Перейти до основного вмісту

Ковідні хроніки. Це наша з нею передова

- Чому я обрала медицину? Напевне, за прикладом своєї прабабусі. Вона в мене була за фахом акушеркою-гінекологом, - розповідає медсестричка на ім’я Юлія.


Вже котрий день і тиждень поспіль ця моторна дівчина в щільному костюмі, рожевій шапочці й респіраторі вивчає наші посинілі, в численних рубчиках, вени. Ладнає крапельниці, проштрикує волохаті животи й малоестетичні чоловічі ду*и. Така вже її робота. А радше, військова (де ковідний стаціонар - то "нуль") місія.

- Давайте вгадаю. Ви вчилися медсестринській справі у Краснограді або Павлограді? – питаю дівчину.

- А от і ні! - заперечує. - Я родом із північної частини Харківщини, тож навчання проходила у Вовчанську... Там є своє училище. Стаж у мене поки невеличкий - 6 років. Спочатку працювала операційною медсестрою в Лозівській ЦРЛ, останні 3 роки - в нашій лікарні. Так, останнім часом важко...

Її тендітна зовнішність (чоловіки хай фантазують, але я не про те) може збити з пантелику. Очі й голос (до речі, чи не єдині канали зв'язку між медсестрами й пацієнтами в карантинних умовах) видають у ній сильний характер.

Інші дівчата не витримують шалених темпів, страхів, розчарувань, людських страждань, знервованих криків, оголених тіл, сколотих рук. Запакованих тіл... Одним словом, того, що цьогоріч перетворило життя багатьох лозівчан на суцільний ковідоекстрим. Юлія тримається, і каже, що не шкодує про обраний шлях.

- Чи допоможе нам цілковитий локдаун? - розмірковує над моїм питанням. - Дуже сумніваюся, адже ми не в Китаї, де за цим суворо слідкують і одразу все зачиняють. Ви знаєте, наші люди будь-який локдаун ігноруватимуть. Допоки їх самих ця біда не торкнеться, не віритимуть у небезпеку. На жаль, так.

І вже мчить від палати до палати, від крапельниці до крапельниці. Від пацієнта до пацієнта. Розраджує, втішає, дає надію. Теж воює. Це наша з нею передова...

 Олександр Шульга

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Що варто знати про БЗВП. Враження новачка

Не секрет, що цивільна людина має купу стереотипів і упереджень щодо служби у війську. Одне з них стосується БЗВП – базової загальної військової підготовки. Буцімто, в навчальних центрах усюди панує армійщина, із вас там висмокчуть усі соки, але повноцінного бійця так і не зроблять. Наскільки то є правдою, ми спробували дізнатися у одного з новобранців 125 бригади.

Володимир Сторчаков. Бачити все на власні очі…

  Улюбленій професії він віддав 60 років життя, має безліч нагород і звань, одне з яких – звання «Заслуженого журналіста України» Якось у серпні 2011 року журналістський «десант» із Придніпров’я відвідав Луганщину. На одній із державних шахт гості спустилися в лаву, де серед щільного пилу й задухи гуркотів комбайн. Аби побачити, як він нарізає вугілля, медійникам довелося кількадесят метрів повзти навколішках. Від браку кисню й надлишку вологи у них, ще молодих і дужих, калатали серця. Для багатьох ця екскурсія стала іспитом на витривалість. Серед її учасників був і ветеран журналістського цеху Володимир Сторчаков. Йому минав 73-рік. На запитання, навіщо він піддав себе такому випробуванню, Володимир Олександрович відповів: «Я мусив це зробити». Справжній сенс цих слів я зрозумів лише згодом.

В центре Лозовой под площадью Ленина лежат останки сотен немецких солдат (видео)

В Лозовой, на Харьковщине, под центральной площадью города, которая носит имя Ленина, вот уже почти 70 лет лежат останки нескольких сотен солдат и офицеров вермахта. Шестиметровый гранитный идол торжественно высится над ними.