«Варота аткрили, сказали – йді, куди хочеш». Чернігівський вимір російської загрози (відео)

Дніпро, кордон із Білоруссю. Вусатий рибалка у світлому капелюсі під «сомбреро» стежить за поплавком. Той ледь гойдається на м’яких хвилях. Користаюся моментом і в лоба питаю, чи не боїться він, громадянин України, що з протилежного боку до нас посуне Росія? «А шо тут баятса, єслі ано хвакт!» - вистрілює сіверською говіркою дядько. Пояснює: «А очєнь проста. Вани ж брати – вани дружать. Варота аткрили, сказали – йді, куди хочеш. Так шо чи може, чи не може буть, но може… Бутилку разапьют удвох, да скаже адін другому - єдь! А шо тут – час дєлов і в Чарнігавє…»

На жвавого чоловіка, мешканця Ріпкинського району Чернігівщини, ми натрапили вже увечері 30 липня. Вирішили занурити в дніпровську течію втомлені ноги і повизирати сусідів-сябрів. Ми – це кільканадцять журналістів і журналісток із різних куточків України, яким не сила всидіти дома. Нагодилася чергова мандрівка під егідою Харківського прес-клубу – спакували валізи і гайда в подорож. Цього разу до славної Сіверщини.

Про інформаційне підґрунтя «руського мира» на Чернігівщині

Про можливі й уявні загрози з півночі я питався у випадкового рибалки недарма. Розмови про поки що не задіяний білоруський фланг російської агресії в Україну серед експертів точаться давно. Складова гібридного наступу – інформаційна експансія на українське прикордоння. Зокрема, ті його території, що межують із Республікою Білорусь – фактичним військовим сателітом Росії.

Чернігів, ранок, 30 липня. Обговорюємо ситуацію з представниками місцевої облдержажміністрації, медійниками й громадськими активістами. Оксана Стельмах, керівниця департаменту інформдіяльності ОДА, констатує: мешканці 6 районів (Городнянського, Корюківського, Новгород-Сіверського, Ріпкинського, Семенівського і Сновського) масово скаржаться на слабкий прийом українського цифрового телесигналу. Є проблеми з інтернетом і мобільним зв’язком. Оператор-монополіст (ТОВ «Зеонбуд»), що мусив би опікуватися якістю ретрансляції вітчизняних телеканалів на прикордонні, не поспішає вдосконалювати мережу. Хоч до нього, мовляв, і зверталися не один раз.

До речі, раніше ТОВ намагалося спростувати подібні звинувачення, стверджуючи, що тільки 293 домогосподарства прикордонних територій Чернігівщини позбавлені якісного сигналу. А всі інші буцімто мають у себе «цифру».

За словами наших співрозмовників, комерційному ФМ-радіомовленню маленькі села не цікаві, технічно доступний середньохвильовий діапазон не використаний узагалі, дротового радіо там теж бракує. Кволо вирішує проблему інформбезпеки й держава. Область стукає в двері кабінетів столичних чиновників, але… У 2017 році ОДА разом із громадськістю підготувала для Мінрегіону конкурсний проект «Інформаційна безпека прикордонних районів Чернігівської області» вартістю трохи більше 13,5 млн грн. Він передбачав будівництво 3-х телевеж - у містах Семенівці, Городні та селищі Добрянці Ріпкинського району. Це б вирішило проблему із цифровим покриттям прикордонних територій, запевняли автори ідеї. Відтоді минуло 3 роки, мрії сіверців так і не справдилися.

Залишену Україною напризволяще ефірну нішу заповнюють російський і білоруський (фактично теж російський) медійний контент, свідчать мої колеги. Подекуди люди живуть в суцільному інформаційному просторі країни-агресора. Чернігівські журналісти твердять: за кількістю ретрансляторів у межах державного кордону на ділянці з Чернігівщиною Росія в 10 разів переважає Україну. Ба, навіть встановлює там нове обладнання і посилює сигнал на нашу територію. Мало не єдиний вітчизняний медіапродукт, який поки що безперешкодно потрапляє в домівки місцевих селян – це локальна преса. Однак і її тиражі скорочуються.

Росія нашими руками створює на Чернігівщині підґрунтя «руського мира», певні спікери. Олександр Назаренко, керівник обласного осередку Національної спілки журналістів України, нагадує, що саме з провалів в інформполітиці почалася повзуча «русская весна» на Донбасі, яка завершилася 2014 роком і подальшою окупацією частини східних земель. Його колега, керівник ТРК «Свобода.ФМ» Олег Головатенко охоче відповідає на моє питання про зріз суспільних настроїв на чернігівському прикордонні. Він говорить: на відміну від решти області тут є чимало симпатиків антиукраїнських політичних сил. Така собі електоральна «п’ята колона» місцевого розливу. Нещодавнє соціологічне дослідження це підтвердило.

Людського виміру проблемі додає Світлана Томаш, редакторка Городнянської «районки». Вона розповідає: «Родове коріння багатьох моїх земляків і громадян сусідньої держави переплетено. Приміром, тут живуть батьки – по той бік кордону – їхні діти. Дуже непросто змінити уявлення, що ми з росіянами братні народи. Коли почалася гібридна війна, настрій переважав, ну… скажімо, толерантний до РФ. Дехто із наших мешканців писав у Фейсбуці, що то не Росія напала на Україну, а Україна почала війну на Донбасі. Однак за час війни суспільні настрої на Городнянщині змінилися, стали патріотичнішими. Найболючішими для нас були 2014-2015 роки, коли в район почали масово приходити труни з тілами наших бійців… Тож нині я спостерігаю злам людської свідомості».

«Так, тут ви в же в роумінгу»

…Звісно, Чернігівщина – не удільне князівство червоних олігархів, а тутешньому люду притаманна, радше, філософія господаря землі, ніж свідомість пролетаря-гегемона. Тож у разі чого Москва спіймає в цім краї облизня – втішаю я себе дорогою до Любеча. Саме туди, на одну з ділянок чернігівського прикордоння, прямує наш журналістський десант. Шлях у 52 км. Комфортний бусик якийсь час котиться асфальтом, потім торохтить бетонкою. Обабіч траси – зелені хащі, крізь них проступають кукурудзяно-соняшникові лани, болотисті луки й лісочки. Трохи зажуреними стоять села. Вдивляюся у типові для Полісся дерев’яні хатки, охайні, хоч і бідненькі подвір’я. Жодної пихатості. В облуплених будівлях сільських продмагів легко вгадую своє дитинство…

Найперше відчуття: час у Любечі зупинився. Здається, відтоді, коли Кравчук, Єльцин та Шушкевич поставили крапку в існуванні СРСР, тут нічого не змінилося. Лише пожовкло, похилилося, знелюдніло. Сучасне вже не відрізнити від минулого, бо обидва потребують капремонту. Буквального – цеглина до цеглини, а може й ментального.

«Раніше чим наше селище жило? Тут на Дніпрі була потужна судноремонтна майстерня. Працював завод із переробки овочів, фруктів, виготовлення консервації. Власна пекарня на весь куток була. А ще колгоспи, агротехніка, хімбуд. Інтернат був, музична школа – вона і зараз є, але втричі менша. Ну от, раніше так… Зараз виїжджають на роботу в Київ, Чернігів. За кордон - одиниці. До Росії? Ні! В нас і раніше туди ніхто не їздив заробляти, лише до родичів. Якось так склалося. Хтозна, чому», - говорить керівниця відділу освіти, молоді й спорту Любецької селищної ради Тетяна Грищенко.

Нині в колись знаменитому Любечі, північному форпості Київської середньовічної держави, мешкає трохи більше 2 тисяч душ. А на всю громаду з 28 селами їх – 4 182. Населення стрімко скорочується. Від початку року тут народилося лише 7 малюків, натомість померло 68 жителів. Молодь шукає ліпшої долі у великих містах. Бюджет громади – 29 мільйонів гривень, і це, звісно, крихти, якщо зважити на її потреби.

Ні, не все так погано, переконують нас керівники селищної ради. Впевнені: тривалий депресивний стан не назавжди - мусять врешті виплисти на течію європейського розвитку. Он і до різноманітних грантових конкурсів долучаються, і підприємців своїх стимулюють, і з сусідніми громадами успішно співпрацюють, і школи ремонтують, і мистецькі фестивалі влаштовують… А ще, кажуть любечани, у них величезний і поки не реалізований туристичний потенціал – унікальна поліська природа і не менш славетна історія. Одні Антонієві печери, Замкова гора, Дніпро й озера чого варті.

Де бусиком, а де пішки ми рухаємося селищем, оглядаємо школу, центр соцпослуг, клуб, музейний комплекс, древній храм й інші перлини історичної та духовної спадщини… Про російські загрози з півночі (транзитом через дружню республіку) не говоримо. Десь вони загубилися в чернігівських кабінетах – адже тут усе видається спокійним. Аж раптом… Клацає вхідною смскою мій смартфон – оператор повідомляє, що я вже в Білорусі, і пропонує про всяк випадок записати контакти українського посольства в Мінську. Отакої!

«Так, тут ви в же в роумінгу, - коментує хтось із місцевих. – Бо мобільний зв'язок від національних операторів у нас гірший за білоруський. То нічого, головне, не беріть слухавку, коли телефонуватимуть невідомі. Шахраїв вистачає».

Про скарги мешканців прикордонної громади на кепський сигнал українських мобільних, теле- й радіомереж ідеться в одному з документів селищної ради. Тут пишуть, що оптоволоконних ліній зв’язку в ОТГ катма, мобільний інтернет часто обмежений рівнем 3G і швидкістю 0,1 – 0,3 Мбіт/с, трохи ліпша ситуація у власників стаціонарних телефонів. Місцева влада сигналізує Києву: «На значній частині території громади білоруський сигнал є кращим за український. Відповідно, таким чином здійснюється трансляція російських інформаційних ресурсів, що помітно впливає на суспільні настрої. А це вже питання національної безпеки, адже йдеться про прикордонні території».

Білоруський коридор для російських танків?

Вимірювати «суспільні настрої» починаю зі школи. Директора опорного закладу звати Юрій Пилипенко. Педагог із гордістю розповідає журналістам: його дітки перемагають на обласних олімпіадах і добре обізнані в історії, зокрема, знаються на краєзнавчих темах. Часто відвідують колишню гетьманську столицю – Батурин, бувають у Крутах.

«Так, їм відомо, кого ми називаємо країною-агресором і хто проти нас стоїть на сході, - говорить керівник. – А щодо тези про «три братні народи»… Розумієте, у нас тут досі не було ворожого ставлення до Росії. Можливо, не увесь їхній народ і винен, що зараз війна».

Чи тривожить мешканців Любецької громади ймовірність того, що Москва раптом відкриє проти України білоруський фронт? Це питання я задаю сьогодні багатьом сіверцям – у Чернігові й Любечі. «Гадаю, цього ніколи не станеться, - розмірковує секретар селищної ради Алла Слободська. - І таких настроїв тут немає. Трапляється, місцеві рибалки випадково порушують кордон, білоруси їх затримують. Потім переговори - і наших людей повертають додому…»

За словами пані Алли і її колег, з якими ми ближче знайомимося під час обіднього столу, родинні місточки століттями пов’язують два береги Дніпра. Та й історична пам'ять не дає підстав підозрювати братів-слов’ян (колишніх литвинів) у якійсь підступності щодо нас, українців… Тут годі сперечатися, кажу сам собі, адже попри схожість двох режимів Республіка Білорусь не тотожна Російській Федерації. Хоч де гарантія, що одного дня вона не стане коридором для російських танків?

«У 2019 році наша громада підписала Меморандум про співпрацю з білоруським містом Лоєв (розташоване за 30 з гаком кілометрів уверх по Дніпру – авт.), - продовжує Алла Слободська. - Ми сусіди… До речі, я відвідувала його років 30 тому і в наш час. Особливих змін не побачила. Так, дорогі гарні, хоча й не нові. Помітно, що за ними доглядають. Узбіччя теж охайні.  Села мало відрізняються від наших, щоправда, паркани приватних садиб мусять бути однакового кольору. Якось так… Колгоспи? Так, є. Пам’ятаєте, як раніше кожне господарство звітувало в район про добові надої молока, зібраний врожай… А потім цю інформацію озвучували в новинах. У них це й досі існує… Те, що вони дуже гостинні й добрі, це факт. Відкриті люди…» 

…Білоруський «закордон» легко розгледіти з українських пагорбів. Ми стоїмо на оглядовому майданчику біля ближньої печери Преподобного Антонія і тішимось надвечірніми краєвидами. Он там, за плесом у сонячному мареві, вже Гомельщина… Я згадую про свою «мобілку», дістаю з кишені і всміхаюся – ми й досі в роумінговій зоні. Дивне відчуття: на мить здається, що твоя країна від тебе відмовилася. Хтось сьогодні навіть сумно пожартував: «У нас тут глухий кут».

Анатолій Федорченко, місцевий краєзнавець і вчитель, до викрутасів із мобільним зв’язком, напевне, звик. Це він привів нас до печери й познайомив зі святим Антонієм. А згодом відкрив нам Кам’яницю гетьмана Полуботка й оспівану в літописах Замкову Гору. До речі, з тієї гори можна нескінченно довго зазирати за обрій. Або ж, тамуючи подих, мчати на машині часу вглиб віків. Кому, як заманеться.

«Як ви гадаєте, звідтіля на нас хтось дивиться?» - цікавлюся у любечанина. «Із Білорусії? Та ні, кому ми треба? Зате ми маємо в своєму лісництві вишку пожежну. На ній встановлена аппаратура – вона все бачить довкола». «Гаразд, а чи є ризик, що з того боку сюди раптом росіяни полізуть?» Анатолій Андрійович сприймає моє питання серйозно: «Понімаєте, я тут народився й жив, 50 років у школі працював, ми з білорусами спілкувалися – дуже хороші люди… Але якщо батька Лукашенка не пустить (росіян - авт) – не попруть. Ні, не попруть…»

«Бутилку разапьють удвох, да скаже адин другому – єдь!

 …Плюхнутися в дніпрову течію, та ще й на очах у білоруських прикордонників (а раптом спостерігають із лісу в бінокль?) – неймовірно слушна ідея! Зморені інтелектуальною працею й нашпиговані враженнями спускаємось у долину. Кілька хвилин наш бусик звивається вузенькою грунтовкою, що окреслює берег давнього Бористена (назва Дніпра у давнину). Зупиняємося над невеличкою кручею і радо висипаємо з тісного авта. Нумо, купатися!

Ось тут і спіткало нас знайомство з балакучим рибалкою, про якого я згадав на початку розповіді. Очі з веселинкою, кудлаті брови, хитрі вуса, крислатий бриль - викапаний персонаж «Мисливських усмішок» Остапа Вишні. Підходить: «У вас водички, часом, няма?» Доки шукаємо пляшку з мінералкою, розпитуємо про життя-буття й прикордонне рибальство. 

«Рибу хочяте побачить? Хадімте, шоб не казалі, шо дєд пажалєл...» - і він прямує до встромлених у піщаний бережок вудилищ. Дістає з води рибальське причандалля – у садочку самісінька дрібнота. Але на юшку і ласощі домашньому котові напевне вистачить.

«Утьок сюда, шоб дома нє гризли…» - жартує чолов’яга і після кількох наших розпитувань називається – Анатолій Павлович. Каже, що не тутешній, хоч і мешкає в Ріпкинському районі. Рибалити на водному кордоні звик, але тільки з берега, бо інакше можна вскочити в халепу.

«Отак пасередині паймают і капут… Брати ловять і всьо потом. Бо граніца йде посередині… Я знаю одно, шо тут єсть Прохаров хутор… У дєдка хата стаіт на круче. Дєдок всю жизнь отут ловіть із лодки. Пад хатай. Падлєтают, дєда на якарь.. Їхніє. Паперлі, так троє суток на бєтонє начевал… Харошиє пацани…» - торохтить жвавий чоловік. 

Моєму питанню про ймовірність російського нападу з півночі, через білоруські ліси на Чернігівщину, не дивується. Каже, вони (білоруси й росіяни) між собою брати, тож цілком вірогідний і такий варіант. Пояснює на пальцях: «Бутилку разапьють удвох, да скаже адин другому – єдь! А шо тут – час дєлов і в Чарнігавє».

Щодо інформбезпеки… Вдома у Анатолія Павловича плазмовий телевізор і звичайна антена. Ловить сигнал 8 білоруських каналів, більшість із них ретранслює російські новини й «розважалку». Україна? Теж показує.

«Ну, я тєлєвізар рєдко включаю. Патаму шо ано кругом одинаково, всє правильна й красіва гаворят, а толку ні «ху», ні «я». Ну, дак а шо – не так?» - бідкається гострословий вусань.

«А як ви гадаєте, хто краще править своєю країною – батька чи…» - питаюся наостанок, бо, здається, мене вже гукають колеги. 

«Нє нада, бо я нагаманю, - віджартовується метикуватий чоловік. – Он (Олександр Лукашенко – авт.) ясна сказав – наша страна не для вайни. У нас тєхніка, аружиє толька для самазащіти. Он трахтарамі таргує і всьо. І красата. А тут, блін, всьо прадать, заводи прадать і (звучить лайка – авт.). Так чи нє?»

Коротенький дзвіночок на вудці перериває хід його думок. Дядькова увага концентрується на поплавку, я ж хутко прямую до нашого бусика. Рушаємо… Крислатий капелюх, схожий на мексиканське «сомбреро», розчиняється в дорожній пилюці. Зникає разом із невидимими білоруськими прикордонниками. До речі, наших ми теж цього дня так і не зустріли.

Олександр Шульга, Чернігів-Любеч-Павлоград для tv-news.dp.ua

Довідка:

Любецька об’єднана територіальна громада (ОТГ) створена в 2017 році, центр – селище міського типу Любеч. Громада охоплює 28 сіл. На території ОТГ зареєстровано 4 182 жителя. Тут діє 3 школи, 1 дитсадок, 5 ФАП-ів і 1 амбулаторія, 12 закладів культури. Відстань до райцентру Ріпки становить 35 км, до Чернігова – 52 км, до Києва – 194 км. Понад 51% площі громади – ліси й переліски. На території селища розташовані відомі історичні пам’ятки: Спасо-Преображенський собор, Замкова Гора, «Малк Любечанин», Дальня та Ближня Печери Антонія, Кам’яниця Полуботка.

Перша літописна згадка про Любеч датована 882 роком, хоч існував він і раніше. Любеч був форпостом Києва на півночі, тому тут відбувалися великі битви під час князівських усобиць. В XI ст. Любеч перейшов у володіння Чернігівського князя і тут в родовому гнізді Володимирського роду в 1097 р. зібрався знаменитий з’їзд руських князів, який вирішував судьбу всіх феодальних князівств Русі. Обговорювалися питання спільної боротьби проти половців і мирного розділу володінь між нащадками Ярослава Мудрого.

Докладніше: Любецька громада

До теми стосунків Білорусі й Росії

Тим часом, у Республіці Білорусь 9 серпня мають відбутися вибори Президента країни (цей матеріал готувався напередодні голосування). Аналітики відзначають, що рейтинг чинного голови держави 65-річного Олександра Лукашенка нині найнижчий у суспільстві за весь час його правління. Батька очолює країну з 1994 року. Його режим вважають авторитарним, а самого О. Лукашенка називають «останнім диктатором Європи». 

На думку експертів, прагнучі втриматись при владі якнайдовше, пан Лукашенко заграє однаково з Росією і Європою. Однак пристати на чийсь бік не поспішає, оскільки розуміє, що за будь якого варіанту він позбудеться свого теперішнього статусу й впливу. Росія теж це усвідомлює, тому, на думку деяких політологів, намагається спровокувати у Білорусі власний Майдан із його жорстоким придушенням. Мета – пов’язати свого сателіта кров’ю і остаточно відвернути від нього Захід. Цю версію опосередковано підтверджують і останні події в Мінську.

Нагадаємо, 29 червня білоруські спецслужби затримали неподалік столиці країни 32 російських бойовиків з ПВК «Вагнера». Згодом українські розвідники впізнали серед них бойовиків, котрі воювали проти України на Донбасі. Білоруськи силовики заявили, що мають дані про прибуття з РФ загалом понад 200 «вагнерівців», які планують влаштувати на теренах Республіки Білорусь провокації. Також О. Лукашенко заявив, що готовий віддати затриманих бойовиків українським правоохоронцям, якщо ті наведуть докази їхньої причетності до злочинів на Донбасі. 

На сьогодні між Москвою і Мінськом діє договір про створення Союзної держави у складі Росії і Білорусі. В 2019 році країни затвердили дорожню карту поглиблення інтеграції, однак білоруський президент уникає робити остаточний крок до проголошеної мети.

P.S.

Коли готувався цей матеріал, 6 серпня на каналі Уoutube у програмі «В гостях у Гордона» вийшло інтерв’ю з білоруським президентом. Олександр Лукашенко заявив, що російські танки ніколи не перетнуть український кордон з боку Білорусі. «Ніколи! Тим більше зі зброєю! Це мій кордон, і кордон буду захищати тільки я. Ні росіяни, які б вони не були, ні американці, ні французи. Тільки ми. Ми цей кордон (з Україною) закрили, ми його оберігаємо і для вас, і для нас. Він абсолютно вільний для звичайних людей», - запевнив О. Лукашенко.