Ковідні хроніки. Це наша з нею передова

- Чому я обрала медицину? Напевне, за прикладом своєї прабабусі. Вона в мене була за фахом акушеркою-гінекологом, - розповідає медсестричка на ім’я Юлія.

Вже котрий день і тиждень поспіль ця моторна дівчина в щільному костюмі, рожевій шапочці й респіраторі вивчає наші посинілі, в численних рубчиках, вени. Ладнає крапельниці, проштрикує волохаті животи й малоестетичні чоловічі ду*и. Така вже її робота. А радше, військова (де ковідний стаціонар - то "нуль") місія.

- Давайте вгадаю. Ви вчилися медсестринській справі у Краснограді або Павлограді? – питаю дівчину.

- А от і ні! - заперечує. - Я родом із північної частини Харківщини, тож навчання проходила у Вовчанську... Там є своє училище. Стаж у мене поки невеличкий - 6 років. Спочатку працювала операційною медсестрою в Лозівській ЦРЛ, останні 3 роки - в нашій лікарні. Так, останнім часом важко...

Її тендітна зовнішність (чоловіки хай фантазують, але я не про те) може збити з пантелику. Очі й голос (до речі, чи не єдині канали зв'язку між медсестрами й пацієнтами в карантинних умовах) видають у ній сильний характер.

Інші дівчата не витримують шалених темпів, страхів, розчарувань, людських страждань, знервованих криків, оголених тіл, сколотих рук. Запакованих тіл... Одним словом, того, що цьогоріч перетворило життя багатьох лозівчан на суцільний ковідоекстрим. Юлія тримається, і каже, що не шкодує про обраний шлях.

- Чи допоможе нам цілковитий локдаун? - розмірковує над моїм питанням. - Дуже сумніваюся, адже ми не в Китаї, де за цим суворо слідкують і одразу все зачиняють. Ви знаєте, наші люди будь-який локдаун ігноруватимуть. Допоки їх самих ця біда не торкнеться, не віритимуть у небезпеку. На жаль, так.

І вже мчить від палати до палати, від крапельниці до крапельниці. Від пацієнта до пацієнта. Розраджує, втішає, дає надію. Теж воює. Це наша з нею передова...

 Олександр Шульга