Остання публікація

Нотатки з війни | "Місцевих війна загартувала"

Зображення
Сільською вулицею прямує немолода жінка. Поруч неї човгає хлопчина років восьми. Вочевидь, онук.

Волонтерка Алла Рудникевич: «Нині час такий, що не можна сидіти склавши руки»

- Знаєш, чому я погодилася на цю розмову? Не для того, щоб хтось мені потім аплодував. Я лише хочу мотивувати інших бути корисними для України. Особливо у такий складний для неї час. Повір, кажу це без найменшого пафосу - просто ми мусимо щось сьогодні робити, - мовить пані Алла. Вона зважує кожне слово, бо таки хвилюється через зайву увагу до себе. Ось уже кілька років, відколи Росія окупувала Крим та частину Донбасу, ця жінка допомагає українським бійцям.

Алла Рудникевич – волонтерка. Мешкає в місті Лозовій на Харківщині. У себе вдома виготовляє, чи то пак, плете маскувальні сітки для бойових підрозділів ЗСУ та добровольчих формувань, які тримають східний напрямок. Починала свою доброчинну місію в команді з іншими представницями «народного тилу». Коли війна набула характеру окопного протистояння, відволіклася на родинні клопоти. Нині знов узялася до справи. Бо, каже, в Кремлі дедалі гучніше почали брязкати зброєю. У гості до пані Алли я напросився, довідавшись, що вона ось-ось має передати українським воякам свій черговий «подарунок».

«Це були одні з кращих років мого життя»

За вікном зимно й трохи сніжить. На кухні виблискує електронними вогниками мініатюрна ялинка, у старенькій турці вже за мить достигне кава, а на столі лежить розпакована коробка «Києва Вечірнього». Господиня знала, чим мене втішити. Та перш, ніж зануритися в її історію, я маю на власні очі побачити того самого «гостинця», який за кілька днів попрямує на схід. Камуфльоване під сніг біле покривало висить в одній із кімнат.


- Звичайна рибальська сітка – чоловік купив із запасом, щоб вистачило на кілька таких виробів, - Алла Олексіївна торкається полотна. - Ось це має параметри 4 на 3,5 метри. Бачиш – контур у нього з капрону. Він обплетений товстим синтетичним шнуром і обв’язаний тканиною. Це Віта Тимець (волонтерка – прим. авт.) постаралася. Моя справа – щільно заплести у вічка смужки білої тканини. Матеріалом для стрічок слугують використані простирадла, наволочки, халати й сорочки. З останніми справжня морока, адже доводиться обрізати купу швів. Заплітати не складно – було б терпіння. Колір тканини має відповідати сезону. Камуфляж може бути не лише білим чи зеленим, а й плямистим. Скажімо, до цієї сітки я окрім світлих барв додам ще й темних – вони імітуватимуть прогалини на снігу.

Затятих гурманів на кухні чекають гаряча кава, підсмажені в тостері скибочки хліба, нарізаний шматочками сир і солодощі. Посиденьки обіцяють бути змістовними. Чоловік моєї співрозмовниці, Йосип Іванович, ненадовго нас полишає - мусить сходити в гараж, прогріти двигун автівки. За хвилину його висока й сухорлява постать виринає з під'їзду і зникає за рогом будинку. Я пропоную господині пригадати свій волонтерський старт. Вона розмірковує. Її очі всміхаються до мене крізь окуляри. За теплим поглядом – щира душа.

- Зізнаюся: це були одні з кращих років мого життя, - спогади розчулюють жінку. - Ти й сам чимало про ті події писав, тож знаєш, як у нас, у Лозовій, починався громадський рух допомоги фронту. До команди волонтерів я долучилася в жовтні 2015-го. У самісінький розпал війни. Назбирала купу старих простирадл - хотіла віддати їх тим, хто виготовляє маскувальні сітки для українських військових. Але, зрештою, теж почала плести.

лозівські волонтерки (День Незалежності, 2019 рік)

Пані Алла бере до рук кругленьку цукерку в золотавій фользі, але не розгортає. У неї тиск, а з тиском, кажуть, не можна бавитися солодким. Натомість пропонує шоколадні ласощі мені – своєму гостеві. Продовжує:

- Одного разу я побачила в соцмережах світлину давньої знайомої Наталії Гончар. Вона сфотографувалася на тлі маскувальної сітки, яку виготовила разом з іншою волонтеркою Танею Гаркавою. Я написала Наташі, що маю придатну для камуфляжу тканину, й отримала запрошення приєднатися до їхнього кола. До речі, самі дівчата називали себе лозівськими «павучихами». Комунальники виділили їм одне зі своїх приміщень. Посеред порожньої зали натягнули металеву струну, а на ній розвісили сітку. Ми працювали там майже щовечора по кілька годин. Ходили туди за будь-якої погоди. Хоч у сніг, хоч у дощ. Інколи жертвували своїми вихідними. Взагалі я домашня людина, й витягнути мене на вулицю, особливо, коли там мряка й темінь, - складно. А тут… Я навіть купила собі гумові чоботи. Спеціально. 

Працювали над сітками мало не щовечора

Господині здається, ніби вона забагато говорить про свої чесноти. Я ж певен: у її словах немає ні пафосу, ні марнославства. Жінка каже, що відчувала в ті дні непереборну силу допомагати нашим воякам. Готова була робити це, допоки держава не отямиться від потрясінь і не налагодить роботу «оборонки» та інших тилових структур.

"павучихи" Алла Рудникевич та Тетяна Гаркава (справа) - 29 квітня 2016 року

- Ти розумієш, це був якийсь внутрішній поклик, - пояснює Алла Олексіївна. - Ми працювали так упродовж кількох літ. Відчували себе гвинтиками великого і єдиного механізму. Але, врешті, комунальники попросили звільнити їхнє приміщення, оскільки готувалися робити там ремонт. Довелося шукати інший притулок. Так ми опинилися під одним дахом із місцевою спілкою АТО. Зайняли невеличку підсобку, яку використовували спілчани та деякі інші громадські організації Лозової. Хлопці натягнули нам металеву струну під сітку, а їхній керівник Сергій Беседа перевіз наші речі.

Вона поправляє свого рожевого светра (вдягнула його, бо в квартирі цієї зими прохолодно) і таки відважується скуштувати рошенівського смаколика. Хай там як, а іноді кортить себе побалувати.

українські бійці дякують лозівським волонтеркам за їхні "гостинці"

Жінка розповідає, що алгоритм їхньої громадської справи був доволі простий. Вони отримували через інших волонтерів замовлення з фронту на виробництво маскувальних сіток і в такий самий спосіб передавали бійцям готову продукцію. Протягом 2015-2017 років лозівські «павучихи» сплели для своїх підопічних більше 70 засобів маскування. Адресатами здебільшого ставали лозівчани, котрі воювали на Донбасі в складі ЗСУ чи добровольчих батальйонів («Айдар», «Донбас» тощо). До речі, в ЗСУ тоді служив і брат Тетяни Гаркавої. Він перебував на одній із ділянок фронту і мало не щовечора перемовлявся телефоном із сестрою. То були тривожні розмови... Його підрозділу теж надходили «гостинці» з Лозової. 

- Мій чоловік, діти й онуки – всі підтримували мене у волонтерській справі, - продовжує господиня. – Наприклад, що моя донька Наталя супроводжувала мене увечері до нашого волонтерського штабу. Слідкувала, щоб маму ніхто не вкрав дорогою. Вона теж допомагала нам у плетінні сіток. Ходила туди, навіть коли була вагітною. Ось така в нас родина.

донька героїні Наталя (зліва) теж допомагала мамі плести маскувальні сітки (фото від 29 грудня 2016 року)

Навесні 2017 року Алла Олексіївна мусила переїхати до Харкова, де мешкали її діти й немовлята-онуки. Бабуся поспішила доглядати галасливу малечу. Тим часом на фронті запанувало тривале, хоча й доволі умовне «перемир’я». Більшість добробатів перейшли в підпорядкування Збройних Сил України, і вже держава мусила забезпечувати їх військовим спорядженням та технікою. Фронтове волонтерство поволі втратило актуальність. Принаймні маскувальних сіток для передової у Лозовій вже ніхто кустарно не виготовляв. 

Повернувшись додому, пані Алла на кілька років занурилась у світ виноградарства, бджолярства і комп’ютерних технологій. Згодом почала адмініструвати тематичну групу у Фейсбук (Lozova Museum (Лозова Музей). Вишукувала, компонувала, редагувала і викладала в публічний простір усілякі краєзнавчі цікавинки й життєві історії лозівчан – учасників новітньої російсько-української війни. Вона й зараз це робить. Зізнається, що не уявляє себе без діла. Навіть, якщо доводиться йому вчитися з нуля.

маскувальна стіка лозівських волонтерок на бойових позиціях ЗСУ

По допомогу до волонтерки звернулася боєць на ім’я Галя

За розмовою вона встигає кинути оком на мою спорожнілу чашку. Пропонує нову порцію кави або цілющого чаю – на вибір. Дякую пані Аллі за гостинність і охоче пристаю на другий варіант. Ароматний напій, настояний на травах, у цьому домі вміють готувати! Наша бесіда триває, і попереду найголовніше. 

- Чому я саме тепер повернулася до своїх сіток? – жінка кладе у заварник жменьку духмяного літа, наливає окропу, дає вистоятися й лише тоді пригощає мене цим дивом із див. - Нині час такий, що не можна сидіти склавши руки. Ще навесні 2021-го, коли Путін почав лякати Україну й світ широкомасштабним наступом, я замислилася: чи не пора мені згадати свої волонтерські навички? Влітку геополітична напруга дещо спала, але під зиму в Кремлі знов запалало. Поки я так собі розмірковувала, одна дівчина-зв’язківець на ім’я Галина і з позивним «Багіра», яка служить у батальйоні «Донбас-Україна», звернулася до мене по допомогу. Переглядаючи Фейсбук, вона натрапила на мої дописи з історії волонтерського руху в Лозовій і вирішила скористатися нагодою, щоб замовити кілька маскувальних сіток для військової техніки свого підрозділу. 

Це було наприкінці листопада. Я погодилася. Почала телефонувати дівчатам-волонтеркам, з якими колись працювала. Та на жаль, цього разу згуртуватися в звичному для себе форматі нам не вдалося – перешкодили різні життєві обставини. На заваді стала й ковідна пандемія з її ризиками. Погодься, не кожен зважиться підставляти іншого і сам наражатися на небезпеку. Тож я вирішила, що плестиму сітки самотужки у себе вдома. Це зручніше, ніж ходити кудись. Та й у шию ніхто не гонить. Зауважу, що до виготовлення перших двох сіток доклала руку й моя кума Таня Савенко. Вона кілька разів приходила сюди.

зимовий камуфляж лозівських "павучих" доправлено в зону АТО

За словами Алли Олексіївни, найскладнішим етапом виявилася логістика. Надсилати маскувальну продукцію поштою було незручно, тож довелося шукати інших посередників. Знов допомогла місцева Спілка учасників АТО. Її голова Сергій Беседа відвіз сітки до військової частини, яка дислокується в Лозовій, а звідти «гостинці» мали доправити безпосередньо на фронт – у бойовий підрозділ батальйону «Донбас-Україна». Втім, отримати своє перше замовлення боєць «Багіра» змогла лиш нещодавно. Друге й досі десь «блукає». Пані Алла бідкається: мовляв, і в армії є «людський фактор». Прикро, але що вдієш…

літній варіант маскувальної сітки, виготовленої лозівськими волонтерками

- Свою першу сітку ми з кумою в’язали 10 днів. Працювали по 4-5 годин. Розпочали 28 листопада і завершили 7 грудня. Другу я виготовила майже сама – до 17 грудня вона була готовою. Ту, що ти бачив у кімнаті, мушу вже на завтра (25 грудня – прим. авт.) зробити. Як бачиш, трохи пришвидшила темп. До речі, в мене все записано: хто й коли приніс тканину на сітки чи допоміг грошима, якого дня я почала в'язати тощо. Звітую сама собі й людям, - моя співрозмовниця встигла сходити до іншої кімнати по записник і тепер гортає його, аби не наплутати з датами й цифрами. 

- Щодо третьої сітки, -  розповідає вона далі, - то я вирішила сплести її для бійців одного з підрозділів Добровольчого Українського Корпусу Правого Сектору. Воно й простіше, якщо йдеться про доставку. Маю знайомих харків’ян серед вояків ДУК – тож через них і передам. Моя сітка для їхньої справи точно згодиться – знайдуть, що під нею ховати. Як я вийшла на ДУК? Побачила в мережі, що хлопці збирають допомогу з продуктів і деяких речей для свого підрозділу. Написала в месенджері, запропонувала свої волонтерські послуги. Хлопці зраділи. Тож я тепер для них і працюю.

лозівські "павучихи" (зліва направо): Тетяна Гаркава, Алла Рудникевич, Наталя Гончар
(фото 29 грудня 2016 року)

«Ваші подарунки розтопили суворі серця захисників!»

У прихожій гримнули двері – з вулиці повернувся Йосип Іванович. За якусь мить чоловік приєднується до нашого чаювання і поважної розмови. Втім, сама бесіда вже добігає кінця. У господині багато справ, тож не варто її відволікати. Залишилося, якщо вжити канцеляризм, підбити підсумки... 

Камера мого смартфона дивиться на пані Аллу крізь вічка маскувальної сітки. Фотографую. Одним знімок, другий... Озираючись довкола себе в пошуку оптимального ракурсу, зауважую, як багато в цій квартирі книжок. Беру з полички найтовстішу – так, навмання.

- Це Влад Якушев – український військовий, журналіст, письменник, - пояснює волонтерка. – Він побував у самому вирі війни й описав побачене у своєму романі. Книга має промовисто-іронічну назву «Карателі». Саме так ворожа пропаганда «ідентифікує» наших бійців… Читати важко…

у родині Алли Рудникевич всі так чи інакше є волонтерами (фото 24 серпня 2019 року)

Спостерігаючи за подружжям Рудникевичів, я собі міркую: напевно, багатьом вони здаються Дон Кіхотами – відважними диваками, які навіщось прагнуть узяти на себе тягар державних обов’язків. Мої герої мають щодо цього залізний аргумент: 

- От ти скажи, що нам, громадянам, робити, коли державний механізм пробуксовує? Сидіти й чекати, доки воно само владнається? Це неправильно. У таких випадках кажеш собі: «Якщо не я, то хто?» Звісно, можна вигадати купу причин, чому не слід братися за ту чи іншу справу. І навпаки – жодної такої причини не знайдеться, коли готовий діяти. Це аксіома. Так, у волонтери нікого силоміць не заженеш – це суто добровільна справа, яку ти робиш за велінням серця, знаючи, що від твоїх зусиль щось залежить. Це відчуття схоже на стан закоханості – тебе просто накриває. Напевно, в кожному суспільстві є люди, готові стати волонтерами. Чимало їх і серед лозівчан – просто вони не афішують своєї участі. Тож ми тут не якісь унікуми.

Алла Рудникевич із родиною під час святкування Дня Незалежності
                         (фото 24 серпня 2019 року)

P.S.

Коли за кілька днів я випадково зустрів подружжя у місті, то довідався, що пані Алла вже працює над четвертою маскувальною сіткою. І зупинятися не збирається, допоки на фронті буде потреба в її виробах. Щодо третьої сітки, то вона успішно потрапила до рук добровольців. 28 грудня у Фейсбук на сторінці Допомога бойовим підрозділам ДУК ПС з’явилося ось таке повідомлення керівника Харківського обласного штабу національно-визвольного руху (НВР ПС) Юрія Лихоти: «Щирі привітання зі святами від 1-ша окрема штурмова рота ДУК ПС тобі, Україно, і величезна подяка у сім, хто не забуває про наших бійців кожного дня, надає допомогу та підтримує. Вчора усі ваші подарунки, привітання, передачі були доправлені нами на засніжену базу ДУК ПС та розтопили суворі серця наших захисників!))))» Серед тих, кого пан Юрій згадав у своєму дописі, є й Алла Олексіївна.


А вже 2 січня пані Алла написала мені у Фейсбук, що цього дня розмовляла з іншою волонтеркою - Вікторією Тимець. З’ясувалося, що та теж повернулася до виготовлення маскувальних сіток. Одну таку, на літо, вже сплела. А ще Вікторія зустріла на міському ринку вживаного одягу продавчиню, яка безкоштовно віддала їй частину свого товару (тканину) на потреби української армії. «Уявляєте, як приємно зустрічати зненацька однодумців!» - повідомила Алла Рудникевич.

Олександр Шульга для tv-news.dp.ua

Схожі публікації:




Коментарі

  1. Это моя родная тетя! Знаю всю семью с детства! Это потрясающие люди!!! Спасибо Вам за такое душевное интервью! Читала с большим наслаждением!

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Дякую вам за цей відгук! Ваша тьотя справді вміє надихати!

      Видалити

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

Як правильно клепати косу. Поради від сільського косаря з Чернігівщини (відео)

Меотида: краса, яку навпіл розірвала війна (відео)

"Істерик ні в кого немає". Як живуть кияни під обстрілами.