На власні очі

У Львові родини полеглих Героїв - воїнів 125 окремої бригади ТрО СВ ЗСУ Тараса Щупака і Дмитра Ушакова - отримали їхні посмертні державні нагороди. Медалі «Захиснику України» представники бригади вручили 27 лютого дружинам загиблих бійців. Урочиста церемонія проходила за участі бойових побратимів Тараса й Дмитра.

У Львові ветеран російсько-української війни навчає цивільних умінню виживати в екстремальних умовах та готує фахівців для бойових підрозділів. Засновник школи «Крук» переконаний, що протистояння з нашим одвічним ворогом триватиме ще не один рік. А тому кожен українець повинен знати, як користуватися стрілецькою зброєю чи накладати турнікет. Зрештою, кожен має бути готовим вирушити на фронт.

Інтер’єр його невеличкого офісу схожий на музей. А ще він нагадує про рідну нам обом 125 бригаду. Праворуч від дверей – стенд із фотографіями побратимів. Окремо на столику – гіпсовий портрет Шухевича, над ним - галерея шевронів. Господаря кабінету звати Олександр Десятников. Він львів'янин, ветеран російсько-української війни і засновник школи військової підготовки "Крук".

  Йому 27, звати Вадимом. Має дві вищі освіти, працює агрономом. У словах і поведінці жодної бравади. Лише настороженість. Хвилюється, бо, врешті-решт, іде до армії.

- Ти такі речі пишеш іноді... - Які? - Ну, демотивуючі. - Наприклад? -  П ро сезечешникі в . Я ц і розмови вже нафуй посилаю.

Один мій товариш розповів про свого побратима - бувалого хлопа з категорії 50+. Чоловік сумлінно відвоював понад два роки повномасштабки і ось, раптом, подався у СЗЧ. Зробив то зопалу - не інакше.

  - Я своє відвоював... Три роки, чотири контузії... Та й вік уже... Якшо по-правильному, то моя категорія - 60 мінус. Болячки за@бали капітально... - підстаркуватий вояка сидить на вицвілому баулі - чекає на потяг. Його руки тремтять. Аби ж то від похмілля. Змарніле обличчя, сумні очі...

Йому трохи за сорок. Має складний життєвий бекграунд. Розведений, одружений, знов розведений і знов у шлюбі. Цього разу, каже, щасливому. Змінив кілька робіт. Якийсь час працював опером – але надовго не вистачило. З 22-го року на війні. Майже рік провів у посадках і на еваку. Був бойовим медиком роти. Врятував не одного нашого хлопа й навидівся всякого. Тепер, після травми, сидить за армійським компом – рахує цифри. А ще воює з хронічними болями. І п’є.  

Телефонна розмова. Брат і сестра. Він тереошник - тут, на сході. Вона – у Львові, майже на іншій планеті.

Воду на наші позиції "централізовано" підвозять місцеві дядьки Петро й Ігор. Обидва підстаркуваті і, як на мене, ласі до оковитої. Але то таке... Їхній старий коняка на прізвисько Понь має вигляд охлялої шкапи. Втім, свою роботу тварина виконує справно...