Остання публікація

«Сукні для донечок – моя мистецька гордість!»

Зображення
Аби створити з бісеру портрет вигаданої красуні, Тетяні довелося використати понад півмільйона дрібних намистинок. Кожну вона вправно пришила до полотна тонесенькою ниткою – точно за схематичним малюнком. Над своїм шедевром майстриня працювала 3 місяці. У повсякденному житті Тетяна виконує фізично важку роботу, а рукоділля з витонченою технікою вважає для себе розрадою.

Ностальгія за докарантинним Львовом або «Колишні жовтенята є?»


Днями відомий галицький ресторатор Юрко Назарук із сумом повідомив про тимчасове закриття свого первістка – львівської «Криївки». Створена 13 років тому знаменита кнайпа вимушена зачинити свої двері перед відвідувачами через пандемію і жорсткий карантин. Мене ж ця прикра звістка спонукала згадати власне знайомство з «бандерівським» рестораном. Було це задовго до війни й Революції. І навіть раніше за друге пришестя на президентський трон Януковича. Отже, 2007 рік. Тоді ж написаний і цей текст…

Що таке «Криївка», я досі лише уявляв, слухаючи й читаючи розповіді своїх колег. Мовляв, з`явився у Львові такий ресторанчик, стилізований під землянку вояків УПА. На стіл там нібито подають фірмове блюдо – «п'яних москаліків», а його завсідники щовечора виспівують повстанські пісні. І це ще не всі «фішки» креативної кнайпи. Тож не дивно, що напередодні поїздки до столиці Галичини моє рішення побувати в утаємниченому підвальчику визріло остаточно. Адже ліпше один раз побачити, ніж сто разів потім кусати собі лікті.

Обряд каяття відбули всі...

Без сторонньої допомоги знайти в 760-тисячному Львові «Криївку» - справа для подорожнього східняка, вважайте, марна. І хоча розташована вона на головній площі міста, за кілька кроків від мерії, вхід туди глибоко законспірований. Знають його лише перевірені особи. Олександр Лавринович - наш львівський колега і голова правління Центру інформаційних досліджень «Меридіан» - один із таких знавців.


На годиннику Ратуші близько опівдня. Слідом за Сашком ми пірнаємо під арку старої будівлі. На стіні - табличка, яка вказує, що це пам'ятник архітектури. Арку прикрашають стрічки кольору національного прапора. Протискуємося далі вглиб, аж раптом із темряви виринають двоє дверей. За якою з них сховалися «націоналісти», довго вигадувати не доводиться. В наш бік вже стирчить дуло трофейного автомата (радянський ППШ зразка 1942р.), а молодий голос з награною суворістю виголошує: «Слава Україні?!» Відповідь знаємо ми всі, але промовляємо її врізнобій: «Героям слава!»


За сценарієм нам, напевно, слід було б додати серйозності своїм обличчям, однак не всі на те здатні. Позначається довге сидіння в інтернеті на сайті однойменного ресторану. «Комуністи, москалі є?» - тестує вартовий. «Колішні жовтенята?» - в його голосі жевріє надія. Доводиться визнати. Боєць задоволено гмикає і пропонує нам відбути обряд каяття. Кожному дає символічні наперстки з коричневою настоянкою, яку ми одразу ковтаємо. «Хто не покаявся, у того на лобі має вілізти зірка», - лякає чоловік. Страхополохів серед нас немає, та ми з розумінням киваємо...

Захотілося журналістам «свинячих вушок»

Вхід до бункера замаскований під книжковий стелаж. Скільки на ньому раритетних видань, одразу й не скажеш. За стелажем - круті й довгі сходи. Власне, «Криївка» - це два підвальні зали і одна горішня кімната. Публіки о цій порі року (грудень – авт.) тут чималенько. З дня свого відкриття заклад б'є всі рекорди відвідуваності (щодня близько тисячі гостей авт.). Ми озираємося на всі боки і простуємо за Олександром. У віддаленому куточку - довжелезний стіл із лавками. Справжнє дерево.


Сам інтер'єр, схоже, покликаний детально розповісти гостям про нелегкі воєнні будні українських повстанців. Товсті дерев'яні підпори, дощаті столи й табуретки, стріляні гільзи, лампи-гасниці, листівки... З-під самісінької стелі землянки з архівних фото на вас дивляться суворі обличчя бійців УПА. Під старими світлинами - портрет Степана Бандери. Про початок третього тисячоліття відвідувачам нагадує великий і плаский телевізор. Відвідувачі гомонять і час від часу позирають на екран: там транслюють засідання Верховної Ради і вибори прем'єра...


«Змарніла втіха партизанки», «Вечеря лісового гауляйтера», «Москалики п'яні карасевідні»... В переліку меню «бандерівського» ресторану самих лише других страв – понад десяток. Займають вони кілька сторінок пожовклого (для відповідності загальному антуражу) меню-довідника. Втім, обрати щось нашвидкуруч непосвяченій людині геть не просто. Потрібна допомога. Офіціантка - молода дівчина у формі військового крою. На талії - шкіряний ремінь із мідною бляхою. Дівчину звуть Надією.


Пропонуючи клієнтам меню, вона охоче пояснює модерні назви «криївськіх страв». «А що у вас найчастіше замовляють?» - питаю. «Зараз це свинячі вушка та свинячі рильця...» «А «москаликів» питають?» Надя всміхається: «І їх також». Ціни в «Криївці», попри ажіотаж навколо ресторану, цілком стерпні. Зваживши на поради Надії, замовляю собі «вушка свинячі, хрусткі, кашерні» і «келих живого пива». Мої колеги й колежанки розщедрюються на «... гауляйтера». По одному на душу.

Комерція, побудована на «страхах»

Ідея створення у Львові музею-ресторану, що популяризує історію повстанського руху на Західній Україні, належать молодому львівському бізнесмену  Юрію Назаруку. У минулому він випускник факультету міжнародних відносин Львівського національного університету ім.І.Франка, а сьогодні - один із співвласників епатажної «кнайпи» (від нім. Kneipe - гастрономічне заклад, де подають спиртні та інші напої, зокрема, кава). Поки ми даємо раду меню, головний ідеолог «Криївки» вітається із Сашком і долучається до нашої компанії. В руках у нього автомат ППШ і старенький наган – обидва є експонатами музею «Криївки».


«Є два способи залучення до національної історії, - каже пан Юрій. - Можна намалювати Бандеру з автоматом, як це роблять радикали. А можна піти тим шляхом, який обрали ми. Мало хто знає, але в нас на другому поверсі є цікаві фото. На них Степан Бандера зі своїм сином годують у Венеції голубів. Наших відвідувачів ці світлини щиро дивують. Гадаю, ми знайшли оптимальний для себе варіант, коли ідея УПА не дратує її неосвічених опонентів». До слова сказати - весь інтер'єр «Криївки» її творці збирали по крихтах. Деякі фотодокументи сюди доправили з Мюнхена.


Вдалий маркетинговий хід, побудований на «страхах», - так кажуть про ресторан самі львів'яни. Він привертає до себе не лише місцевих патріотів, а й історично «скривджених» діями УПА росіян із поляками. І ті, й інші, запевняє пан Юрій, залюбки відвідують «бандерівське» лігво. Замовляють «москаліків», п'ють медовуху і купують «повстанські» сувеніри. До того ж анітрохи не соромляться говорити рідною мовою - в «Криївці» не дискримінують гостей за мовною ознакою. Та й узагалі, тут відсутня агресія.

Дуло вгору і…

Доки оповідач задовольняє нашу журналістську цікавість, ми з апетитом наминаємо замовлені страви. «Свинячі вушка» чудово пасують до «живого пива», а від «гауляйтера» за кілька хвилин не лишається і згадки. Та цього, виявляється, замало! Співвласникові ресторану кортить показати всі його принади. Старенький і важкий наган часів Другої світової війни, що досі лежав біля пана Юрія, не просто реліквія. Зброя вправно стріляє. Щоправда (дякувати Богу), ті постріли холості.


Зайвий раз нікого з нас не треба запрошувати. Здіймаємо до стелі пістолетне дуло і – «Вогонь!» По черзі, кілька разів. Під спалахи фотокамер. Буде, що вдома розповісти і що показати. Стрілянина в «Криївці» - схоже, звична для її завсідників справа. А ось новачків це дійство неабияк приваблює. Вони заздрісно дивляться на нашу вакханалію. Посміхається, здригається, але не затуляє вуха офіціантка Надя. «Ти вже мабуть звикла до стрілянини?», - співчуваємо їй. «Атож», - відповідає дівчина і поспішає прибрати зі столу порожній посуд. Одного «келиха» пива нам, утім, виявилося замало...

Нагорі біля входу до кнайпи вже шикується нова партія охочих «перекусити на зимно». Можливо, їм пощастить послухати упівських пісень, які, як нам пояснили, тут співають надвечір. Вартовий «Криївки» впускає до «схрону» чергових грішників із піонерським имнулим. Ми ж рушаємо надвір і вже там переводимо подих. Що-що, а кусати лікті тепер не доведеться!


Матеріал створено в рамках медіа-проекту Центру інформаційних досліджень «Меридіан» за сприяння Фонду розвитку ЗМІ Посольства Сполучених Штатів Америки. Грудень 2007 року, Львів-Павлоград


Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Хроніки ковідного стаціонару. Зі щоденника пацієнта

Лікар-ортопед Костянтин Кравченко: «За своє здоров'я варто боротися»

Шлюбний клубок, жовті вушка і гіпнотичний погляд. Що треба знати про вужів (відео)?