Микола Кобилянський - відставний полковник, закоханий у старожитності (відео)

На Житомирщині колишній правоохоронець перетворив батьківську садибу на музей українського народного побуту. Задля цього чоловік разом із дружиною перебрався із гамірної столиці до тихого Полісся. Своїми експонатами ентузіаст дивує не лише земляків, а й гостей із-за кордону. На питання, чому він це робить, ветеран МВС відповідає, що закоханий у рідний край і хоче зберегти для нащадків його історію й традиції.

Власника приватного музею звати Микола Кобилянський. Йому 63 роки і мешкає він у селищі міського типу Полянка (або Полянки) Баранівського району Житомирської області. 28 листопада 2019 року до допитливого краєзнавця навідалися журналісти з різних куточків України.

«Це, я вам скажу, неординарна людина»

У «Поліській хаті» гостей чекають по обіді. Наш мікроавтобус зупиняється неподалік зарослого струмочка – річки Гнилушки. Вона розрізає Полянку навпіл. На протилежному березі – вулиця Калинова (колишня Фрунзе»), де й розташований музей. Осіння мряка трохи псує настрій, але інтригу підживлює виконуюча обов’язки старости Любов Ільчук. Переповідає кілька цікавих фактів про Миколу Михайловича і проводить до його садиби.

- Це, я вам скажу, неординарна людина, - говорить жінка. – Народився в Полянках, замолоду поїхав до Києва, працював у правоохоронних структурах, дослужився до полковника, в 2003 році вийшов на пенсію і повернувся на Житомирщину. Миколі Михайловичу дісталася у спадок батьківська садиба, тож він надихнувся ідеєю переобладнати  її в музей полянських старожитностей. Інформацію про селище шукав навіть у Санкт-Петербурзі. Їздив туди ще до теперішньої війни з Росією. В усіх усюдах збирав генеалогію місцевих родів.

Подвір`я музею-садиби оточує декоративний бетонний паркан із кованими ворітьми. Господар зустрічає медійників, вбраний у підперезану паском вишиванку, червоні шаровари й високу каракулеву шапку зі шликом. Справжній козак. Щоправда, на ногах у нього звичайні черевики замість чобіт, а жупаном слугує куртка-«стьобанка». Та ми на це не зважаємо.

Як і годиться, знайомство починається з частування рум`яною паляницею і української пісні. Її нам дарує місцевий аматорський гурт «Поляночка». Він є ще однією родзинкою поліського селища. Перед подорожжю музеєм-садибою – короткий історичний екскурс. М. Коблянський розповідає, хто й коли заснував Полянку, кому цей куточок переходив у спадок (колись селище мало назву Полянки з наголосом на перший склад, тож місцевій й досі так його звуть). Аби надміру не втомлювати гостей своїми краєзнавчими пізнаннями, господар оголошує музичну паузу. Цього разу аматори співають про дівочу долю.

Якщо мовчать жорна, то чекай біди…

- Землі в нас не такі родючі – пісок і глина, тож люди тут зазвичай вирощували льон, - продовжує оповідати пан Микола і показує старовинне приладдя. – Збирали його, мочили, сушили… За допомогою терниць (терлиця або терниця - ручне знаряддя для м'яття льону – прим. авт.) тіпали (звільняли волокна від здерев’янілих частин стебел – прим. авт.). На іншому верстаку льон вичісували й отримували паклю. Робили пряжу, а з неї ткали тканину.

Надовго біля одного експонату не зупиняємося, бо поспішаємо. Тим часом власник «Поліської хати» вже розповідає про бондарські традиції своїх предків. Із гордістю демонструє під навісом ткацький верстат і жорна - пристрій для ручного помолу збіжжя.

- Про жорна є цікава історія. В 1920-х роках радянська влада їх заборонила, визнала інструментом збагачення селян. Приладдя забирали й нищили. Разом із ним радянська влада відбирала у людей зерно. Недарма кажуть: якщо мовчать жорна, то чекай біди. Тоді прийшов голод... Маєте питання щодо цих експонатів? – і він оголошує ще одну перерву на музичний номер від пісенних аматорів.

Опісля показує нам величезну пилку, що зветься драчкою. Чудернацька назва.

- Бачили де-небудь таку? – питає. - Нею розпилювали дрова на спеціальних козлах. А сам механізм звався тартак (пристрій для поздовжнього розпилювання круглих лісоматеріалів і брусів – прим. авт.). На сучасний лад - пилорама. І ці тартаки були в кожному селі...

Екскурсія триває, Микола Михайлович, здається, нашпигований різними цікавинками. Каже:

- У нас мешкали власні майстри з лозоплетіння. Хто з вас скаже, як звали таких людей? Не знаєте? То були ситники. Саме так, оскільки початківців навчали цій науці, використовуючи багатолітню повзучу рослину - ситник. Окрім лози іншими матеріалами для плетіння були дуб і крушина.

У планах – водяний млин, місточок і журавель

Біля наступного експоната він зауважує:

- Це дуже цікавий верстак - таких вже мало лишилося. На ньому колись виготовляли так звану посторонку (міцний ремінь або мотузок, що з єднає в упряжці хомут з орчиком – прим. авт.). Раніше транспорт був гужовий, у якості тяглової сили використовували коней. Для них була потрібна упряж. Ремені й паски робили з натуральних матеріалів. До 1917 року в Баранівці було 3 майстра-канатника. Їм доводилося вручну крутити з ниток мотузки. Потім до справи долучилися німецькі колоністи, які мешкали поблизу Полянок. Вони придумали ось цей верстат, на якому працювало троє робітників... А зараз наступна музична пауза…

На подвір`ї Миколи Михайловича є зразок гончарної майстерні. Журналістам кортить відчути на собі подих століть, тому деякі мої колеги й колежанки вмощуються за гончарним колом. Ногою його зрушують і поволі обертають… Господар каже: з часом він налагодить верстат, підбере якісну глину і проводитиме майстер-класи з гончарства.

Поряд – старий дерев`яний віз із копицею сіна. Він теж серед експонатів музею народного побуту. За словами пана Миколи, майструванням возів у селах займалися стельмахи. А за радянської доби при колгоспах діяли спеціальні майстерні – стельмашні.

Власник обійстя ледь встигає показати нам усі зібрані ним упродовж років старожитності. Щось зі своїх експонатів він відтворює власноруч, спираючись на креслення й малюнки. Скажімо, за двором, де починаються городи, чоловік збудував копію млина у 6 метрів заввишки… Шукаю нагоди тісніше поспілкуватися з паном Миколою.

- Я маю ще багато планів, - мовить до мене ентузіаст-краєзнавець. – Наприклад, хочу зробити водяного млина, змайструвати місточок, поставити журавля над криницею. Сподіваюся також збудувати меморіал жертвам політичних репресій, бо в нашому селі за Сталіна, в 1936-37 роках, дуже багато люду було винищено. Поляки, німці, євреї… Я знайшов інформацію про 80 полянців, розстріляних у ті часи. Вони не мають власних могил, зариті в ярах довкола Житомира… Питаєте, що з моїх експонатів найцінніше? Напевне, все дороге. Є, приміром, вулик, якому 250 років. Ось, того воза я привіз із сусіднього району… Всі речі автентичні, поліські. Чи допомагав хто мені робити цю нелегку справу? Так, були люди. А хтось і палиці в колеса встромляв.

Цегла з Парижа, Лондона й Варшави

За якийсь час ми стоїмо на ганку хатини й насолоджуємося вишуканими голосами «Поляночки». Микола Кобилянський тримає в руках сіруватого кольору й стандартного розміру цеглину. На ній витіснена латиною назва французької столиці.

- Першим підприємством, яке з`явилося в Полянках наприкінці 19 століття, була цегельня, - розповідає краєзнавець. - Вона випускала ось таку продукцію. Кожна з цеглин містила назву якогось міста – Парижа, Лондона, Варшави. Раніше вважалося, що полянківська цегла йшла на експорт, але це не правда. Керували цегельнею баранівські євреї, які задля маркетингу хитрували з написами. До речі, у Новоград-Волинському, коли розбирають старі будівлі, часом знаходять нашу цеглу.

За словами Миколи Михайловича, цегельню в Полянках заснував грецький консул у Києві (місто входило до складу Російської імперії) пан Грипарі. Він був підприємцем, мав у власності землю, зокрема, й на Поліссі. У 1905 році краєм пройшли єврейські погроми. Керівники цегельні втекли, відтоді вона не працює. Сьогодні на тому місці порожньо… Після 1917 року виготовлення цегли започаткували на місцевому хуторі Шабатів.

Пан Микола запрошує нас до хати, яка теж є музейним раритетом. Збудована вона у 1905 році, колись належала нащадкам давнього роду Янковських. Свого часу його представники володіли в Полянці чималим шматком землі й конкурували з іншими латифундистами – панами Калиновськими. Прізвище останніх послугувало назвою для вулиці, на якій розташований музей «Поліська хата». До декомунізації вулиця носила ім`я радянського діяча Михайла Фрунзе. Тепер це - Калинова.

фото зі сторінки Миколи Кобилянського у Фейсбук

Інтер`єр старої хати відповідає стилю життя поліських селян. Дерев`яні меблі, піч, на поличках різний хатній дрібязок... На підлозі біля дверей ликові постоли й невеличкий, що зветься лакеєчкою. Ним користувалися, хто не мав прислуги, яка б допомагала господарям роззуватися. А так – зафіксував ногу, смикнув п`ятку – і чобіт зліз. Хата з роду Янковських має кілька кімнат. Кажуть, у світлиці місцева молодь залюбки влаштовує свої вечорниці. А туристів тут пригощають домашніми дерунами й варениками. Хотіли й нас нагодувати, але зважили на брак часу й не стали зваблювати смачними наїдками.

«Роблю це, бо дуже люблю рідні Полянки»

Окрема кімната присвячена писемним згадкам, спогадам і документам, які стосуються історії Полянки. Пан Микола дістає з полиці портрети грецького дипломата Перикла Грипарі й колишньої власниці Баранівки Єлизавети Гагаріної (Валевської). На столі – книга відгуків, де серед числених вітань є дописи туристів-іноземців. У «Поліські хаті» гостювали і німці з поляками, і казахи з китайцями. Свої враження від сьогоднішньої екскурсії фіксуємо в книзі й ми. Невдовзі прощаємося...

Біля ніг пана Миколи вовтузиться чорний собака на прізвисько Чана. Домашній і, напевне, музейний охоронець. До речі, сам музей - під пильним відео наглядом. Плюс – там, де треба, є сигналізація. Тож випадковим злодіям, котрі схочуть зазіхнути на раритети, може стати непереливки. Зрештою, будинок полковника у відставці і його дружини пані Світлани (вона підтримує справу свого чоловіка, хоч долучилася до неї не одразу – боялася публічності) – теж поряд із садибою.

- Кажете, що важко? Так. Бо я сюди майже всю свою пенсію вкладаю. Але звик до того, роблю це для душі й тому, що дуже люблю рідні Полянки. Допоки служив у Києві 30 років, усе мріяв повернутися на батьківщину. Звісно, що деякі односельці дивуються з мене. Але то їхній клопіт. Шкода, що не маю поки наступника для своєї справи. І це мені болить. Діти мої в Києві, їхати сюди не хочуть… Можливо, наймолодші нащадки візьмуться за музей, - дещо із сумом зізнається Микола Кобилянський.

Проводжають нас невгамовні вокалістки й вокалісти фольклорного гурту. Розбавляють листопадову мряку дзвінким співом про «балувану Галю».

- Якби ви приїхали влітку, то побачили б увесь колорит і всю нашу гостинність, усе, на що ми здатні. Ми в садочку накриваємо щедрий стіл і співаємо українських пісень. Отакі наші Полянки… - коментує дорогою до автобуса Любов Ільчук.

До речі

Баранівська міська об’єднана територіальна громада є однією із найуспішніших у Житомирській області, повідомляє сайт «Децентралізація». У громаді роблять ставку на розвиток рекреаційного простору, зокрема, туризму й очікують щороку приймати до 2000 гостей. «Вже зараз Баранівська ОТГ має готовий туристичний маршрут, до якого входять музей фарфору (м. Баранівка), музей українського побуту (смт. Полянки), вольєр з плямистими оленями (с. Явне) та завод «Органік Мілк». Аби втримати гостей у громаді, потрібен готель. Завдання непросте, але у місцевої влади достатньо ентузіазму на наполегливості, аби такий об'єкт нарешті з'явився», - йдеться у статті «Бренд Баранівської ОТГ: від фарфору до органічної продукції та туризму».

Історична довідка:

Полянка (колишня назва Полянки) - селище міського типу в Баранівському районі Житомирщини. Центр однойменного старостинського округу. Розташоване по обидва боки річки Гнилушки, яка тече в Случ, на відстані 5 км від Баранівки. Населення складає трохи більше 1700 душ. В селищі є школа (188 учнів), дитсадок (75 вихованців), амбулаторія, будинок культури, храм «Святої Марії Магдалини», що належить римо-католицькій громади (500 парафіян). Інших християнських церков тут немає. Перша писемна згадка про Полянку датована 1793 роком. Селище засноване власником Чорторийського імення Карлом Прушинським. У 1870-х роках Полянку й навколишні землі придбав російський генерал Віктор Ніжинський. Від кінця 19 століття і до 1905 року в Полянці працювала цегельня, згодом у селищі постав завод, який випускав цеглу й гончарні вироби. Нині тут діє приватне підприємство ТОВ «Полянківська кераміка», яке випускає електрофарфорову продукцію.

Олександр Шульга для tv-news.dp.ua

P.S.

Матеріал підготовлений за підсумками прес-туру «Інноваційні реформи для розвитку територій Житомирщини». Він проходив 28-29 листопада 2019 року в рамках проекту Харківського прес-клубу Media Hub Kharkiv за підтримки «Медійної програми в Україні». Програма фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID), а виконує її міжнародна організація Internews.

Більше фотографій до тексту тут

Схожі публікації:

Як на Чернігівщині селяни бережуть свою історію