сумну звістку мені повідомила телефоном його знайома, яка раніше організувала нашу зустріч. Його історія, як і долі інших ліквідаторів, давно загубилася за офіціозами численних жалобних «вшанувань». Це неправильно, погодьтеся.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Хроніки ковідного стаціонару. Зі щоденника пацієнта

Лікар-ортопед Костянтин Кравченко: «За своє здоров'я варто боротися»

Шлюбний клубок, жовті вушка і гіпнотичний погляд. Що треба знати про вужів (відео)?