«Тримай, Саньок, трофей!»



Про зимове полювання досі хто з письменницької братії не розповідав! Один лише славетний Остап Вишня чого вартий зі своїми мисливськими історіями. Але кожному бувальцю, у торбі якого побувала і хвостата, і крилата дичина, кортить похизуватись своєю байкою.
Ось і мене ця тема раптом почала муляти. Бо теж маю, хоч і дрібний, але таки досвід. Навіть, якщо це досвід помічника мисливця. Є в мене своя коронна пригода, якою хочу з вами поділитись. Втім, аби я тоді знав, що це полювання вийде мені боком, можливо, сидів би вдома… А почалося все з безневинного запрошення мого двоюрідного брата Руслана і його приятеля Славка. Обидва ще ті стратеги! "Приїжджай, - кажуть, - до нас на Сумщину - допоможеш зайця ганяти". Я радий старатися - помчав на Різдво у далекі краї за враженнями.


Вони не добувачі, а мисливські детективи

"Не знаю, як зайцю, а тобі ми точно нудьгувати не дамо, - жартує вже з вечора Руслан. - Це не качок влітку в засідці вартувати. Кілометри мотати засніженими полями і ярами - не в кожного писаки стане сил". Це він на мене натякає. Вранці виходимо. Хотів сказати "вдосвіта", та тільки на годиннику вже пів на дев'яту. "Чи встигнемо", - мудро зауважує брательник. І пояснює: вони зі Славком НЕ добувачі - облав не визнають, - вони детективи - задоволення отримують, розплутуючи звірині сліди, змагаючись із дикою фауною в хитрощах. На це і білого дня цілком вистачає. Зрозуміло, що трофеї - нагорода за їх інтелектуальний хист, без них яке полювання?


 Погода січневого дня стоїть чудова: легкий морозець, вітер ледь торкається верхівок дерев, снігу не більше, ніж треба. Ще б сонечко своїми промінчиками балувало. Але то вже мої примхи... «Косоокому від нас сьогодні не втекти», - кажу я собі, грузнучи в черговому заметі. Руслан зі Славіком екіпіровані під зав'язку - двозарядні рушниці, патронташі на поясі, старенькі, але надійні рації, чоботи-снігоходи, рюкзаки з провіантом. Втім, щодо провіанту - найбільше харчів за плечима несу я. Голод, як то кажуть, не тітка… Залишаємо далеко позад себе хати і вибираємось у поле. Мисливці мої рушають на фланги, сам я брьохкаюсь посередині з невеличким відставанням не хочу під постріл потрапити. Отак і йдемо


 Це вовки та лисиці - боягузи

Ух..х..х! Що таке? Куди ти, стій! Прямісінько з-під моїх ніг кулею зривається сіро-рудий клубок м'язів і дає драпака. Тільки п'яти виблискують. Дві-три секунди, і вже жодна дріб втікача не дістане. Оце так треба - перший заєць, і прогавили! "Чого відразу не горлав?" - насідають на мене професіонали, хоча і розуміють, що винних в цій ситуації немає.

"Гаразд, нехай біжить, ми його іншим разом візьмемо", - одразу втішає себе і нас із Русланом Славко. Він прямує через руїни колишньої тракторної бригади до довгого яру, який переходить у мальовниче озерце. Я ледь встигають за ним і брательником, який, здається, поволі суне неподалік. "Не журися, Саньок, - сміється В'ячеслав - Заєць - такий звір, що може прямісінько біля твоїх ніг причаїтися, а ти його і не помітиш. Кажуть, що він боягуз, але то все наклеп. Швидше вовк із лисицею переляк впіймають, ніж заєць. Він перший сміливець у їхній компанії".


І Славко переказує мені чергову байку, тобто, справжнісінький випадок зі своєї мисливської практики. "Ось так, як і ми зараз, перетинав я одного разу озимину, - каже. - Дивлюся - ніби заєць під купиною сидить! Підкрадаюся ближче - а він не ворушиться, мабуть, хтось підстрелив, той і закляк. Я рушницю на плече, нахиляюся підібрати здобич - і раптом воно як плигоне у бік... У мене ледве серце не стало! Ось тобі і заяча витримка!"

Що ж, міркую, різні чудасії траплаються. Якщо, звичайно, Славко не розводить мене, дилетанта. Дещо з мисливської науки я, щоправда, встиг засвоїти від нього і свого братика-наставника: заячі "петлі", "здвійки", "льожки"... Приміром, як я це розумію: повертається косоокий з нічного походу до людських садів-городів в укриття, на «льожку». Пробіжить метрів 20 уперед, потім вернеться власним слідом, а далі стрибне далеко в бік і заляже. Ще той хитрун!

Тікай, косий!

Без зайвого поспіху ми перетинаємо зоране поле і спускаємося до яру, багатому своєю мисливською історією. Я милуюся зимовими фантазіями природи і поспішаю закарбувати на фотоапарат хроніку нашого полювання. Тим часом, Славко виявляє ще один заячий слід. Здається, нещодавній. Силует Руслана маячить на правому фланзі - він поспішає перехопити звіра з іншого боку.


 У рухах Вячеслава відчувається азарт, мені й самому кортить наздогнати невловимого звіра. Мисливець зупиняється біля хащів - знаходить очима, мацає самими пальцями його слід і натикається на зовсім тепле "ліжко" косого. "Щойно тут був, ми його підняли", - диктує Руслану в рацію чоловік і бадьоренько, майже бігом, перетинає замерзле озеро. Слід розтривоженого зайця губиться в широкому ліску на протилежному березі. Бідолаха вухатий, попаде зараз тобі від ловців заячих душ. Тікай, доки є час...

Кілограмів 30, не менше ...

Я відчуваю наближення апогею цього мисливського детектива. Одна первісна частина мене жадає його, інша - окультурена і гуманна - намагається відтягнути, відстрочити закономірний фінал. "Я нагору, через п'ять хвилин ти рушиш лісом. Йтимеш уперед, гучно, можеш горлати, але без фанатизму, щоб у зайця розрив серця завчасно не трапився. Він десь тут... "- дає вказівки мені Славік і піднімається по лісистому схилу.

Ловити за шию крижані льодяники, перечіпатися за вгрузлі у землю висохлі пеньки, падати обличчям у колючий чагарник... Зривати з голих гілок замерзлі ягоди кислуватого барбарису і терпко-солодкого терну, завмирати, насолоджуватися тишею і фотографувати невигадану лісову казку... І знову йти, плескати в долоні і лунко бемкати худим кілком по стовбурах...

Га-гах! Пауза і знову - гах... гах! Три постріли, який із них влучив у ціль? І чи потрапив? І хто стріляв - Славік або Руслан з протилежного берега? Всі казкові чари залишилися на фото. Зараз полювання! І я вже не соромлюся йти напролом, голосно лякаючи навколо себе пернату живність. Розрив серця зайцю тепер не загрожує...



Славко стоїть щасливий біля берега - хизується довгоочікуваним трофеєм. Тримає його ще теплого за задні лапи. Ось вона здобич! "Кілограмів на 30", - жартує, без надії, що я йому повірю, мисливець і тицяє зайця мені – мовляв, тримай, адже ти ж його з лісу вигнав. «Та невже?» - щиро дивуюся. «А то! І, взагалі, це не заєць, а зайчиха, доволі стара», - Славік знає, що говорить…

А під дичину?

Хто не був на справжньому полювання, той не знає, що таке привал. А хто не мав задоволення пізнати його, той, вважай, і в житті нічого не бачив. Жартую, звісно. З іншого боку, мисливський привал, та ще й узимку в лісі - це ціла сага. Складена з десятка байок, приправлена ​​застиглою зимовою казкою, потріскуванням вогнища, ароматами лісу і смаженого на цьому вогнищі сала з цибулею.


"Наливай!" - командує Славко і простягає мені свою, майже раритетну флягу. Її вміст - не менше задоволення (якщо вживати його в міру і після полювання), ніж усі інші радощі цього дня. Металева чарка йде по колу. "Отже, за зайчиху, царство їй небесне!" - ми по черзі ковтаємо свою порцію домашньої горілки. Ех..х..х! Добре пішла!

P. S. Зайчиха мене не забула. Згадала вже опісля своєї передчасної кончини. Якось, вечеряючи дичиною, я раптом ... ні, не подавився, хоча та звірюка того, мабуть, теж би хотіла. Всього лише відламав пів зуба об застряглу в її грудинці триміліметрову дробинку. Ото ж бо, напевно, сміялася десь там на небесах душа косоокої... Так і помстилася дилетанту за співучасть у вбивстві.

Олекса Сурай для www.5632.com.ua

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

И расстрелянный Тарас Шевченко... (август 2014 года, освобожденный Славянск)

«Мамо, я ж ніколи в житті не літав!» Пам`яті павлоградського десантника Дениса Каменєва

На Харківщині з`явився мурал із портретами загиблих воїнів (оновлено)