Oleksandr Shulha. На власні очі: «Довкола було стільки смертей, що і свою сприймав, як щось неминуче»

субота, 26 січня 2019 р.

«Довкола було стільки смертей, що і свою сприймав, як щось неминуче»



Фронтовик, який брав Берлін, згадує про моторошні факти Другої світової війни

- У кабінеті Гітлера я не був - не ходив туди. Пам'ятаю, в будівлі рейхсканцелярії стояв сморід - тхнуло димом і спиртом, а подекуди й вогкістю - так кров пахне. Крові багато було. Розбиті пляшки, трупи есесівців. Вони пили і стріляли один в одного, самі стрілялися... Боже, Боже... Я бачив таке, що іншому годі й уявити...

Це спогади людини, якій у 1945 році на момент здобуття радянськими військами Берліна ледь виповнилося 20 років. Володимир Шевченко - сержант 986-го стрілецького полку 230-ї дивізії 1-го Білоруського фронту. Зараз йому 93, мешкає разом із донькою Тамарою і зятем Олександром у Павлограді. Останнім часом майже не полишає свій будинок.

«Я не такий був, як зараз»

- Я про головне тобі хочу розповісти, про найголовніше, - мовить ветеран, щойно я заходжу до нього в кімнату і вмикаю свій диктофон.


Невисокий на зріст, сухенький і дуже жвавий. Стан глибокої старості його пригнічує. Це помітно. Каже, ноги ще міцні і слух відмінний, а ось у голові стало паморочитись - доводиться більше лежати. До головного, про що я маю довідатись із нашої розмови, - участі 20-річного хлопця в Берлінській операції та пов'язаних із цим болісних для його пам'яті фактах - ми підбираємося поступово. Мені, втім, цікаві всі його свідчення - позбавлені штампів і фальшивого пафосу, більше схожі на те, що звуть окопною правдою. Володимир Семенович вручає мені тоненького зошита, на аркушах якого він майже на дотик, зі слабким зором, записав окремі фрази, імена і терміни. Аби не забути під час бесіди.

- Я ж не такий був, як зараз, дорогий мій, - наче виправдовується переді мною ветеран. - У дитинстві бігав швидше за всіх, стрибав вище за своїх однолітків, був міцним і витривалим. І пам'ять мав відмінну. Не випадково два роки в розвідці воював і полковим перекладачем служив.


Розповідає, що до війни його сім'я жила в Воронежі - на батьківщині мами. З чотирьох дітей він був найстаршим. У «фінську» (радянсько-фінська війна 1939-1940 рр.), коли в Росії стало зле з продуктами, їм довелося перебиратися до рідних батька - в село Саурівку Сталінської області (нині це окупована частина Донецької області, поряд із селом височіє знаменитий курган Савур-Могила). У квітні 1941-го майбутнього розвіднику виповнилося 16 років.


І серед окупантів були різні люди


- Із перших днів війни батько пішов на фронт і невдовзі зник безвісти, - продовжує Володимир Шевченко. - А ми два роки жили під німцями. Наше село опинилося в прифронтовій зоні. Нас, хлопців і дівчат, гітлерівці змушували копати шанці і чистити від снігу дороги. Це була надто важка праця. У тій місцевості проходить Донецький кряж, і грунт там дуже кам'янистий. Лопатою його так просто не розколупаєш. Тому наші пальці і долоні швидко вкривалися кривавими ранами. Зими були лютими, снігу теж сипало доволі тож ми не встигали його прибирати. Німці презирливо називали нас руськими свинями. Хоча багато хто з наших сусідів симпатизував гітлерівцям. Мені здається, якби вони не знущалися над нами, а виявляли більше людяності, то втрималися б тут на багато довше…


За словами ветерана, коли одного разу в Саурівці німецький солдат зґвалтував місцеву дівчину, а люди пожалілися в комендатуру – його покарали.

- Я скажу, що і серед німців були різні люди - хороші і негідники, - далі мовить колишній фронтовик. - У нашій хаті оселилися військові. Один із них, зовсім парубок, щойно отримував із дому посилку, пригощав нас, дітлахів, різними ласощами, про існування яких ми й гадки не мали. Говорив, що це мамині гостинці. Навзаєм наша мама поїла його молоком, коли доїла корову. Німця звали Ервін. Я не знаю, чи був він одружений і чи чекала на нього вдома дівчина…


 Та якось він розповів, що його дідуся повісили нацисти – свої ж співвітчизники. Мовляв, коли той дізнався, що Гітлер рушив на Радянський Союз війною, привселюдно заявив: «Дякувати Богу! Тепер усе буде скінчено!» Мама питалася в Ервіна, а чи не хоче він перейти на бік Червоної Армії. Та німець журився, що не може цього зробити, бо тоді гестапо знищить всю його родину в Німеччині. Ось так було…


 Ще один наш «постоялець» майстерно шив рукавиці і нас тому вчив. Двох інших німців ми між собою називали «гадами». Знаючи, що ми тяжко голодуємо, вони знущалися над нами - хлібні недоїдки зі свого столу кидали в піч і чекали, поки згорять. Ми це бачили на власні очі Скажу, що якогось масового насильства стосовно нашого люду гітлерівці не чинили – бо ми були їм потрібні, щоб годувати й працювати на них… Ми платили їм величезний податок натурою – яйцями, молоком, м’ясом.


Володимиру Шевченку на цій світлині ще немає і 20 років

На фронт до складу 230-ї стрілецької дивізії Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА) Володимир Семенович потрапив у кінці літа 1943 року, коли радянські війська увійшли до його рідної Саурівки. Сніжнянський польовий військкомат відправив 18-річного новобранця в піхоту. Перш, ніж опинитися в окопі на передовій, він три тижні вчив ази солдатської науки в ближньому тилу (у місті Красний Сулін Ростовської області).

- Годували нас погано, з обмундируванням було дуже сутужно. Гімнастерку мені видали з чужого плеча - вона виявилася завеликою та ще прострелено в декількох місцях, з плямами крові. Чоботи теж різного розміру. Я був схожий на опудало. Муштрували нас до сьомого поту, коли готували воювати. Вже на фронті я потрапив у розвідку 986-го стрілецького полку, ходив успішно за «язиками». Визволяв своє село, брав Савур-Могилу, - згадує ветеран.


Полонені втрачали здоровий глузд


Одного разу, оповідає далі Володимир Семенович, йому довелося побувати в полоні у гітлерівців і вдало звідти втекти.

- Де ж це було? Боже мій, голова моя, голова... - мій співрозмовник силкується згадати подробиці і сердиться, що пам'ять його підводить. – Того дня ми в складі головного дозору висунулися вперед. Аж раптом німці пішли в контратаку - технікою, піхотою. У нас були тільки автомати - ППШ (пістолет-кулемет Шпагіна - прим. авт.). Залягли, відстрілюємось. Танки прямісінько на нас їдуть. У мене патрони скінчилися - лежу, чекаю свого кінця. Несподівано хтось як поцілить мене прикладом у бік. Підіймаю голову - німець... Коли нас полонених вже вели колоною, на узбіччі дороги я помітив військову вантажівку з відкритим капотом і нашого «постояльця» Ервіна. Покликав його, бо непогано знав німецьку, - він здивувався, кричить: «Вольдемар! Чому ти тут?» Зістрибнув із машини і до мене. Обіцяв допомогти, але обставини тоді склалися інакше...


Цікаво, що на моє питання (я задав його згодом), чи не хотів би він уже після війни зустрітися з Ервіном (якби той був живий), ветеран відповів:

- Звісно, що так. Я часто про це тоді думав і зараз думаю. Уявляю, як би то ми зустрілися. Бачите, були серед них вороги, а були й хороші люди… Я б його обійняв і розцілував. За те, що тоді він нам допомагав. Був людиною! Але, я гадаю, він ще в 1943 році загинув, коли радянські війська пішли у наступ і почали визволяти Донбас...


У таборі для військовополонених мій співрозмовник пробув 3 дні. Каже, німці тримали їх посеред поля, під відкритим небом, у багнюці, майже без їжі й води.

- Ми не мали змоги присісти – під ногами було суцільне болото, - згадує фронтовик. – Осінній дощ, холод – люди втрачали здоровий глузд, перетворювались на хижаків, готових вирвати з рота один одного шматок якоїсь поживи, аби не вмерти голодною смертю. Хтось із відчаю починав волати «Ура!» - тоді вартові його стріляли. Тіла вбитих німці не прибирали, вони лежали в грязюці, а ми, втомлені довгим стоянням, вмощувалися на них. Я теж якийсь час перепочивав, сидячи на чиємусь ще теплому мертвому тілі. Це було жахіття…


Утім, із лап окупантів Володимиру і його однополчанинові на ім`я Мишко (ветеран каже, що хлопець назвався близьким родичем відомого українського письменника Михайла Коцюбинського) скоро вдалося втекти. В нагоді стало подальше етапування полонених, а допомогла кмітливість молодих хлопців... До своїх вони поверталися ночами - вдень ховалися в скиртах сіна. В одному із сел втікачів прихистила місцева родина – бабця із донькою. Вони нагодували хлопців і перевдягли їх у цивільне. Коли Володимир і Михайло зрештою опинилися в розташуванні своєї частини, вирішили змовчати, що тікали з полону.

- Якби ми зізналися, нас одразу б відправили до штрафбату, - пояснює ветеран. – Бо якщо ти потрапив у полон – вже винен. Ніякого полону не мусить бути - застрелися, але не віддай себе ворогові. А як ось мені було застрелити себе, коли я вже не мав патронів? Згодом я таки повідомив, як було діло. Сказав, одначе, що німці мене схопили пораненого. Опісля я знов воював розвідником, практично без поранень – лише із трьома контузіями - дійшов до Берліна.


А ось там, зітхає Володимир Семенович, почався наступний етап жахіть. Він збирає до купи думки і продовжує розповідь.

«Скільки я їх постріляв - один Бог знає»


Володимир Шевченко (справа) разом із своїми командирами (у центрі - майор Яким Пилипенко)

- На той час я вже служив полковим перекладачем. Німецьку вивчив ще в розвідці. Мова мені добре давалася, оскільки в дитинстві я сидів за однією партою з сином німецького колоніста. Однокласника звали Ваня Ганс, завдяки йому я трохи освоїв німецьку розмовну мову. Моїм безпосереднім командиром в полку був майор Яким Антонович Пилипенко. Він допитував - військових і цивільних, а я перекладав. Крім того, моїм обов'язом було вербувати німецьких громадян - вони мали переконувати своїх воюючих співвітчизників здаватися в полон радянським військам. Натомість ми гарантували полоненим життя і гідне поводження.


Один із таких допитів мені запам'ятався на все життя. Як же тобі розповісти про це... Одним словом, викликають мене до командира: мовляв, швидше, там велику птаху спіймали. Заходжу в напівпідвальне приміщення, всередині четверо полонених - троє в плащах, один, єфрейтор, без верхнього одягу. Серед них офіцер у званні генерала-полковника. Майор починає допит із нього. Запитує про найбільш небезпечні для радянських військ місця оборони гітлерівців. Офіцер йому відрізає: «Ich bin ein Fuhrer-Soldat! Ich werde nichts sagen!» Тобто: «Я солдат фюрера! Я нічого не скажу!».


Перекладаю його слова майору. Той: «Генерал, мабуть, погано розуміє - скажи, що ми гарантуємо йому життя, якщо він нам допоможе». Я знову звертаюся до полоненого. Він залишається непохитним. «Давай його в расход» - наказує майор. Помітивши мої сумніви, кидається на мене з лайкою. Наказ - є наказ. Виводжу німця на вулицю і, коли він відходить на кілька кроків уперед, пускаю йому в спину чергу з автомата. Бачу, як летить шкереберть у якусь траншею. І блискучі чоботи його в повітрі миготять. Мені потім довго-довго це все ввижалося. Трофейний «Опель», на якому їхав гітлерівський воєначальник і його підлеглі, коли їх схопили
, я чув, подарували Жукову.


На непросте для мене самого питання, як часто йому та іншим бійцям полку доводилося на місці, без трибуналу, розстрілювати полонених, ветеран відповідає:

- Тоді було так. Якщо брали в полон группу з кільканадцяти душ - їх могли конвоювати в тил. А якщо одного-двох - то в «расход». І ніяких розмов. Хто з ними буде возитися? Солдат воювати повинен, а не стежити за кожним полоненим. Скільки я їх постріляв - один Бог знає. Я вважав: що більше переб'ю, то швидше додому повернуся. Безбожно їх бив... І сам боявся загинути, хоча й звик до фронтового життя. Ховався, коли по нас стріляли ворожі гармати, в окоп ліз. Довкола тебе щодня стільки смертей, що і свою сприймаєш, як щось неминуче. Переживав тільки, аби швидко, без страждань.


Тих, хто не здавався, кидали вниз


Як звали розстріляного німецького офіцера, Володимир Семенович вже не пам'ятає. Упевнений в одному: цей високий чин заслужив був високу довіру у Гітлера і мав пряме відношення до мінування інженерних споруд і стратегічних об'єктів обложеного Берліна. Одним із таких об'єктів стала головна електростанція німецької столиці, збудована на річці Шпрее.

За словами ветерана, в 20-х числах квітня 1945 року в розташування частини дивом пробрався цивільний берлінець - чоловік років 40-50. Він відчайдушно волав: «Hilfe! Hilfe!» («Допоможіть! Допоможіть!»). Твердив про підготовку якогось надпотужного вибуху, який нібито загрожує загибеллю великої кількості людей.

З'ясувалося, що німці заклали під електростанцію декілька тонн вибухівки - амоналу й амоніту - і планували її підірвати. Внаслідок цього води Шпрее мали затопити берлінське метро, ​​де ховалися від бомбардувань американської авіації тисячі містян, і ту територію, де зосередилися радянські війська. В усякому разі, так каже мій співрозмовник.

- Гадаю, якби ми не схопили того генерала, то він віддав би наказ про вибух. Уявляєте?! Всі ми були за крок від смерті. Ось це я, передусім, хотів вам розповісти, - каже Володимир Семенович.


До речі, в своїх мемуарах «Останній привал у Берліні» командувач корпусом у складі 5-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту генерал-лейтенант Іван Рослий пише, що про замінування столичної електростанції Румельсбург штабу 230 дивізії повідомив такий собі Кеплер - німецький робітник. Його повідомлення внесло корективи в тактику штурму стратегічного об'єкта.

За словами автора, радянська артилерія била навколо споруди, а всередину неї пробралися армійські розвідники і сапери. Знешкодити вибухівку їм допомогли інженер станції Карл Менінг і два німецьких вибухотехніки. Після цього станцію, де засіли есесівці, стали штурмувати. Керував штурмом (він проходив 24 квітня) заступник командира дивізії полковник Федір Галкін.

- Бій був запеклий, - продовжує Володимир Шевченко. - Ми, звичайно, перемогли. Будівля станції була величезною і високою. Німців, які не здавалися, ми кидали живцем донизу з верхніх поверхів - а що з ними робити? Там страшний суд був. Ось так, хлопче...


«А в кабінет Гітлера я не заходив...»


Залишилися в пам'яті 93-річного ветерана й інші епізоди подій весни 1945 року: концтабір на околиці Берліна, обтягнуті шкірою скелети звільнених в'язнів, відстріл червоноармійцями випущених на вулиці чотириногих мешканців берлінського зоосаду, величезні і неприступні барикади посеред німецької столиці.

- Берлін вже майже перестав гриміти, - продовжує фронтовик. - 2 травня наші частини билися за рейхсканцелярію (урядову будівлю Німеччини з 1871 по 1945 рр.; в 1943 році в саду рейхсканцелярії було споруджено підземний бункер для Гітлера, в якому він, за версією більшості істориків, 30 квітня 1945 наклав на себе руки – прим. авт.).


Увірвавшись до будівлі, чимало солдатів кинулися шукати Гітлера. Але есесівці, котрі здавалися в полон, кричали: «Hitler kaput! Hitler ist tot!» Тобто: «Гітлера знищено, Гітлер мертвий!» Так ми його і не знайшли. Зате рейхсканцелярію встигли оглянути. Величезна споруда. У багатьох кабінетах лежали трупи німецьких офіцерів, тхнуло спиртом і кров'ю. Крові багато було. Німці розуміли, що їм вже не жити - вони пили і стрілялися. А в кабінет Гітлера я не заходив...


Володимиру Семеновичу - 93 роки


Жорстокість на війні – надскладна і дуже болюча тема. Особливо, якщо йдеться про тих, кого ми шануємо, як визволителів. Не відразу, а лише згодом я запитав Володимира Семеновича про випадки згвалтувань радянськими бійцями німкень - вже на останньому етапі війни. Чи було таке?

- Тоді діяв суворий наказ: не чинити жодного насильства стосовно цивільних мешканців Німеччини. Ми прийшли визволяти, а не робити зло. Порушників чекав трибунал. Та все одно цього наказу дотримувалися не всі. На своє виправдання казали: «Їхні чоловіки винищили у мене вдома всю мою рідню, а я буду жаліти їхніх жінок?» Якось мені переповіли, що один наш старший лейтенант - командир кулеметної роти – застрелив у скроню щойно зґвалтовану ним німецьку жінку. Вистрілив, ще лежачи на ній. Коли я зустрів його і сказав, що так робити не можна, він презирливо відповів: «Топаєш? Ось і топай собі. Інакше ходити не будеш». Ось так було…


У Німеччині Володимир Шевченко затримався на 5 років - служив перекладачем при частині, навчав радянських офіцерів німецької мови, був старшиною батальйону - опікувався матеріальним забезпеченням підрозділу. Про той післявоєнний період свого життя він згадує ледь не з ностальгією. Бо знав – удома на нього чекають самі лише злидні. Каже, якби повернути час назад, він, імовірно, залишився б служити у звільненій Німеччині й далі. До того ж командування умовляло не їхати, бо він цінний кадр.



В кімнаті у Володимира Семеновича багато світлин, зроблених у різні роки. Фото складені в кілька товстих альбомів. На одних знімках він - бравий хлопець в гімнастерці, на інших - вже поважний дідусь в обвішаному орденами і медалями парадному кітелі. Він визнає: війна і через 70 із гаком років йому сниться. А ось поговорити про неї з іншими очевидцями епохальних і жорстоких подій він не може - майже всі його ровесники пішли з життя.

- Мої близькі кажуть: мовляв, тато, навіщо ти ворушиш минуле - воно вже нікому не потрібне. А я думаю, що історію не можна забувати, інакше те страшне, що було колись, може повторитися... Ось мене не стане, а історія буде жити. Це дуже важливо… Я сподіваюся, що ви мені вірите, я брехати не можу, не звик. Я розповідаю, як воно було, що сам пережив, - каже мені 93-річний ветеран. До речі, усвідомлюючи поважність свого віку, Володимир Шевченко мріє, що доля подарує йому ще хоча б трохи часу  - він дуже хоче побачити, якою стане Україна. До речі, ще в дитинстві мандрівна циганка, котра заблукала в їхню Саурівку, напророчила хлопцеві 100 років життя. 

Довідка:

Володимир Семенович Шевченко - Почесний ветеран Павлограда, ветеран війни і ветеран філії ДТЕК Павлоградвугілля «Вантажно-транспортне підприємство «Павлоградпогрузтранс», де він пропрацював художником-оформлювачем 12 років. Нагороджений медаллю «За відвагу», орденами Вітчизняної війни і Червоної Зірки, багатьма іншими медалями, має подяку Верховного Головнокомандуючого Йосипа Сталіна.

Олександр Шульга (російськомовну версію цієї історії можна прочитати на сайті "Вестник Шахтера")


4 коментарі:

  1. Відповіді
    1. І вам, Володимире, дякую за відгук!

      Видалити
    2. Дякую Вам, Олександре за цікавий матеріал, читається легко, без відриву. І велика подяка Вашому Герою за відверту правду, за те, що зберіг память. Володимир Семенович завжди був справжнім, незважаючи на обставини. Шкодую, що мій батько не міг повертатися до спогадів, у нього наверталися сльози, а це було не в його характері. Батько знав, що таке штрафники, через те, що солдати з його роти (а він був старшиною роти) були звинувачені у мародерстві, вся рота стала штрафною, Батько був позбавлений нагород. І тільки у 1967 році ЗНУЩАННЯ З НЬОГО було зняте -його відшукала нагорода - орден Слави !!! ступеня. ОДНЕ СЛОВО, штрафник став героєм. .Я тисну Вашу руку, ще раз дякую Вам. Володимиру Семеновичу зичу прожити стільки років, скільки він сам забажає.

      Видалити
    3. Щиро дякую вам за цей коментар! Знаєте, можливо саме у такий спосіб я намагаюся спокутувати певну провину перед своїм покійним дідом (у Другу світову він був артилеристом, дітям своїм про війну геть нічого не розповідав), з яким я чомусь так і не вситиг свого часу поговорити. Тепер вже розпитати нема кого...

      Видалити

Остання публікація

Сергій Тищенко: «Це вшанування потрібно живим…»

Павлоградці вже 5-й рік поспіль вшановують пам'ять загиблих учасників Революції Гідності. Хтось робить це щиро, бо йому й досі бо...

Найпопулярніше у блозі