"Нім сюди дочимчикуєш з бесагами". Або як українські блогери ходили до гуцулів на обід

Ніколи не розумів курортних лежебок, які марнують свій відпочинок на дорогих пляжах чи в барах готелів. Інша справа – почепити на спину рюкзак, взути кросівки і гайнути подалі в гори. Скажімо, в буковинські Карпати - на гостини до самобутніх гуцулів. Тож коли мені трапилася така нагода, я не зволікав.

Згадка про нагоду - не заради красного слівця. Нещодавно мені пощастило стати учасником 4-денного прес-туру в Чернівецьку область. Його організував Center of Information Studies and Resource Service «Meridian» в рамках проекту «Мережеві медійні ініціативи на підтримку місцевих реформ» («МедіаПроРеформа»).

Йог поринув у транс і впав зі скелі

Подорож гірськими стежками, в компанії колег-однодумців і в супроводі досвідченого провідника, припала на 20 червня. Втішу читачів: для того, аби дістатися карпатських вершин, не обов`язково бути журналістом чи блогером. Достатньо мати мотивацію і трохи коштів – на квиток до Буковини й сякі-такі витрати.

Райцентр Вижницю, куди організатори запросили нашу збірну команду, називають воротами в Покутсько-Буковинські Карпати. Звідси, від берегів Черемоша, рушаємо на височину. Напередодні мандрівки наш новий знайомий, громадський активіст, депутат і знавець місцевої історії Роман Єрема влаштовує невеличку екскурсію середньовічним містечком.

Вже за спільною вечерею пропонує головну родзинку: мовляв, аби відчути автентичність цього краю, варто побувати на віддаленому хуторі у гуцулів. Один такий для нас, туристів, приберегли. Його мешканці - родина тітки Параски й дядька Михайла - вже чекають на допитливих мандрівників.

- Раджу не баритися в горах і до гуцульського обіднього столу з домашніх страв прибути вчасно, - інструктує Роман. – Той бануш, котрим вас завтра частуватимуть, вартий цього. Повірте!

Ще одна слушна порада від гіда-бороданя: тестувати гірську місцевість ліпше в кедах чи кросівках. Та аж ніяк не в шльопанцях – ноги з них просто «повистрибують». Зачувши це, деякі мої колежанки засмучуються. Бо то про них ідеться. Втім, уже за мить вирішують долати карпатські перевали ледь не босоніж. Роман знизує плечима: мовляв, я вас попередив, тож потім не нарікайте…

Ранок для доброго газди починається задовго до світанку. Ми ж прокидаємося, коли сонце вже височіє над горами. Нашвидкуруч снідаємо, бо о 10.00 маємо стартувати. Біля готелю нас вже чекає провідник. Середньої статури, неквапливий і трішки сором’язливий (на відміну від свого приятеля Романа). За тією скромністю, вочевидь, ховається неабиякий професіонал.

Чоловіка звати В`ячеслав Лангеман. Він рятувальник місцевого гірничо-рятувального загону ДСНС. Саме йому ми на найближчі півдня мусимо довірити власну безпеку. Можливо, навіть, своє життя і здоров`я. Екіпірований він у цивільне, але взуття для походу обрав міцніше за наші капці. У ньому можна без ризику швендяти кам`янистими стежками і не ковзати у багнюці. В руках у провідника дві палиці з гострими металевими наконечниками. Пояснює: це трекінгове спорядження, котре дозволяє розвантажити суглоби ніг і м`язи під час підйомів і спусків. Корисна штука.

- Колись я травмував коліно, тож мені ці палиці дуже допомагають у горах, - додає В`ячеслав.

За кілька хвилин я дізнаюся, що гірським рятувальником він працює 12 років. До речі, у Вижниці ця служба існує завдяки його ініціативі. Раніше тренував дітей у спортивній школі свого містечка, відстоював інтереси громади в міськраді. Протягом минулого року врятував життя 78 подорожнім, які заблукали чи травмувалися на карпатських схилах. Констатує: 90% потерпілих вскочили в халепу через оковиту. Злегковажили дозою. Нагадує ще одну цікаву статистику: 80% нещасних випадків стається під час спуску. Бо саме тоді людина втрачає пильність…

- У нас гірська зона, через те і найбільша відповідальність, - мовить провідник. – Маємо в цій частині Чернівецької області 142 печери, найбільші водойми Черемош і Прут. Минулого року тут сталася унікальна, хоч і трагічна пригода. Якийсь йог зліз на скелю, поринув у транс і впав із висоти 28 метрів. Звісно, тяжко травмувався, але залишився живий. Думаю, якби він падав при свідомості, вбився б…

Маневруючи звивистим шосе вздовж річки Виженки (бурхливої, як і будь яка гірська річка), жовтий «Богдан» доправляє нас до кордону національного природного парку «Вижницький». Звідси й починаємо рахувати кілометраж нашої прогулянки. За словами В`ячеслава, мусимо сьогодні здолати 11 км: пройти перевал Німчич, піднятися до хребта  гори Просічної, котрий лежить на висоті 913 м над рівнем моря, проминути гряду скель Протяте Каміння, дістатися гуцульського хутора (його назва Околена) і звідти повернути назад.

- Зараз ми перебуваємо на відмітці 320 метрів. Маршрут розрахований на 4-6 годин, залежно від можливостей учасників і обставин. Гадаю, через спеку деякі круті схили долати буде складно. За такої погоди варто було б виходити о 7 ранку, - розмірковує провідник.

Близько одного кілометра, ще бадьорі й балакучі, ми простуємо широким лісовим «автобаном». Розкатана машинами, дорога здається нам досить зручною і не віщує жодних небезпек. В`ячеслав розповідає, що колись сюдою курсували пасажирські автобуси – їхали аж до перевалу. Але в 1986 році під час спуску трапилась аварія, загинули діти. Відтоді автобусні маршрути тут заборонили.

Інша трагедія сталася нещодавно у Верховинському районі Івано-Франківщини. 6 травня злетіла у прірву з висоти 40 метрів вантажівка, яка везла білоруських туристів. 3-є душ загинуло, 11 пасажирів опинилися в реанімації. За чутками, водій не впорався з кермуванням на гірській дорозі, бо був… п’яний… Здається, для В`ячеслава ці жахіття є чимось буденним. Утім… Пізніше я дізнаюсь, які випробування йому судилося пережити понад 10 років тому…

«Нім сюди дочимчикуєш з бесагами – то втомишся» 

За кілька сотень метрів влаштовуємо у затінку перший привал. В`ячеслав попереджає: надовго зупинятися на гірських підйомах не слід, бо тоді важче знов рушати в путь. Доки відпочиваємо, моя колежанка з Луганщини, пані Антоніна, радиться з провідником:

- Я дуже боюся змій, навіть вужів. Щойно побачу – непритомнію. Тому вчора сумнівалася, чи йти мені в гори. Але я мрію це зробити. Отож, можна, я йтиму десь посередині - серед вас?

В`ячеслав усміхається:

- Розумієте, змії бояться людей ще більше. А те, що ви маєте хорошу мотивацію – це дуже добре.

Невдовзі Антоніна зізнається мені, що прагне перемогти свої страхи і на власні очі побачити красу карпатських гір. Дивлюся на її легенькі босоніжки, у яких вона долає підйом, і подумки схиляю голову перед її характером.

Тим часом вже інші учасниці блогерської команди теревенять із В`ячеславом. Наздоганяю і долучаюся до їхньої розмови. Виявляється, наш рятувальник торує гірські стежки ледь не змалечку - вже понад 20 років.

- Минулого року я виграв Кубок України з гірського туризму. Змагалися ми на «Заросляку» (спортивна база – авт.), на засніжених схилах Говерли, де бере свій початок Прут. Повзли, користуючись льодорубами й кішками. Робили це на швидкість, - згадує рятувальник.

Перевал Німчич (586 м над рівнем моря) зустрічає нас туристично-розважальним різноманіттям і… суцільною пусткою. Сьогодні в цьому куточку Карпат ані душі. Крім нас, звичайно. Обабіч порожньої вулички – близько десятка стилізованих під давнину стендів із довідковою інформацією про перевал. Один оповідає про засновника хасидизму (течія в юдаїзмі) Баал Шем Това, який жив на Буковині у 18 столітті. Біля підніжжя гори Німчич цей єврейський праведник (цадик) облаштував місце для ритуального омовіння (Мікву).

Під час Першої Світової війни тут встиг побувати російський імператор Микола II. На очі потрапляють і інші цікавинки: скульптури Божої Матері й ангела, поряд - картина «Суботник на перевалі Німчич» з відомими політиками в якості головних героїв. На схилі встановлена величезна писанка – найбільша в Карпатах. Подейкують, що реальним власником цієї імперії розваг є колишній очільник Закарпаття Геннадій Москаль. Але ми тої інформації не перевіряли.

В`ячеслав чекає, доки на перепочинок збереться вся група, і перевтілюється з рятувальника у краєзнавця. За його словами, колись перевал слугував місцем обміну продуктами харчування, різноманітним крамом між гуцулами і мешканцями долини.

- Гуцули казали: «Нім сюди дочимчикуєш з бесагами – втомишся». Бо дуже великі й важкі були ті бесаги, тобто, сумки через плече, - говорить провідник. Хтось запитує, чи забрідають сюди ведмеді? В`ячеслав хитає головою: цих хижаків у Карпатах дуже мало лишилося.

Після нетривалого відпочинку рухаємося вгору. Схили стають крутішими, спека – нестерпнішою, піт на чолі солонішим, а серце ось-ось вистрибне з грудей. Справжні випробування почалися. Метрів зо 300 просуваємося так званою бетонкою – невеличкими плитами, котрими кілька років тому вимостили слизьку глиняну дорогу будівельники. Зробили це для власної зручності – зводили маєток новітнім товстосумам і мусили попіклуватися про безпечну доставку вантажів.

Черговий привал – і знов уперед. Позаду – трохи більше кілометра маршруту. Мій добрий знайомий, підприємець із Херсонщини, Петро Петрович не втрачає бадьорості. Хоч давно перетнув 60-річний рубікон. Зараз він оточив себе вдячними слухачами і розповідає їм бородатий анекдот на тему «дружніх» стосунків українців і росіян. Вболіває за українську мову і з цього приводу трохи дискутує з дніпрянином Антоном. Останнього не рятує навіть його вишивана червоним на білому сорочка. Але їхній спір скороминущий.

Ще одна гостя з українського півдня Аня впродовж нашої подорожі встигає зібрати товстий оберемок чебрецю. В іншій долоні тримає кілька маленьких ягідок. Трускавок, як кажуть гуцули.

- Це в мене суниця і чебрець. Знаєш як він пахне! Від усіх хвороб лікує. Він є і в степовій зоні, але карпатський ще кращий… Я хочу мішечок нарвати, - радіє своїй вдачі дівчина.

Зізнається: трохи натомила ноги, але ладна йти далі, хоча б і кульгаючи. Певен, що з нею все буде гаразд (P.S. якби ж то ми знали, яких пригод нам ще сьогодні доведеться пережити).

Тут солов`ї співають українською мовою

Неподалік каплички, що виринає на нашому шляху, помічаємо вузеньку стежку. Йдемо кілька десятків метрів і завмираємо. Звідси видно сиві гори й долину Черемоша. Протилежний бік річки втиканий цяточками хат. Вони утворюють село Розтоки, і там вже Івано-Франківщина. Петрович просить його сфотографувати на фоні мальовничої далечіні.

- Я вперше вийшов у гори, - переводить він подих. - Сподіваюся, це лише початок моїх піших подорожей Карпатами. Така насолода! Я б навіть оселився тут, серед гірської краси. А ти чув, як солов`ї у лісі співають? Українською мовою!

Приємного мало не буває. Тож, аби насолодитися приголомшливими краєвидами, нам доводиться дряпатися ще й ще вище. Кожен крок віддає болем у м`язах. Таки мав рацію В`ячеслав, коли прихопив із собою в похід трекінгові палиці. Мені б вони зараз  теж не завадили. Наш провідник вже чекає групу, стоячи біля самісінького урвища. Краєчок тверді ховається у густій траві. Наближатися до прірви ніхто не ризикує…

«Це перемога! Найвища точка. Супер!»

На хребет гори Просічної ми виходимо за дві години від початку мандрівки. З графіка не вибиваємось – і це добре.

- Це перемога! Найвища точка. Супер! – Петрович у полоні емоцій, губить слова і радіє, немов дитина. Його не важко зрозуміти.

На дітлахів зараз схожі й інші наші учасники й учасниці. Доценти, тренери, бізнесмени й блогери. Усі розбрелися довколишніми луками – купками й поодинці, навприсядки й навколішки визбирують трускавку (суницю) й афину (чорницю). Ласують карпатськими ягодами, тішаться пахощами різнотрав`я. Я лише встигаю фотографувати цю чудернацьку картину. Дехто охоче пропонує мені частинку свого врожаю – в обмін на гарне фото.

- Ця смакота всюди. Шкода її топтати, – злегка журиться Аня й обережно ступає між низенькими кущиками, що рясно всипані темносиніми ягідками.

Неподалік Антон вдивляється в обрії. Відшукує Говерлу.

- Он її вершина, бачиш? – питається в мене. – Сіра поміж темних вершин. Кажуть, до неї 90 км відстані…

В`ячеслав позирає на годинника й зрештою гукає до кола розпорошену команду мандрівників. Час вирушати далі. Бо, напевне, обід стигне.

Тюпаємо стежкою поміж високої трави, звертаємо до лісу й натрапляємо на маленьке джерельце. Вода тут ледь дзюрчить, але нам вистачає кількох хвилин, аби наповнити свої спорожнілі пляшки. Який він холодний і смачний – цей джерельний кришталь! 

Виплеснули на розпечене каміння воду

Доки мої колеги й колежанки втамовують спрагу, я закидую провідникові майже провокаційне питання: що саме змушує його ходити в гори, ризикувати собою, витягувати з природніх пасток окремих самовпевнених телепнів, рятувати травмованих? Вячеслав не вагається з відповіддю: 

- Це сенс мого життя. Якби було інакше, я б на цій посаді не працював. Справа в тому, що за плечима в мене 3 вищих освіти, непогані звязки. Зрештою, я міг би жити в Німеччині, бо за національністю є німцем. Але не хочу цього робити, бо люблю свої гори і свою роботу. Ким я буду за кордоном? Різноробом чи обслугою у якогось Ганса? Ні, це не моє. Мене чимало людей знають, багато й досі дякують за порятунок.

А тепер про випробування, яке В`ячеславу судилося пройти ще молодим хлопцем. Влітку 2008 року карпатські села й містечка накрила масштабна повінь. Жертвами стихійного лиха тоді стали 30 людей, серед загиблих були й діти. За словами нашого провідника, він власноруч урятував життя 99 постраждалим. 

- Нас, гірських рятувальників, було тоді двоє на всю гірську частину Чернівецької області, - пригадує чоловік. – Ми мали катамаран-двійку. А від наших гідрокостюмів вже тхнуло трупами... За 4 доби я спав лише 5 годин. Справжній жах тоді був...

Лісова стежка, якою ми прямуємо далі, перетворюється на крутий спуск. Невдовзі на нашому шляху постають велетенські (як на мене) скелі. Схожі на кам`яні ворота, вони розсуваються, пропускаючи нас уперед. Це і є початок масиву, відомого під назвою Протяте Каміння. Чекаємо на спізнілих учасників і вкотре гуртуємося біля провідника. Він має розповісти цікаву бувальщину.

- Урочище, до якого ми зійшли, нараховує 14 скель, - починає В`ячеслав. - Вони розташовані вздовж хребта на відстані 12 кілометрів. Найвища, Соколине Око, має висоту 56 метрів. Але не вона дала назву гряді Протяте Каміння, а ці скелі, біля яких ми стоїмо. Раніше тут не було дороги. Тож місцевий люд мусив вигадати спосіб, як пробити ці велетенські брили, аби не оминати їх. 

За словами нашого гіда, інструментів  селянам бракувало. Тому вони принесли до скелі багато хмизу і запалили його. Кілька діб хмиз палав. А потім метикуваті гуцули виплеснули на розпечене каміння з діжок холодну воду. Скеля луснула, селяни розібрали уламки й проклали омріяну дорогу. Скелю назвали Протятим Камінням, адже дорога наче протинала велетенські брили. До речі, вони не гранітні, а утворені з пісковика.

- А ще туристам розповідають про один дивовижний ефект, - далі інтригує В`ячеслав. - Вода, котра тече з гір, протинає камені, залишаючи в них крихітні отвори. Промені вранішнього сонця проходять крізь них, і це схоже на сонячний дощ.

Білі гриби в сметані, солонина, бануш, бринза…

На хутір Околене ми потрапляємо майже вчасно. Садиба пані Параски й пана Михайла – найближча до лісу. Нас зустрічають припнуті на узбіччі корови – здалеку чути, як озиваються їхні дзвіночки на шиї. За якусь мить тоненький дзвін губиться в собачому лементі. Маленьке козеня дріботить до моєї колежанки Людмили. Мовляв, давай гостинця!

Господиня хутко сервірує стіл гарячими стравами і запрошує зголоднілих мандівників до світлиці. Залишає нас наодинці з наїдками, напоями і враженнями від походу. А шкода – хотілося розпитати жінку про їхнє невигадане життя-буття у горах. Умовляємо В`ячеслава скласти нам компанію. Від нього й дізнаємося деякі секрети гуцульського побуту.

- Люди тут живуть з натурального господарства, - пояснює провідник. – Продуктів не купують, бо мають свою худобу й городину.

За якусь хвильку мої очі встигають проковтнути все, чим пригощає нас гуцульська родина. Деруни, білі гриби в сметані, солонина, бануш, бринза, хліб домашній, огірки, квас на ячменю, малиновий компот, кисляк, настоянка чорнична... Пані Парасці цього здається замало, й вона виставляє окремо велику тарілю з бараболею і м`ясом. Їх ми точно не подужаємо! А ось до другої пляшки настоянки справа таки може дійти.

- Я відповідальний за вас, тому обмежуся чаркою – каже В`ячеслав після першого тосту.

Він і нам радить знати міру, з огляду на зворотній шлях... В наших головах (особливо, чоловічих) спрацьовують запобіжники, й ми коркуємо вже почату іншу пляшку. Хось зітхає, однак всі розуміємо, яку правду містять слова рятувальника. За обідом довго не розсиджуємося – ковтаємо останнього грибочка й запиваємо його прохолодним квасом. Дякуємо цій хаті і...

Насуплене небо блискає і гримить

Несподіванка чигає нас за дверима. Дощ, а вже за кілька хвилин рясна злива зводять наші плани нанівець. Більшість моїх колег і колежанок, які вже встигли вийти на подвір`я, ховаються від негоди в дерев`яній бесідці. Вона облаштована у дворі садиби, поряд із літньою кухнею і криницею. Насуплене небо щораз блискає і гримить.

- Це погано. Дуже погано, - і собі супиться організатор прес-туру Олександр Лавринович. – Мусимо чекати. Сподіваюся, злива триватиме недовго.

Однак хмари повзуть мляво, й дощ не припиняється. Антон, втомлений мандрівкою і розморений їжею, вкладається на лаві в кімнаті. Дрімає. Мій тезка Олександр виходить на ганок – вперто виглядає сонечко. До одвірку літньої кухні притулилася господиня. Вона теж слухає дощ і наші теревені. Своїм гуцульським оком визначає: злива невдовзі припиниться, але вам, хлопці й дівчата, буде непереливки на зворотному шляху.  

Милуюсь доглянутим городом праворуч двору. Картопля, її тут називають бараболею, вже починає квітнути. Цікаво, колоради сюди теж дісталися?

- Поки не бачила, - відповідає мені пані Параска. – Із жуками ми боремося дуже просто – посипаємо кущі звичайним попелом. Ні, хімії в нас немає.

Злива трохи вщухає, але ненадовго. Виблискує і гримає вже десь далеко. Час спливає. Це неабияк бентежить Олександра й нашого провідника. Є ризик залишитися без вечері (вона теж за графіком). Хтось пропонує ночувати на хуторі, але це, радше, крайній варіант. Схожий на сюжет пригодницького реаліті-шоу. Зрештою, трохи розвиднюється, і яскраве сонце дарує нам шанс вчасно повернутися у Вижницю.

Ми поспішаємо. Стежка, котра ще годину тому була сухісінькою, тепер посічена брудними струмочками. Глина під ногами розм’якла, стала слизькою. Встигаємо зробити кілька епічних кадрів із серії «гори димлять» і зупинитися біля принишклої на узбіччі ящірки саламандри.

 

На півдорозі до перевалу знов сутеніє, здіймається вітер, і скоро нас лупцює дрібний дощ. Цього разу із градом. Наближається гроза. Аня й Людмила відстають від основної групи – їхні босоніжки ковзають розбитими коліями (квадрацикли постаралися), грузнуть у багнюці. На свої кеди мені теж боляче дивитися – зараз вони схожі на замурзані ґринджоли. 

«Здається, я спіймала кліща!»

Схоже, ми з Олександром мусимо підстрахувати учасниць. Тому пригальмовуємо і допомагаємо їм тримати рівновагу на слизькому бездоріжжі. Небезпека підстерігає там, де стежка оминає глибоке провалля. Один хибний крок - і бувайте, друзі. Та поки все нормально.

Прикрість стається, коли ми допомагаємо Людмилі перестрибнути чергову калюжу. Нога колежанки ковзає й опиняється у брудній воді. Людмила падає і дивом уникає вивиху. Їй боляче, але жінка мужньо зводиться на ноги і продовжує рух. Своїх ми наздоганяємо вже на перевалі…

Холодно. Важкі краплі відбивають дріб по штучній бруківці, якою вимощений майданчик ресторанного комплексу. Красивого, але порожнього. Може це й на краще – ніхто не заважає нам ховатися від дощу під дерев`яними навісами.

- Здається, я спіймала кліща, - мало не з радістю вигукує львів’янка Оксана. – Зараз ми його викрутимо.

І вона демонструє нам свої кмітливість і вправність. Із звичайної нитки робить петлю, затягує її на шиї кровопивці й просить колежанку покрутити цю ниточку. Бац – і кліщ теліпається в повітрі. Цілісінький. Геть його з очей.

- У себе вдома я часто збираю гриби. Кліщі мене люблять, тому я навчилася давати їм раду, - сміється Оксана. До речі – кандидатка філософських наук і доцентка кафедри теорії та історії культури Львівського національного університету. Отакі в нас мандрівниці-розумниці!

Трохи втомлені, змоклі й забрьохані ми плентаємося до умовної зупинки на кордоні національного парку. Десь зовсім близько гарчать бензопили. Прислухаємося. Говоримо з В`ячеславом про екологію Карпат і браконьєрів. Їхні сліди (величезний шмат вирубки в заповідній зоні) ми теж встигли сьогодні помітити. Подейкують, щоночі з парку виїжджають 10-15 навантажених лісовозів. Нас це обурює. В`ячеславу – болить. Бо він закоханий у свої гори.

Замість епілогу

За вечерею нас знов чекає розмова з Романом Єремою. Свого часу він добре опанував туристичний бізнес в Буковинських Карпатах, тому знається на маршрутах, цікавинках і інфраструктурі.

- Коли ми вперше запускали цю екскурсію на гуцульський хутір, тьотя Паша питала нас, що гостям готувати на стіл, - згадує Роман. - І пропонувала пельмені. Я заперечив! Сказав, аби частувала туристів суто гуцульськими стравами, передусім, банушем. Правда ж, він у них смачний? А гриби які!

Зараз хутір є туристичним об’єктом, каже Роман. Туди приїздять заможні люди на джипах, відпочивають, залишаючи господарям свіжу гривню. Насправді жити в горах дуже важко, бо там треба тяжко працювати. А всі свої натуральні продукти можна збувати тільки в місті. В місто не наїздишся…

- Гуцули – вони такі ж українці, як і всі інші, – жартує наш співрозмовник і додає – Але трохи дикі…

Олександр Шульга

Довідка

З 18 по 21 червня на Буковині тривав прес-тур «Чому потрібні системні реформи на місцевому рівні - погляд із Буковини», присвячений актуальним питанням інформаційної підтримки та сприяння процесам реформ на місцевому рівні. Особлива увага приділялася чутливим сегментам реформування освіти, охорони здоров’я, соціального захисту та процесам децентралізації. Прес-тур відбувся в рамках проекту «Мережеві медійні ініціативи на підтримку місцевих реформ» «МедіаПроРеформа»). Проект реалізується за підтримки U.S. Embassy Kyiv Ukraine в Україні. Участь у прес-турі взяли журналісти, блогери, лідери громад, представники громадських інформаційних мереж, молодіжні лідери та місцеві експерти із Херсонської, Дніпропетровської, неокупованої частини Луганської, Львівської та Чернівецької областей.