Любеч древній і сучасний. Що подивитися туристу (відео)?

Кожен, хто любить подорожувати і кому не байдужа наша історія, мусить завітати на українсько-білоруське прикордоння. Містечко Любеч на півночі Чернігівщини – колись могутній військовий форпост давньоруської держави, а нині глуха окраїна вже сучасної України. Попри видиму занепалість ця земля здатна вразити гостей своїми унікальними історичними й духовними пам`ятками.

У Любечі є декілька цікавинок, вартих уваги прискіпливого туриста. Всі разом вони становлять історико-археологічний музейний комплекс «Древній Любеч», створений у 2008 році. 

Спасо-Преображенськая церква

Пам’ятка архітектури національного значення. Збудована протягом 1811-1817 років на кошти на кошти родини власника Любеча – поміщика Григорія Милорадовича. Розташована на базарному майдані містечка. Це кам’яний (із червоної цегли) одноголовий храм, зведений у стилі класицизму. 

У 1850-х роках західний портик храму розібрали, добудувавши до нього подовжене плече з дзвіницею і новим чотирьохколонним портиком головного входу. Від дзвіниці уцілів нижній ярус. Фасади пам'ятника декоровані рустом, пілястрами, карнизами з модульонов.

Нині Спасо-Преображенський храм – єдиний, що діє в Любечі. А на початку XX століття тут біло вісім церков, найстаріші з яких мали вік понад 500 років. За радянської доби їх пограбовано й зруйновано, а церковні реліквії та майно, цінні історичні документи втрачені. Вціліла Спасо-Преображенська церква слугувала складом, а потім стояла напівзруйнованою. 

У 1989 році Спасо-Преображенську церкву передали релігійній громаді в користування, а в 1992 році повністю відновили. Нині тут правлять літургії священики Чернігівської єпархії УПЦ (МП).

Настоятелем храму є отець Іоан Фурданіч. Він говорить, що мешкає в Любечі вже 30 років. За батьком він серб, за мамою – карпатський русин. 

О. Іоан розповідає, що однією з найцінніших реліквій храму є ікона Божої Матері. За легендою, в Любечі жив продавець м’яса, він мав дружину й двох дітей. Якось, коли батька не було вдома, старший син грався ножем і ненавмисно зарізав молодшого брата. З переляку заховався у піч. Мати, не знаючи цього, затопила її, і хлопчик задихнувся.

Тим часом додому повернувся господар. Від горя він втратив розум і вбив дружину. А потім сів у човна і поплив, куди несла течія. Незабаром човен прибило до берега, на якому чоловік побачив ікону Божої Матері. Він сповнився віри, помолився, взяв до рук ікону й поплив додому. Там він зустрів живих та здорових дружину й дітей.

Вперше оригінал ікони з’явився в Любечі ще в 11 столітті. У 1653 році її перевезли за розпорядженням митрополита Сильвестра Косова до Києва. Потім вона повернулася в Любеч, але то, начебто, вже був не оригінал, а список (копія).

Ближня й дальня печери Преподобного Антонія

Історія Любеча тісно пов’язана з іменем монаха Антонія Печерського – зачинателя чернецтва на землях Русі. Він народився тут у 983 році. За переказами, хлопчина, якого звали Антипою, змалечку любив усамітнюватися й молитися. А коли подорослішав, то залишив рідну домівку й оселився у печері (ближній) на дніпрових пагорбах, яку власноруч викопав. Згодом переселився в іншу рукотворну печеру (дальню) неподалік.

Відомо, що свій чернечий шлях Антоній продовжив на Афоні, де постригся в монахи. У 1013 році засновує в Києві монастир під іменем Києво-Печерської лаври. Розповідають, що саме Антоній приніс до Києва медичні знання, ліки, медичну літературу, організував першу медичну допомогу.

Святий суворо дотримувався аскетичних правил чернечого життя. А ще кажуть, він мав дар чудотворення і пророцтва. Зокрема, передбачив поразку княжим дружинам у битві з половцями на річці Альті в 1066 році.

Згодом Антоній посварився з київським князем Ізяславом Ярославичем і перебрався до Чернігова. Тут, на Болдиних горах, він викопав для себе нову печеру, яка стала основою майбутнього монастиря. У 1072 році він повертається до Києва і вже наступного року помер… Свій життєвий шлях закінчив в одному зі скитів Києво-Печерського монастиря. Святі мощі преподобного Антонія не віднайдені. Канонізований православною церквою як преподобний на межі 13–14 ст. 

До речі, в районі Любеча розташовано декілька курганів. Про один із них – «Чортов палець» або «Оберемочок» - є кілька легенд, пов’язаних із язичницьким часом та Антонієм Печерським. Звісно, що священики ці легенди оминають у своїх розповідях про святого монаха.

У 1967 році Антонієві печери увійшли до складу Чернігівського державного архітектурно-історичного заповідника, а з 1968 року їх частково відкрили для відвідувачів. Нині православна церква використовує їх для богослужінь.

Отець Іоан розповідає, що в радянські часи з території Білоруської СРСР на український берег перепливав човном священик. На запрошення любечан він хрестив їхніх дітей. Річ у тому, що до 1989 року тут не було священства, адже влада УРСР жорстко обмежувала релігійні свободи громадян республіки. А в БРСР режим ставився до церкви більш м’яко.

Криниця Антонія 

Ближня печера розташована неподалік від кам’яниці гетьмана Павла Полуботка. Поряд з печерою любечани облаштували колодязь зі «святою» водою. На цьому місті колись була криниця, що належала родині Милорадовичів. За переказами місцевих жителів, саме з цієї криниці брали воду монахи Антонієвого монастиря. 

Замкова Гора

Таку назву має високий пагорб, де, за даними істориків, у листопаді 1097 року відбувся історичний з’їзд руських князів. Його наслідком стали домовленості про припинення княжих усобиць та об’єднання руських володарів перед лицем половецької загрози. Ініціатором з’їзду став син Всеволода переяславський князь Володимир (Мономах). На зустріч він запросив князів Святополка Ізяславича, Давида Ігоровича, Василька Ростиславича.

З'їзд проходив у Любецького замку, який розташовувався саме на цій горі і був збудований Володимиром Мономахом, який на той час княжив у Чернігові. Це довів академік Борис Рибаков, який у 1957-1960 роках на чолі наукової експедиції досліджував Замкову гору. Фортецю звели на місці більш давнього городища. З того часу замок стає однією з головних резиденцій чернігівських князів.

Замок (його макет є історико-археологічному музеї Любеча) був не лише місцем проживання княжої родини, а й слугував оборонним цілям. Його оточувала складна система тогочасних захисних споруд. Стіни були з міцного дубу. До наших днів частково вціліли вал і рів. Запасів харчування жителям замку мало вистачити на досить тривалу облогу.

Щоб опинитися в замку, слід було подолати підйомний міст, підземний тунель, пройти крутий дорогою і ворота з трьома заслонами. А далі по спеціальному ходу піднятися на стіну замку. Якщо ж ворог долав усі перешкоди, захисники замку могли сховатися в окремій вежі. За прямокутної вежею стояв триповерховий князівський палац, поряд були церква й цвинтар. Від палацу і церкви до воріт вели підземні ходи, такі ж розходилися в різні боки від гори і служили шляхами відступу.

Однак у середині ХІІ століття Любеч потерпав від міжусобних воєн. Під час чергового набігу замок обікрали й спалили. Ніхто потім його вже не відновлював. Однак місцеві жителі й досі звуть гору Замковою. Біля підніжжя гори і на самому її верху розташовані два пам`ятника. Один встановлений в 1982 році в пам`ять про дату заснування міста. Дослідники припускають, що варязька дружина Олега, взявши 882 року Любеч, залишила в ньому військову залогу, яка найвірогідніше розмістилась у дитинці на Замковій горі.

Навпроти «Замкової гори» розташований інший пагорб, який зветься «Лисою горою». Там у язичницьку добу було святилище й могильник.

Кам`яниця Полуботка

Це пам’ятка архітектури початку XVIII ст., розташована в історичній частині Любеча неподалік ближньої печери Преподобного Антонія і в межах колишньої садиби Полуботків. До свого переходу на бік шведського короля Карла XII цими землями володів гетьман Іван Мазепа. Він і збудував кам’яницю.

Ще під час Північної війни московський самодержець Петро І віддав Любеч козацькому полковникові Павлові Полуботку, який пристав на його бік. Згодом полковник отримав посаду наказного гетьмана, але через супротив московській експансії опинився у Петропавлівській фортеці, де й помер у 1724 році. Любеч перейшов у володіння родини Милорадовичів.

У 1943 році кам’яниця серйозно постраждала. Протягом післявоєнної доби була занедбана й частково зруйнована. Пам’ятник архітектури українська держава відновила на початку XXI століття.

Кам’яниця змурована із цегли, має один поверх і підвал. Товсті стіни, відсутність ознак пічного опалення, розміри й характер розташування вікон – все це, на думку істориків, свідчить про службове призначення будівлі. Ймовірно, що у головному приміщенні розташовувалася канцелярія (нині тут музей), а у підвалі зберігалася зброя та цінності.  зброї. Одна з туристичних «заманух»: кажуть, якщо прикласти до стіни підвалу долоню, то можна накликати у свої гаманці багато грошей. 

Скульптури Малуші та Добрині

У центрі Любеча встановлені скульптури легендарних пращурів – древлянської княжни Малуші із сином Володимиром на руках та її брата Добрині. Автор робіт – столичний майстер Єгор Зігура.

Історичні постаті древлянського князя Мала, його доньки Малуші та оспіваного в билинах Добриню Микитича – брата Малуші – досі викликають суперечки у істориків. Частина дослідників вважає, що саме в Любечі провів останні роки свого життя Мал і саме тут жили його діти – Малуша й Добриня.

Древлянського князя у 946 році захопила в полон під час каральної експедиції київська княгиня Ольга. Його донька Малуша стала ключницею в княжому палаці, а згодом її взяв за дружину (зробив коханкою) син Ольги – Святослав Ігоревич. У них народився маленький Володимир – майбутній Хреститель Русі.

Брат Малуші – Добриня – став воєводою при князі Володимирі. Його вважають прототипом билинного богатиря Добрині Микитича (якому росіяни приписують рязанське, тобто, угро-фінське, походження). 

Сучасний Любеч

Вигляд сучасного Любеча дещо засмучує. Типова чернігівська глибинка, для якої характерна тривала демографічна й економічна криза.

Можливо, цей куточок охайніший за деякі інші провінціальні містечка, але назовні збіднілий. Почув, як хтось із місцевих назвав Любеч «глухим кутом», «краєм України».

Утім, місцева влада (Любецької ОТГ) сподівається, що й тут колись завирує життя. Ставку вона робить на розвиток малого підприємництва і використання туристичного потенціалу прикордонного селища. 

Адреса історико-археологічного музейного комплексу «Древній Любеч»:

• Чернігівська обл., Ріпкинський район, селище міського типу Любеч, вул. Преображенська, 26
  +380 (4641) 4-31-96
• +380 (4641) 4-31-51

 

 

Історична довідка про Любеч

Любеч – давньоруське місто, розташоване на високих пагорбах лівого берега Дніпра. Перша літописна згадка про нього датована 882 роком, хоч поселення тут існувало й раніше. Згідно з «Повістю врем'яних літ» (щодо оригінальності цього джерела у істориків теж є сумніви), київський князь Олег захопив місто й залишив у ньому свого посадника. Інша згадка про Любеч є в договорі 907 року Олега з греками (вони його називали ). Нарешті, у 949 році візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний у трактаті «Про управління імперією" згадує про Любеч, як про велике торгове місто.

Місцевість зі складним рельєфом, де засновано Любеч, робила його природною фортецею на північних підступах до Києва. Тому тут не один раз відбувалися військові сутички, які вирішували долю великокнязівського столу і всієї Київської держави. 

У 1097 році в Любечі відбувся знаменитий з'їзд князів Русі, який остаточно закріпив феодальний принцип «каждо да держить отчину свою». У наступні століття місто зазнавало неодноразових нападів і руйнувань з боку кочовиків. У XIV столітті Любеч входить до складу Великого князівства Литовського. А в 1500 році потрапляє до рук московських правителів, але згодом повертається під владу ВКЛ. Із входженням Київського воєводства до складу Речі Посполитої (1569) місто стало центром окремого староства. На початку ХVІ століття Любеч став базою армії Речі Посполитої у війні з Московською державою.

У 1650 році Гетьман Б. Хмельницький зробив Любеч ранговою маєтністю чернігівських полковників. Невдовзі після його смерті місто окупували московити. За гетьманування Івана Мазепи містом володів сам гетьман. У 1708 році після розправи над мазепинцями Петро І пожалував Любеч Павлу Полуботку. У 1764 році Любеч перейшов до родини Милорадовичів, за часів Катерини ІІ була ліквідована любецька сотня. А в 1802 році Любеч став містечком Городнянського повіту.

Олексанлр Шульга для tv-news.dp.ua

Використані джерела:

Історико-археологічний музейний комплекс «Древній Любеч»

Любецька громада

Таємничі Антонієві печери

23 цікавих фактів про преподобного Антонія Печерського 

Любеч

Любеч православний

Любецький з'їзд 1097

Кам'яниця Полуботка

Розташування

Любеч  розташований на річці Дніпро поблизу кордону з

Республікою Білорусь (найближчий обласний центр – Гомель, 113 км).

Відстань автошляхами :

• до районного центру Ріпки – 35 км

• до Славутича – 33 км

• до Чернігова – 52 км

• до Києва – 194 км.