Відкриваємо для себе Буковинське Прикарпаття (фото-мандрівка)

Про таємницю хасидських «скарбів» і відлуння радянських жахіть, буковинських праведників і легендарну «Смерічку», австрійську архітектуру й екзотику карпатських гір

А чи знали ви, що в Україні є й інші міста окрім Умані, куди щороку приїздять хасиди-паломники? В одному з них – буковинській Вижниці - колись учився і співав славетний Назарій Яремчук, а при місцевому будинку культури і тепер є ансамбль «Смерічка» – нащадок легендарного вокального гурту. Кожна вуличка цього містечка над Черемошем дихає легендами. Свій куточок тутешній люд гордо зве воротами в Карпати.

Нагода побувати на Буковині випала мені в червні 2019 року. Зазначу, що цей фоторепортаж не є туристичним путівником у класичному сенсі. Це, радше, суб’єктивна замальовка 4-тисячного прикарпатського міста. З акцентом на архітектурні пам’ятки. Інформацію до деяких світлин довелося позичити в довідниках. Але змістовним стрижнем історії стала розповідь про Вижницю її корінного мешканця і знавця різних цікавинок Романа Єреми.

Про ратушу, Леніна й народного ватажка

  

Роман Єрема

За словами Романа, свою назву місто, ймовірно, отримало від слова «важити» (зважувати товар). Є інша версія: мовляв, колись місцеві майстри виготовляли невеличкі вози, пристосовані саме до гірських доріг. Відтак містечко стали звати Возниця. Існує й такий переказ: у давнину на території поселення височіли дві вежі, одна з них збереглася до початку 19 століття в якості військового укріплення. Вони й дали назву містові.

У самісінькому центрі Вижниці, між вулицями Грушевського й Українською, розташована площа Ринок і головні установи міста. Зокрема, у двоповерховій будівлі, яку звели тут на початку 20 століття, в часи Австро-Угорщини засідав магістрат. За румунської влади це була примарія (мерія), а в короткий період української державності у 1918-1920 роках - повітова управа. З початком Незалежності тут оселилося Держказначейство, і лише кілька років тому в будівлі колишньої ратуші облаштувався міський суд.

- Усі ви чули про Олексу Довбуша – українського Робін Гуда, захисника бідноти, - розповідає Роман Єрема. - Насправді цей романтичний образ із нього створила радянська влада. Вижниця знає іншого героя – Лук`яна Кобилицю (роки життя: 1812 – 1851 – авт.). Він був заможною людиною, представляв свій округ в австрійському парламенті, водночас відстоював права гуцулів. Зрештою, очолював селянський постанський рух на Буковині. Пам`ятник Лукянові Кобилиці побудований у 2007 році на кошти українців Канади – вихідців із Вижниці.

За словами Романа, до середини 1990-х років на площі Ринок височів пам’ятник російському більшовику Володимиру Леніну. Але потім його разом із постаментом прибрали (одним із перших на Буковині і в Україні). Залишився армований фундамент. Він виявився настільки міцним, що годі було його вдовбати. Демонтаж припинили, а на початку 2000-х на цьому фундаменті спорудили велику сцену для всіляких свят і урочистостей.

- Ще одна цікавинка про нашого Леніна, - зазначає Роман. – Стоячи на постаменті, пролетарський вождь своєю правицею вказував на кав’ярню «Смеричина». Зараз у тій будівлі розташований магазин «Копійочка». Тоді ж у кав`ярні можна було перехилити чарку, тому чоловіки часто там ошивалися. На своє виправдання перед дружинами казали: мовляв, до "Смеречини" їм велів зайти сам Ілліч.

Про праведників світу

За словами Р. Єреми, на початку 20 століття населення Вижниці на 90% складали євреї. Трохи було тут румунів, вірмен, поляків… Українці (гуцули) здебільшого мешкали в горах і лише найзаможніші з них могли дозволити собі оселятися в місті. 

- Під час Другої Світової війни Вижницю окупували румунські війська, - розповідає Роман. – З євреями вони чинили так само жорстоко, як і гітлерівці, які захопили Галичину. Тому єврейські родини масово тікали звідси. Коли в 1944 році до Вижниці повернулися совєти, вони побачили порожнє місто. Пізніше радянська влада заселила місто українцями-східняками і росіянами – працівниками держустанов. Також до міста перебиралися мешканці довколишніх сіл. Нині у місті живе одна родина, котра позиціонує себе як єврейська і зберігає традиції свого народу.

За словами Р. Єреми, мешканці Вижницького району відомі своїми героїчними вчинками під час Другої Світової війни. Зокрема, коли до села Іспас (8 км від Вижниці) зайшли румунські фашисти, аби знищити місцевих євреїв, із зайдами зустрілися священик (Володимир Винницький) і двірник (сільський голова Іван Денис). Останній заявив румунам: мовляв, не треба нам вашої «допомоги» - ми самі в своєму домі наведемо лад. «Гості» пішли. Звісно, що не аргументи двірника справили на них враження. Румуни знали, що у багатьох мешканців Іспасу є зброя, яку вони тримають напоготові. І не стали ризикувати.

Натомість, в сусідніх селах Мілієво і Банилів активісти нацистської організації «Кузі» безкарно розправилися з єврейськими родинами, які там жили. Цей випадок набув розголосу вже після війни. Село Іспас номіноване на внесення до почесного списку Праведників світу. За кошти нащадків врятованих євреїв тут у 2012 році спорудили пам’ятник на честь сміливих буковинців.

Про головну синагогу і Н. Яремчука

Свого часу у Вижниці було 11 синагог – до кожної ходили представники лише певної соціальної верстви євреїв. Ось, приміром, збудована в 1789 році в самісінькому центрі міста в межах площі Ринок, вважалася головною. Відвідувати її могли переважно заможні містяни – купці, банкіри тощо. Свої синагоги мала молодь Вижниці, торгівці лісом, міська біднота.

Під час Першої світової війни росіяни спалили триярусну кам`яницю синагоги, й десятки років вона стояла занедбаною руїною. Лише в 60 роки 20 століття радянська влада капітально відремонтувала будівлю і розмістила в ній будинок культури. На його сцені виступала знаменита «Смерічка» (цей гурт існує і досі) і розпочинав свій творчий шлях славетний Назарій Яремчук.

Про першу на Буковині українську гімназію

  

- Це будівля Вижницької гімназії, - розповідає Роман Єрема. – Минулого року вона відзначала своє 110-річчя. Гімназію збудували за часів Австро-Угорської імперії. Вона була першою на Буковині, яка мала українську мову навчання. Так, українські школи в Герцогстві тоді були. Але заможні українські селяни хотіли вчити своїх дітей вищій грамоті. Тому неодноразово клопотали перед цісарем про відкриття у Вижниці суто української гімназії. Їхні сподівання врешті справдилися. Велика заслуга в тому є заступника голови Вижницького повітового управління Миколи Василька та віце-маршалка Степана Смаль-Стоцького.

За часів СРСР в будівлі гімназії діяла елітна школа №2 з російської мовою викладання для дітей компартійної і управлінської номенклатури. Загальноосвітня україномовна школа №1 – вона й зараз працює – була розташована поряд. Відновлена гімназія в 1995 році. Зараз вона має економічно-правовий напрямок.

У стінах Вижницької гімназії навчався сержант 21-го мотопіхотного батальйону ЗСУ Віталій Крутофіст. Він загинув 23 травня 2016 року на Донеччині в результаті обстрілу авто, в якому їхав. Меморіальну дошку на честь героя його земляки відкрили за рік по загибелі Віталія.

Колись - бордель, нині - поліцейський відділок

Якщо йтимете вулицею Українською в бік вулиці Шухевича, на розі помітите двоповерхову будівлю місцевого відділення поліції. В путівниках її, тобто, будівлю, називають «овіяною легендами».

Справа в тому, що за румунської доби тут розташовувався бордель, а згодом двоповерхівку переобладнали на ресторан.

Про творчість і архітектуру

На вулиці Шухевича розташована школа-інтернат імені Назарія Яремчука, де колись навчався співак. Специфіка таких інтернатів (інший є в сусідньому Путильському районі) в тому, що вони пристосовані для тимчасового проживання школярів і школірок з віддалених гірських сел. В 2013 році на базі однієї з будівель інтернату (за Австро-Угорщини тут базувалася повітова жандармерія) обласна влада відкрила позашкільний навчальний заклад - «Буковинський центр мистецтв».

На території інтернату у 2013 році вдячні земляки Назарія Яремчука встановили пам’ятник народному артистові.

На вулиці Українській є чимало історичних будівель з цікавою історією. Приміром, у сучасному Будинку дитячої та юнацької творчості за часів панування Румунії, розташовувалося найпопулярніше у Вижниці кабаре. Після війни це були палац культури, згодом палац піонерів, а з 1992 - український Народний дім.

Про залізничний тупик і відлуння сталінського терору

Вижниця має свою залізничну станцію, яка ось-ось припинить своє існування. Принаймі такі тут ходять чутки. Ця станція – кінцева на лінії від Чернівців. А до 1944 року залізничні колії від Вижниці сягали карпатських гір – ішли через село Розтоки до Білоберізки. Довідники вказують на те, що станція у Вижниці існує з 1895 року. Напевне відтоді веде свій літопис і двоповерхова будівля залізничного вокзалу.

За словами Романа, за часів Австро-Угорської імперії на території теперішнього Вижницького району було чимало вузькоколійок. Адже ними було зручно возити деревину, яку тут активно заготовляли в промислових масштабах. Потім ці колії розібрали на металобрухт.

- Під час сталінських репресій саме з звідси українців – мешканців Вижницького й Путильського районів - масово вивозили до Сибіру, - розповідає Роман Єрема. – Біля вокзалу стояли товарні вагони, у які співробітники МГБ пакували людей для відправки. Селян звозили на станцію впродовж кількох тижнів. Уявляєте, що тут відбувалося? Тут лунав такий жахливий і гучний плач, крики, що вагони з людьми відтягували якомога далі – аж до сусідньої станції.

Роман розповідає, що нині окрім перевезення вантажів (переважно деревини) станція Вижниця приймає і приміський потяг із двох пасажирських вагонів. Послугами дизеля користуються переважно пенсіонери, бо за свою подорож нічого не платять.

Про виженських хасидів і їхні "скарби"

Про паломництво до Умані хасидів, представників релігійної течії юдаїзму, напевне чули всі. А хто з вас знає про вижницьку гілку цього руху? Отож бо. Виявляється, євреї-хасиди почали оселятися в Західній Україні ще з 14 століття. Довідники пишуть, що в 17 столітті тут був центр хасидизму. Засновником Вижницької династії став раббі (або цадик – духовний учитель) Менахем-Мендл бен Хаїм Хагер (1830-1884 рр). У цьому містечку він жив, починаючи з другої половини 19 століття.

цадик Менахем-Мендл бен Хаїм Хагер - малюнок

На вулиці Січових Стрільців розташовані будівля колишньої синагоги і теж колишній палац вижницьких цадиків. Нині в стінах палацу працює районний відділ реєстрації цивільного стану (РАЦС).

Колишній палац цадиків у Вижниці, нині тут розташовується РАЦС

За радянської влади примішенням синагоги володів маслозавод, який розташував там свою адміністрацію. Потім ця будівля тривалий час стояла занедбаною, хоча й мала власників. Кажуть, у 90-і роки 20 століття нащадки місцевих хасидів хотіли викупити цю культову споруду. Пропонували господарям чималі гроші, однак ті відмовили. Буцімто почули про заховані в будівлі єврейські скарби. Прикриваючись капремонтами, власники вдалися до пошуків таємничого «золота». Не відомо, чи щось знайшли, але доки тривали роботи, несподівано померли кілька осіб, причетні до них. Хто знає, можливо цей переказ є цілковитою вигадкою, а можливо, в ньому є якась частка правди?

будівля колишньої синагоги - "Темпель рабина"

За словами Романа, з ім`ям цадика Менахем Мендл бен Хаїм Хагера пов’язана інша бувальщина. Прийшов він якось у гості до одного місцевого банкіра. Слід сказати, що таку ситуацію хасидові годі уявити – зазвичай це простий єврей шукає можливості потрапити на аудієнцію до вчителя і отримати в нього пораду. А тут цадик власною особою у гості завітав. Сів мовчки в куточку. Довго допитувався господар про ціль візиту вчителя, поки той не промовив: «Я прийшов виконати заповідь – не говорити людині те, що вона не готова чути».

Зрештою, господар умовив цадика розкрити інтригу. Той попросив скасувати банківський борг одній місцевій вдові, в якої банкір за несплату позички мусив наступного дня відібрати житло. Банкір розгубився: мовляв, це його бізнес – позичати і отримувати прибутки. «Ось бачиш, - мовив цадик. – Ти не готовий був мене почути». І пішов. Але на ранок банкір таки списав борг жінці. Євреї, які чують цю історію, певні, що такого не могло бути.

Паломництво хасидів у Вижниці, квітень 2018 р. Фото cv.cv.ua

Наостанок скажемо, що наймасовіший візит хасидів-паломників до Вижниці відбувся в 2015 році. Розповідаючи про цю подію, ЗМІ називали цифру в 700 осіб, які прибули до своєї святині – будинку реббе. Роман каже, що в такі дні його власники за велику плату дозволяють паломникам відправляти там свої духовні потреби.

- Цікаво, що приїздять люди не дуже бідні, але заради суворого дотримання настанов свого віровчення готові спати на матрацах у шкільному спортзалі неподалік, - говорить Роман – Справа в тому, що до місця молитви їм від свого тимчасового мешкання належить іти лише пішки, але не більше 1000 кроків. Тож і житло вони винаймають поблизу своєї святині.

Про інші туристичні родзинки Вижниці

У центральній частині Вижниці туристові годі загубитися. Тут чи не кожна вуличка позначена вказівником. До речі, назви цих вулиць мене особисто дуже втішили: Січових Стрільців, Романа Шухевича (до 2007 року – вул. Миру), Українська, Володимира Івасюка, Назарія Яремчука…

Звісно, що у своїй фоторозповіді я згадав далеко не всі архітектурні цікавинки буковинського містечка. Є тут і діюча синагога, і християнські храми й монастирі (Дмитрівська, Миколаївська церкви, Петропавлівський костел, монастир на Аниній горі), музей коледжу прикладного мистецтва ім. Ю.Шкрібляка тощо.

Ось у такій давній будівлі нині працює редакція районної газети «Вижницькі обрії»

Каплиця, встановлена в 1993 році на честь 75-річчя Буковинського Народного Віча, яке відбулося на Вічовому Майдані (перехрестя вул. Довбуша, Січових стрільців та Кутської).
 

На узбіччі дороги, котра проходить уздовж лівого берега р. Виженки, містяни за ініціативи "Просвіти" у 1993 році насипали могилу і встановили хрест "Борцям за волю України"

Бурхливий Черемош і Карпати

Вижниця – це ворота в Карпати, кажуть містяни. І це правда – довколишня гірська природа здатна вразити кожного, хто сюди приїздить. Національний природний парк, гірські хребти, перевал Німчич, гора Просічна, долина Черемоша, скелі Протяте Каміння, печера Олекси Довбуша, гуцульські хутори – головні природні й етнографічні родзинки, заради яких сюди приїздять туристи.

Сучасне життя Вижниці потребує окремої розмови. Це величезний пласт проблем, досягнень і перспектив. Зараз Вижниця є не лише райцентром, а й центральною садибою однойменної ОТГ (об’єднана територіальна громада). Місцева влада декларує всіляку підтримку малому туристичному бізнесу. Справді, на території міста й довкола можна помітити активну розбудову різних котеджів готельного типу. У Вижниці щороку проводяться різноманітні мистецькі фестивалі.

Де зупинитися?

У Вижниці і довкола неї безліч готелів, міні-готельчиків, баз відпочинку, приватних туристичних садиб. Ціни коливаються від 250 до 1000 грн. і віще за місце на добу. Розцінки залежать від комфорту і сезону. Приміром, мені довелося ночувати в двомісному номері туристичного комплексу "Над Черемошем" (вул. Назарія Яремчука, 4-а). До заявленого в буклетах комфорту номер і сам готель не дотягували (були суттєві проблеми з Wi-Fi), але основний сервіс виявився цілком пристойним. Особливо сподобалася кухня – вона теж включена у вартість відпочинку. До речі, ціни на проживання тут прийнятні – від 250 грн. за номер-економ. Посилання на довідкові ресурси:

www.karpaty.info

https://rest.guru.ua

http://ua-travel.info

Як дістатися Вижниці?

Я вже казав про те, що від Чернівців до Вижниці двічі на день курсує (станом на червень 2019 року) приміський потяг. З обласного центру дизель вирушає о 9.18 і в 21.08. До Вижниці він прибуває відповідно о 12.46 і в 0.33. У зворотному напрямку потяг виїздить із Вижниці о 3.39 і 16.02, прибуває на залізничний вокзал Чернівців відповідно о 6.41 і 19.05. Поїздка триває понад 3 години, хоча відстань становить менше 70 км. Коштує це задоволення 32 грн. Інший, більш зручний варіант – це автобус, який із з обласного центру (автостанція №3 – вул. Галицький шлях, 4-в) вирушає до Вижниці чи не кожні півгодини. Час у дорозі складає приблизно 1,5 години. Квиток на цей маршрут коштує до 80 грн.

P.S.

Дякуючи безвізу, ми вільно мандруємо Європою, робимо селфі з німецьких пабів, фотографуємо середньовічну екзотику Відня, плескаємося у хвилях Середземного моря. А ось свою рідну домівку – Україну - досі не подужаємо оглянути. І дарма. Втім, кажу тут не про себе, оскільки дуже полюбляю наші «не розкручені», але багаті на історію і легенди міста й містечка. Буковинська Вижниця - одне з таких.

До Чернівецької області я разом із колегами потрапив завдяки прес-туру для місцевих блогерів. Його організував Center of Information Studies and Resource Service «Meridian» в рамках проекту «Мережеві медійні ініціативи на підтримку місцевих реформ» («МедіаПроРеформа»).

Олександр Шульга

Історична довідка:

Коли насправді виникла Вижниця, достеменно не відомо. Історики припускають, що містечко над Черемошем існувало вже в 12 столітті. Однак уперше Вижниця згадується у молдовському літописі 1501 року. 3 1514 по 1574 рр. землі Вижниччини були загарбані султанською Туреччиною. До 1774 року Вижниця входила до складу Молдовського князівства, після цього - Габсбурзької монархії (з 1804 року Австрійської імперії, з 1867 року - Австро-Угорщини).

Вижниця розвивалася як торгове поселення, тісно пов'язане з гірськими і низинними районами Буковини, славилася хорошими ярмарковими традиціями. Статус оргового містечка вона отримала в 1767 році. Наприкінці 18 століття, з початком розвитку лісової промисловості, Вижниця стає важливим пунктом торгівлі деревиною. У 1855 році це вже повітовий центр. Історія нагадує, що гордий волелюбний дух вижничан протистояв свавіллю місцевих багатіїв. Особливо активна боротьба велась на чолі з Олексою Довбушем, Миколою Штолюком та Лук'яном Кобилицею.

Місто сильно постраждало в часи Першої світової війни. У листопаді 1918 року територію нинішнього району захопила Румунія. 28 червня 1940 року територія Вижниччини у складі Північної Буковини входить до складу УРСР, а вже 6 липня 1941 року сюди знов повернулися румуни – союзники Гітлера у Другій Світовій війні. Під час війни чимало вижничан були закатовані, відправлені у табори смерті та каторжні роботи до фашистської Німеччини. Мирне життя в районі настало 8 квітня 1944 року, коли ворога було вигнано з території.

На території району є об'єкт природно-заповідного фонду – «Вижницький національний природний парк», що має загальнодержавне значення. Гордістю району є Вижницький коледж прикладного мистецтва, заснований в 1905 році. В минулому Вижниччину відвідували Леся Українка, Іван Франко, Ольга Кобилянська, Михайло Грушевський.

Інші публікації на тему Буковини:

Автентична краса без підробки. Де її знайти?

«Нім сюди дочимчикуєш із бесагами – втомишся» (початок)

Скелю назвали Протятим Камінням (закінчення)

Мандруючи Чернівцями… (фоторепортаж)

Григорій Ванзуряк: «У кожному нашому дворі має жити підприємець» (фото)