На власні очі

Донорами крові стають із кількох причин. Одні прагнуть допомогти захворілим родичам або знайомим, інші зважуються на це заради порятунку невідомих людей, третіх мотивує і те, й інше. Але байдужих до чужих проблем серед донорів немає. Це засвідчує і приклад павлоградського шахтаря Вадима Величка.

- Перехворіємо всі. Винятків не буде, - переконує медсестричка, імені якої я ще не знаю, але чий голос напевне вже зможу вирізнити з-поміж інших. Так, лише голос і очі. Все інше (привабливе, особливе, інтимне) заховане під щільним і зовні благеньким пластиком. Білосніжним і схожим на скафандр. Дівчата, однак, жаліються: такої паркої одежини вони досі не носили. Але – мусять. Щоправда, все одно хворіють тим клятим ковідом…

- Чому я обрала медицину? Напевне, за прикладом своєї прабабусі. Вона в мене була за фахом акушеркою-гінекологом, - розповідає медсестричка на ім’я Юлія.

Цього хлопчину в камуфльованому однострої звати Денис Єфімов. Юнак родом із міста Лозової. Йому 16 років і він учень 2-го курсу Харківського військового ліцею «Патріот». У майбутньому хоче стати прикордонником. А ще захоплюється історією і літературою.

У Лозовій на Харківщині патріотична громадськість влаштувала ходу до Дня захисника України. Цього року на масовості акції позначився карантин .

Напевне, багато з нас у дитинстві мріяли про далекі й цікаві подорожі. Щоправда, мандрувати могли здебільшого з героями книжок чи кінофільмів. Павлоградець Олексій Піньковський вже у дорослому віці вирішив надолужити втрачене. Нині він разом із родиною активно подорожує Україною й відкриває світ. А своїх дітей привчає любити Батьківщину.

Дистанційна робота вдома під час карантину справила злий жарт із нашим хребтом. Особливо це торкнулося тих, хто й раніше не надто дружив із фізкультурою. Почастішали раптові простріли в спині, з'явилися головні болі, стали німіти руки або ноги. Виявилося, до цього можуть призвести не лише надмірні фізичні навантаження, але й наша малорухливість.