Ветеран Другої світової: «Довкола було стільки смертей, що і свою сприймав, як щось неминуче» (відео)

Фронтовик, який брав Берлін, згадує про моторошні факти Другої світової війни

- У кабінеті Гітлера я не був - не ходив туди. Пам'ятаю, в будівлі рейхсканцелярії стояв сморід - тхнуло димом і спиртом, а подекуди й вогкістю - так кров пахне. Крові багато було. Розбиті пляшки, трупи есесівців. Вони пили і стріляли один в одного, самі стрілялися... Боже, Боже... Я бачив таке, що іншому годі й уявити...

Це спогади людини, якій у 1945 році на момент здобуття радянськими військами Берліна ледь виповнилося 20 років. Володимир Шевченко - сержант 986-го стрілецького полку 230-ї дивізії 1-го Білоруського фронту. Зараз йому 93, мешкає разом із донькою Тамарою і зятем Олександром у Павлограді. Останнім часом майже не полишає свій будинок.

«Я не такий був, як зараз»

- Я про головне тобі хочу розповісти, про найголовніше, - мовить ветеран, щойно я заходжу до нього в кімнату і вмикаю свій диктофон.

Невисокий на зріст, сухенький і дуже жвавий. Стан глибокої старості його пригнічує. Це помітно. Каже, ноги ще міцні і слух відмінний, а ось у голові стало паморочитись - доводиться більше лежати. До головного, про що я маю довідатись із нашої розмови, - участі 20-річного хлопця в Берлінській операції та пов'язаних із цим болісних для його пам'яті фактах - ми підбираємося поступово. Мені, втім, цікаві всі його свідчення - позбавлені штампів і фальшивого пафосу, більше схожі на те, що звуть окопною правдою. Володимир Семенович вручає мені тоненького зошита, на аркушах якого він майже на дотик, зі слабким зором, записав окремі фрази, імена і терміни. Аби не забути під час бесіди.

- Я ж не такий був, як зараз, дорогий мій, - наче виправдовується переді мною ветеран. - У дитинстві бігав швидше за всіх, стрибав вище за своїх однолітків, був міцним і витривалим. І пам'ять мав відмінну. Не випадково два роки в розвідці воював і полковим перекладачем служив.

Розповідає, що до війни його сім'я жила в Воронежі - на батьківщині мами. З чотирьох дітей він був найстаршим. У «фінську» (радянсько-фінська війна 1939-1940 рр.), коли в Росії стало зле з продуктами, їм довелося перебиратися до рідних батька - в село Саурівку Сталінської області (нині це окупована частина Донецької області, поряд із селом височіє знаменитий курган Савур-Могила). У квітні 1941-го майбутнього розвіднику виповнилося 16 років.

І серед окупантів були різні люди

- Із перших днів війни батько пішов на фронт і невдовзі зник безвісти, - продовжує Володимир Шевченко. - А ми два роки жили під німцями. Наше село опинилося в прифронтовій зоні. Нас, хлопців і дівчат, гітлерівці змушували копати шанці і чистити від снігу дороги. Це була надто важка праця. У тій місцевості проходить Донецький кряж, і грунт там дуже кам'янистий. Лопатою його так просто не розколупаєш. Тому наші пальці і долоні швидко вкривалися кривавими ранами. Зими були лютими, снігу теж сипало доволі – тож ми не встигали його прибирати. Німці презирливо називали нас руськими свинями. Хоча багато хто з наших сусідів симпатизував гітлерівцям. Мені здається, якби вони не знущалися над нами, а виявляли більше людяності, то втрималися б тут на багато довше…

За словами ветерана, коли одного разу в Саурівці німецький солдат зґвалтував місцеву дівчину, а люди пожалілися в комендатуру – його покарали.

- Я скажу, що і серед німців були різні люди - хороші і негідники, - далі мовить колишній фронтовик. - У нашій хаті оселилися військові. Один із них, ще парубок, щойно отримував із дому посилку, пригощав нас, дітлахів, різними ласощами, про існування яких ми й гадки не мали. Говорив, що це мамині гостинці. Навзаєм наша мама поїла його молоком, коли доїла корову. Німця звали Ервін. Я не знаю, чи був він одружений і чи чекала на нього вдома дівчина…

Та якось він розповів, що його дідуся повісили нацисти – свої ж співвітчизники. Мовляв, коли той дізнався, що Гітлер рушив на Радянський Союз війною, привселюдно заявив: «Дякувати Богу! Тепер усе буде скінчено!» Мама питалася в Ервіна, а чи не хоче він перейти на бік Червоної Армії. Та німець журився, що не може цього зробити, бо тоді гестапо знищить всю його родину в Німеччині. Ось так було…

Ще один наш «постоялець» майстерно шив рукавиці і нас тому вчив. Двох інших німців ми між собою називали «гадами». Знаючи, що ми тяжко голодуємо, вони знущалися над нами - хлібні недоїдки зі свого столу кидали в піч і чекали, поки згорять. Ми це бачили на власні очі… Скажу, що якогось масового насильства стосовно нашого люду гітлерівці не чинили – бо ми були їм потрібні, щоб годувати й працювати на них… Ми платили їм величезний податок натурою – яйцями, молоком, м’ясом.

Володимиру Шевченку на цій світлині ще немає і 20 років

На фронт до складу 230-ї стрілецької дивізії Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА) Володимир Семенович потрапив у кінці літа 1943 року, коли радянські війська увійшли до його рідної Саурівки. Сніжнянський польовий військкомат відправив 18-річного новобранця в піхоту. Перш, ніж опинитися в окопі на передовій, він три тижні вчив ази солдатської науки в ближньому тилу (у місті Красний Сулін Ростовської області).

- Годували нас погано, з обмундируванням було дуже сутужно. Гімнастерку мені видали з чужого плеча - вона виявилася завеликою та ще прострелено в декількох місцях, з плямами крові. Чоботи теж різного розміру. Я був схожий на опудало. Муштрували нас до сьомого поту, коли готували воювати. Вже на фронті я потрапив у розвідку 986-го стрілецького полку, ходив успішно за «язиками». Визволяв своє село, брав Савур-Могилу, - згадує ветеран.

Полонені втрачали здоровий глузд

Одного разу, оповідає далі Володимир Семенович, йому довелося побувати в полоні у гітлерівців і вдало звідти втекти.

- Де ж це було? Боже мій, голова моя, голова... - мій співрозмовник силкується згадати подробиці і сердиться, що пам'ять його підводить. – Того дня ми в складі головного дозору висунулися вперед. Аж раптом німці пішли в контратаку - технікою, піхотою. У нас були тільки автомати - ППШ (пістолет-кулемет Шпагіна - прим. авт.). Залягли, відстрілюємось. Танки прямісінько на нас їдуть. У мене патрони скінчилися - лежу, чекаю свого кінця. Несподівано хтось як поцілить мене прикладом у бік. Підіймаю голову - німець... Коли нас полонених вже вели колоною, на узбіччі дороги я помітив військову вантажівку з відкритим капотом і нашого «постояльця» Ервіна. Покликав його, бо непогано знав німецьку, - він здивувався, кричить: «Вольдемар! Чому ти тут?» Зістрибнув із машини і до мене. Обіцяв допомогти, але обставини тоді склалися інакше...

Цікаво, що на моє питання (я задав його згодом), чи не хотів би він уже після війни зустрітися з Ервіном (якби той був живий), ветеран відповів:

- Звісно, що так. Я часто про це тоді думав і зараз думаю. Уявляю, як би то ми зустрілися. Бачите, були серед них вороги, а були й хороші люди… Я б його обійняв і розцілував. За те, що тоді він нам допомагав. Був людиною! Але, я гадаю, він ще в 1943 році загинув, коли радянські війська пішли у наступ і почали визволяти Донбас...

У таборі для військовополонених мій співрозмовник пробув 3 дні. Каже, німці тримали їх посеред поля, під відкритим небом, у багнюці, майже без їжі й води.

- Ми не мали змоги присісти – під ногами було суцільне болото, - згадує фронтовик. – Осінній дощ, холод – люди втрачали здоровий глузд, перетворювались на хижаків, готових вирвати з рота один одного шматок якоїсь поживи, аби не вмерти голодною смертю. Хтось із відчаю починав волати «Ура!» - тоді вартові його стріляли. Тіла вбитих німці не прибирали, вони лежали в грязюці, а ми, втомлені довгим стоянням, мостилися на них зверху. Я теж якийсь час перепочивав, сидячи на чиємусь ще теплому мертвому тілі. Це було жахіття…

Утім, із лап окупантів Володимиру і його однополчанинові на ім`я Мишко (ветеран каже, що хлопець назвався близьким родичем відомого українського письменника Михайла Коцюбинського) скоро вдалося втекти. В нагоді стало подальше етапування полонених, а допомогла кмітливість молодих хлопців... До своїх вони поверталися ночами - вдень ховалися в скиртах сіна. В одному із сел втікачів прихистила місцева родина – бабця із донькою. Вони нагодували хлопців і перевдягли їх у цивільне. Коли Володимир і Михайло зрештою опинилися в розташуванні своєї частини, вирішили змовчати, що тікали з полону.

- Якби ми зізналися, нас одразу б відправили до штрафбату, - пояснює ветеран. – Бо якщо ти потрапив у полон – вже винен. Ніякого полону не мусить бути - застрелися, але не віддай себе ворогові. А як ось мені було застрелити себе, коли я вже не мав патронів? Згодом я таки повідомив, як було діло. Сказав, одначе, що німці мене схопили пораненого. Опісля я знов воював розвідником, практично без поранень – лише із трьома контузіями - дійшов до Берліна.

А ось там, зітхає Володимир Семенович, почався наступний етап жахітть. Він збирає до купи думки і продовжує розповідь.

«Скільки я їх постріляв - один Бог знає»

Володимир Шевченко (справа) разом із своїми командирами (у центрі - майор Яким Пилипенко)

- На той час я вже служив полковим перекладачем. Німецьку вивчив ще в розвідці. Мова мені добре давалася, оскільки в дитинстві я сидів за однією партою з сином німецького колоніста. Однокласника звали Ваня Ганс, завдяки йому я трохи освоїв німецьку розмовну мову. Моїм безпосереднім командиром в полку був майор Яким Антонович Пилипенко. Він допитував - військових і цивільних, а я перекладав. Крім того, моїм обов'язом було вербувати німецьких громадян - вони мали переконувати своїх воюючих співвітчизників здаватися в полон радянським військам. Натомість ми гарантували полоненим життя і гідне поводження.

Один із таких допитів мені запам'ятався на все життя. Як же тобі розповісти про це... Одним словом, викликають мене до командира: мовляв, швидше, там велику птаху спіймали. Заходжу в напівпідвальне приміщення, всередині четверо полонених - троє в плащах, один, єфрейтор, без верхнього одягу. Серед них офіцер у званні генерала-полковника. Майор починає допит із нього. Запитує про найбільш небезпечні для радянських військ місця оборони гітлерівців. Офіцер йому відрізає: «Ich bin ein Fuhrer-Soldat! Ich werde nichts sagen!» Тобто: «Я солдат фюрера! Я нічого не скажу!».

Перекладаю його слова майору. Той: «Генерал, мабуть, погано розуміє - скажи, що ми гарантуємо йому життя, якщо він нам допоможе». Я знову звертаюся до полоненого. Він залишається непохитним. «Давай його в расход» - наказує майор. Помітивши мої сумніви, кидається на мене з лайкою. Наказ - є наказ. Виводжу німця на вулицю і, коли він відходить на кілька кроків уперед, пускаю йому в спину чергу з автомата. Бачу, як летить шкереберть у якусь траншею. І блискучі чоботи його в повітрі миготять. Мені потім довго-довго це все ввижалося. Трофейний «Опель», на якому їхав гітлерівський воєначальник і його підлеглі, коли їх схопили, я чув, подарували Жукову.

На непросте для мене самого питання, як часто йому та іншим бійцям полку доводилося на місці, без трибуналу, розстрілювати полонених, ветеран відповідає:

- Тоді було так. Якщо брали в полон групу з кільканадцяти душ - їх могли конвоювати в тил. А якщо одного-двох - то в «расход». І ніяких розмов. Хто з ними буде возитися? Солдат воювати повинен, а не стежити за кожним полоненим. Скільки я їх постріляв - один Бог знає. Я вважав: що більше переб'ю, то швидше додому повернуся. Безбожно їх бив... І сам боявся загинути, хоча й звик до фронтового життя. Ховався, коли по нас стріляли ворожі гармати, в окоп ліз. Довкола тебе щодня стільки смертей, що і свою сприймаєш, як щось неминуче. Переживав тільки, аби швидко, без страждань.

Тих, хто не здавався, кидали вниз

Як звали розстріляного німецького офіцера, Володимир Семенович вже не пам'ятає. Упевнений в одному: цей високий чин заслужив був високу довіру у Гітлера і мав пряме відношення до мінування інженерних споруд і стратегічних об'єктів обложеного Берліна. Одним із таких об'єктів стала головна електростанція німецької столиці, збудована на річці Шпрее.

За словами ветерана, в 20-х числах квітня 1945 року в розташування частини дивом пробрався цивільний берлінець - чоловік років 40-50. Він відчайдушно волав: «Hilfe! Hilfe!» («Допоможіть! Допоможіть!»). Твердив про підготовку якогось надпотужного вибуху, який нібито загрожує загибеллю великої кількості людей.

З'ясувалося, що німці заклали під електростанцію декілька тонн вибухівки - амоналу й амоніту - і планували її підірвати. Внаслідок цього води Шпрее мали затопити берлінське метро, ​​де ховалися від бомбардувань американської авіації тисячі містян, і ту територію, де зосередилися радянські війська. В усякому разі, так каже мій співрозмовник.

- Гадаю, якби ми не схопили того генерала, то він віддав би наказ про вибух. Уявляєте?! Всі ми були за крок від смерті. Ось це я, передусім, хотів вам розповісти, - каже Володимир Семенович.

До речі, в своїх мемуарах «Останній привал у Берліні» командувач корпусом у складі 5-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту генерал-лейтенант Іван Рослий пише, що про мінування столичної електростанції Румельсбург штабу 230-ї дивізії повідомив такий собі Кеплер - німецький робітник. Його повідомлення внесло корективи в тактику штурму стратегічного об'єкта.

За словами автора, радянська артилерія била навколо споруди, а всередину неї пробралися армійські розвідники і сапери. Знешкодити вибухівку їм допомогли інженер станції Карл Менінг і два німецьких вибухотехніки. Після цього станцію, де засіли есесівці, стали штурмувати. Керував штурмом (він проходив 24 квітня) заступник командира дивізії полковник Федір Галкін.

- Бій був запеклий, - продовжує Володимир Шевченко. - Ми, звичайно, перемогли. Будівля станції була величезною і високою. Німців, які не здавалися, ми кидали живцем донизу з верхніх поверхів - а що з ними робити? Там страшний суд був. Ось так, хлопче...

«А в кабінет Гітлера я не заходив...»

Залишилися в пам'яті 93-річного ветерана й інші епізоди подій весни 1945 року: концтабір на околиці Берліна, обтягнуті шкірою скелети звільнених в'язнів, відстріл червоноармійцями випущених на вулиці чотириногих мешканців берлінського зоосаду, величезні і неприступні барикади посеред німецької столиці.

- Берлін вже майже перестав гриміти, - продовжує фронтовик. - 2 травня наші частини билися за рейхсканцелярію (урядову будівлю Німеччини з 1871 по 1945 рр.; в 1943 році в саду рейхсканцелярії було споруджено підземний бункер для Гітлера, в якому він, за версією більшості істориків, 30 квітня 1945 наклав на себе руки – прим. авт.).

Увірвавшись до будівлі, чимало солдатів кинулися шукати Гітлера. Але есесівці, котрі здавалися в полон, кричали: «Hitler kaput! Hitler ist tot!» Тобто: «Гітлера знищено, Гітлер мертвий!» Так ми його і не знайшли. Зате рейхсканцелярію встигли оглянути. Величезна споруда. У багатьох кабінетах лежали трупи німецьких офіцерів, тхнуло спиртом і кров'ю. Крові багато було. Німці розуміли, що їм вже не жити - вони пили і стрілялися. А в кабінет Гітлера я не заходив...

Володимиру Семеновичу - 93 роки

Жорстокість на війні – надскладна і дуже болюча тема. Особливо, якщо йдеться про тих, кого ми шануємо, як визволителів. Не відразу, а лише згодом я запитав Володимира Семеновича про випадки згвалтувань радянськими бійцями німкень - вже на останньому етапі війни. Чи було таке?

- Тоді діяв суворий наказ: не чинити жодного насильства стосовно цивільних мешканців Німеччини. Ми прийшли визволяти, а не робити зло. Порушників чекав трибунал. Та все одно цього наказу дотримувалися не всі. На своє виправдання казали: «Їхні чоловіки винищили у мене вдома всю мою рідню, а я буду жаліти їхніх жінок?» Якось мені переповіли, що один наш старший лейтенант - командир кулеметної роти – застрелив у скроню щойно зґвалтовану ним німецьку жінку. Вистрілив, ще лежачи на ній. Коли я зустрів його і сказав, що так робити не можна, він презирливо відповів: «Топаєш? Ось і топай собі. Інакше ходити не будеш». Ось так було…

У Німеччині Володимир Шевченко затримався на 5 років - служив перекладачем при частині, навчав радянських офіцерів німецької мови, був старшиною батальйону - опікувався матеріальним забезпеченням підрозділу. Про той післявоєнний період свого життя він згадує ледь не з ностальгією. Бо знав – удома на нього чекають самі лише злидні. Каже, якби повернути час назад, він, імовірно, залишився б служити у звільненій Німеччині й далі. До того ж командування умовляло не їхати, бо він цінний кадр.

В кімнаті у Володимира Семеновича багато світлин, зроблених у різні роки. Фото складені в кілька товстих альбомів. На одних знімках він - бравий хлопець в гімнастерці, на інших - вже поважний дідусь в обвішаному орденами і медалями парадному кітелі. Він визнає: війна і через 70 із гаком років йому сниться. А ось поговорити про неї з іншими очевидцями епохальних і жорстоких подій він не може - майже всі його ровесники пішли з життя.

- Мої близькі кажуть: мовляв, тато, навіщо ти ворушиш минуле - воно вже нікому не потрібне. А я думаю, що історію не можна забувати, інакше те страшне, що було колись, може повторитися... Ось мене не стане, а історія буде жити. Це дуже важливо… Я сподіваюся, що ви мені вірите, я брехати не можу, не звик. Я розповідаю, як воно було, що сам пережив, - каже мені 93-річний ветеран. До речі, усвідомлюючи поважність свого віку, Володимир Шевченко мріє, що доля подарує йому ще хоча б трохи часу  - він дуже хоче побачити, якою стане Україна. Цікаво, що якось у дитинстві мандрівна циганка, котра заблукала в їхню Саурівку, напророкувала хлопцеві 100 років життя. 

Довідка:

Володимир Семенович Шевченко - Почесний ветеран Павлограда, ветеран війни і ветеран філії ДТЕК Павлоградвугілля «Вантажно-транспортне підприємство «Павлоградпогрузтранс», де він пропрацював художником-оформлювачем 12 років. Нагороджений медаллю «За відвагу», орденами Вітчизняної війни і Червоної Зірки, багатьма іншими медалями, має подяку Верховного Головнокомандувача Йосипа Сталіна.

Олександр Шульга (російськомовну версію цієї історії можна прочитати на сайті "Вестник Шахтера")