Останні могікани чернігівської глибинки (репортаж у минуле)

За 160 кілометрів від Києва є давнє село з колоритною назвою Мільки. Ця розповідь про його долю і долю його мешканців – їхні щоденні клопоти і сподівання

«Що, питаєш, тут буде далі? – дядько Микола висмикнув із-під ніг запилену стеблину, розтер її між пальцями, кинув погляд у бік сільського цвинтаря й несподівано голосно, ба, навіть сердито відповів: - Нічого не буде. Помруть наші Мільки. Років за десять ліс та болото їх з`їдять...» І замовк. Цієї миті він, вочевидь, картав себе за раптовий спалах відчаю, образи, ледь вловимої злості. Певно, дуже боліло йому…

Чекаючи на рейсовий автобус, що мав доправити мене у райцентр, ми сиділи на чорній від дощів дерев`яній лаві поблизу траси й говорили про недоговорене. Моє дводенне гостювання на мільківському хуторі спливло швидше, ніж я на те сподівався. Одна мить - і вже не знаєш, а чи справді то все було?

Шлях у Бережне, наїжджений сотнями кінських копит і коліс, подзьобаний людьми і природою, сповзає від головної автомагістралі донизу, минає глиняну гору з кладовищем, завертає у село і далі вже тонким павутинням губиться серед високих будяків і кропиви. Одному Богові тепер відомо, хто дав нашій вулиці таке ім`я. Хто б не була ця людина, але народилася вона з душею поета, адже назву підібрала хоч і простеньку, зате влучну. І, головне, не казенну.

Біля підніжжя крутого схилу петляє до дядькового «маєтку» ледь помітна стежка, заросла конюшиною й кущиками дрібної ромашки. Пробиває собі путь між насупленою лісовою хащею і непролазним болотом у сотні й сотні гектарів. Якщо видертися на гору, злізти на найвищого дуба, то, певно, можна зазирнути за небокрай. Десь там, у кудлатих хмарах виблискує на сонці Удай…

Уздовж стежки попід лісом біліють кілька хаток – одна від одної старша. Усі вони нагадують самотніх мовчазних калік, що доживають свій вік у глушині. Здається, є серед них і кілька мазанок. Стоять із панським розмахом, без звичної для городянина тисняви. Будували їх колись на незайманих луках, то ж і земельки під двори і городи брали доволі. Під кожною садибою, і тою, де сьогодні ще жевріє життя, і яку вже поглинають верби з очеретами, з пів-гектара чорнозему. Для дбайливого господаря то справжній капітал, нетлінний у своїй красі й родючості.

Впритул до густої ліщини, що нависла над відвойованими у природи клаптиками цього раю, підступають садки. Колись тоненькі й підперезані кілочками яблуневі пагінці нині схожі на понівечені артритом і грубою працею жіночі руки. Незграбні й хворі, з ампутованими кінцівками, готові розчахнутися навпіл, впасти гіллям до землі і там знайти свій спокій. Померти їм не дають рогаті підпори… Цього літа у садках рясно від яблук – старість іноді теж може родити.

Двір дядька Миколи видно здалеку: он він - благенький тин, оповитий гарбузинням, за ним побілена ще від Великодня хата, кілька кущів калини - схилилися над вікнами - і вже десь там, біля лісу, гордовито височіє ялина – одна на все Бережне. Струнка, хоч теж старенька. Кажуть, її ще моя прабабуся саджала. Милуватися гострим шпилем незайманої красуні, щоправда, вже нема, кому: на вісім хутірських дворів – лише три господаря-пенсіонера, та й ті з ранку до ночі в клопотах. Пораються, доглядають, длубаються, повзають рачки своїми картопляними володіннями – визбирують колорадів, «бо, кляті, замордували». За століття сенс буття не змінився.

Що ближче дядьків «маєток», то більше він нагадує мені квітковий едем. Жоржини, флокси, лілії… Це все тітчина робота – чи то пак, мистецтво. Дядькову половину звати Віра Григорівна, і, на відміну від свого чоловіка, котрий господарює в цьому куточку ойкумени, вона моя пряма рідня. Бачте, а я про неї досі жодним словом не обмовився. Ну, то почну реабілітуватися, бо ще образиться жінка...

Над квітковими візерунками гудуть бджоли. Легкий вітерець блукає лабіринтами зеленого царства, куйовдить верхівки дерев, торкається стиглих яблук, що ховаються серед листя. Час від часу одне якесь, втомлене тривалим висінням, зривається з важкої гілки й гупає в траву, наповнюючи двір ароматом щойно звареного повидла з далекого-далекого дитинства. На фруктову ідилію злітаються комахи.

Час тут зупинився

«Заходь, заходь, не соромся», - дядькова фігура щільно затуляє собою дверний отвір і відступає у хатні сутінки, щойно я долаю східці нагору. За мить Микола Михайлович тисне, наче хапає обценьками, мою ненатруджену долоню. Віра Григорівна мовчки всміхається й одразу береться розкладати сумки гостя. Тут, за старими дубовими стінами, обмазаними глиною й вибіленими зовні і зсередини крейдою, володарює знайомий мені не одне десятиліття «мільківський» дух. У різні чудасії досі хочеться вірити... «Ну, то як там, ваша Лозова?» - виголошує своє обов`язкове питання дядько й рушає крізь крихітні сіни до хати. Я слухняно чимчикую слідом.

Час – штука відносна, тож інколи йому кортить зі мною пожартувати. Я минаю старий чулан, де, певен, і досі мешкає Щось. За чверть століття Воно ніскілечки не постаріло і навіть сьогодні ладне вистрибнути з темряви і шарпнути мене за литку. У навіддаленіших закапелках пам`яті вже ворушаться дитячі страхи. «Звісно, то все дурниці», - переконую самого себе. Дядькова спина завертає до кімнати. Піч у кухні перероблена капітально, хоча ці зміни не так легко вгадати. Майже не змінилася й хата: посеред кімнати широкий овальний стіл, придбаний ще за Хрущова, раритетний сервант біля вікна, поряд рудого кольору шифоньєр, трюмо і три дерев`яні «кроваті» попід стінами. Угорі – прикрашені рушниками фамільні портрети. Час і справді вирішив зробити тут зупинку.

Мільківській хаті, якщо не помиляюся, ледь не сто років. А мо, й більше. Принаймі, вона ровесниця красуні-ялині, яка нині підпирає своїм гострим шпилем хмари. Моє коріння тут – на півгектарах прибережній, вкраденій у ліса й болота, землі. Остання господиня нашої садиби, моя бабуся, залишила цей світ років десять тому. Нині її будинок і володіння довкола стережуть теж уже немолоді нащадки: старша донька Віра і її чоловік Микола.

Колись дуже давно, ще на світанку їхнього подружнього життя, подалися молодята до міста, народили дітей, вибили в держави квартиру. Задля міці держави трудилися. А виявилося, що все в цім світі повертається до своїх початків. Рано чи пізно... З діда-прадіда корінний мільківець, дядько з власної волі запроторив себе у полон до комарів. Щойно став пенсіонером, засів пеньком у милій серцю глушині, серед лісу й очерету. На самоті долає зиму й зустрічає весну. Тітка на свою малу батьківщину навідується зрідка. Лише вихідними. Вона хоч і пенсіонерка, але з тих, кого звикли називати золотими кадрами. Віра Григорівна доцент, викладає в інституті.

«Нічогенький коньяк, Сашо, нічогенький...»

Зараз вона готує на стіл. У коридорі на іржавій електроплитці тріскотить її вранішня юшка, а в казанку впріває гречана каша. Дядько встиг обійти город і вже повертається звідти з оберемком зелені і кількома червоними велетнями-помідорами. Хвилину по тому ми вмощуємося біля овального столу, аби потішити себе невибагливими селянськими стравами. Біля гостя господиня ставить широкий полумисок, із якого стирчать свинячі реберця. «Куповані», - пояснює вона. Мої «городські» гостинці – риб`ячі делікатеси, ковбаси й сир - зараховані до обіднього меню. Доки дядько крає на товсті ломті житню паляницю, я наливаю по вінця наші чарки. Тішу себе думкою, що мій коронний презент – південний коньяк п`ятирічної витримки - має неабияк смакувати господареві.

«Отже, дякую, що не забуваєш нас, Олександре. Тож на здоров`я», - ми чаркуємося, Михайлович без поспіху дегустує марочний продукт, також повільно відкушує шмат хліба й підносить до рота ложку, в якій парує юшка. Протяжно сьорбає. Мовчки смакує. Мовчимо й ми з Вірою Григорівною. За хвилину в дядькових очах вже витанцьовують бісики. «Нічогенький коньяк, Сашо, нічогенький. Спасибі за доброго гостинця. То, мо, залишимо його Вірі Григорівні?» - він не чекає від мене, трохи ошелешеного, швидкої відповіді і дістає звідкілясь череватий графин. Домашньої горілки в нім рівно на чверть – втім, більшого ми й не потребуємо. Моя відкоркована пляшка займає місце біля тітки. Свою чарку з марочним Віра Григорівна допиває маленькими ковточками. Ось так ми й сидимо – півгодини, годину. Цього дня у православних велике свято, тож ми можемо трохи побайдикувати.

«Мруть люди, наче мухи»

Перекур – справа свята. Сам я позбувся цієї шкідливої звички сім років тому. Споглядаючи за тим, як дядько лагідно перебирає пальцями цигарку, кладе її одним кінчиком на язика, викресує сірником вогонь, запалює і повними грудьми всмоктує солодку отруту, я повертаюся на сім років назад. Босоніж стою перед ним по кісточки у м`якій отаві. На рожеві голівки молодого клевера сідають бджоли. Не наступити б. У дядькових ніг – жодної смітнинки, жодного випадкового недопалка. Все у бляшанці, пристосованій під попільничку. В своєму Бережному дядько Микола для природи – перший захисник.

«Отакечки й живемо ми, як один хтось казав – аби не було війни на нашу голову», - пихкаючи навколо себе сивими хмарками, Михайлович скаржиться на теперішні порядки, а ще більше на неминучу старість. І свою, і Мільок. «Мруть люди, наче мухи, мо, за віком, а мо, й від Чорнобиля...» Вік, одначе, лише трохи зачепив дядькове обличчя. На сьомому десятку він здається помітно молодшим за свої роки. «Молодильні яблука щоранку їм», - жартує. Відколи я дядька знаю, він нікуди не квапиться і дарма теревенити теж не любить. За відомим висловом, не лізе поперед батька в пекло, робить те, що мусить і до чого має хист. Попри різні урбаністичні нашарування його життєва філософія залишається суто землеробською.

«Хазяйства в нас, бачиш, тепер ніякого. Були колись кролі, то повиздихали через хворобу. Бичка з братом покійним Василем на двох тримали - охляла скотина, бо щось там із її шлунком скоїлось. Теж зарізали непутящу. А свиней годувать? К лихій годині таке годування. На базарі в Прилуках (райцентр - прим. авт.) за тії гроші, що їх поросяті комбікормом і дертю віддаси, півтори свині можна купити! Те саме кури чи гуси. За зерно таку ціну нині гилять, що краще однією картоплею жити. Птицю ж треба стерегти, бо як не шуліка раптом вхопить, то злодюга оком накине. Були в нас минулоріч качки. Та ти, мабуть, і сам пам`ятаєш, приїздив тоді...» Дядько робить довгу затяжку й тушить недопалок об консервну бляшанку. Ставить саморобну попільничку на лати.

Травичку, в якій я ніжуся після тітчиного застілля, дядько скосив нещодавно. Вже встигла відрости. Йому ця тема, виявляється, дуже болить. За хороші сінокоси в Мільках і Бережному віддавна тривала суперечка. Ділянки відмежовували, перемежовували, часом, хапали собі «зайве», виправдовуючи це так: мовляв, на нічийних луках, хто перший наскочив, той і є господар. Часи змінилися - тепер на все село одна корова й шість кіз. Сінокоси в лузі поросли вільшиною й осикою. Ті, що межують з лісом, перетворилися на молоденькі гаї. Кому несила тримати в руках косарський інструмент, не погребували б сторонньою допомогою, але охочих косити чуже катма. Обійстя дядька Миколи і його дружини – схоже, виняток. Доглянуте, наче у дбайливого перукаря. Господар кілька разів за сезон рівненько стриже подвір`я, садок і обабіч двору. Сінові дає підсохнути, підгорне, складе в копички і... спалить. Власноруч, із ваганнями, щоразу нарікаючи на долю, бо досі не звик до її витребеньок. Певен: світ став догори дригом. Високо і яскраво палахкотить духмяне сіно – довіку б цієї пекельної краси не бачити. «Отакечки й живемо: лишень не було б у нас війни...»

Дядько Микола – справжній санітар лісу!

З усього їхнього господарського надбання залишився у дядька з тіткою хіба тільки город. Десять соток. Зорати, посадити, посапувати, викопати чи зірвати – це клопіт Миколи Михайловича. Адже за порядок у садибі відповідає він. Тітка здебільшого виконує роль агрономині і дизайнерки в частині садових квітів. Утім, головне «хоббі» дядька – заготівля дров. Бо, як не крути, а щойно на Бережне насунуть холоди, врятувати від дрижаків здатні будуть лише гаряча груба й тепла піч. Ось, такий він – енергетичний аспект життя в глибинці, за 150 кілометрів від Києва.

Без дров у Мільках не можна, адже завозити вугілля сюди надто дорого. Блакитне паливо, поклади якого є і на Прилуччині, мають не всі мешканці села. Свого часу сюди теж завели газогін, але він застряг десь у центрі і до Бережного не дійшов. Утім, жителі цього куточка на відсутність «труби» не нарікають: мовляв, поруч ліс захаращений сушняком – твердого палива на всіх вистачить. Але не поспішайте вішати на Михайловича усіх бракон`єрських собак. Образиться чоловік і не стане вам нічого розповідати. Коли вже хочете знати, дядько Микола – справжній санітр лісу! Годинами й кілометрами вештається він околицями – видивляється придатний для дров сухостій. Опісля підрубує, а потім тягне ті колоди до свого двору. Розпилює на чурки, потроху, некваплячись коле їх на поліна. Складає у хлів.

Надлишок дров, на які у Мільках є попит серед поодиноких бабусь, дядько вимірює у «складометрах». Це те саме, що й кубічні метри, але з прив`язкою до життя і трохи з гумором. Минулий рік Михайловича цілком задовольнив – кілька причепів з насипом він конвертував у гривневі банкоти. За кожен три сотні з лишком брав. Покупці приїздили не лише з інших кутків Мільок, а й із сусідньої Смоші, що по той бік Удая. Щоправда, руки втомлюються від такого «бізнесу».

"І не страшно вам тут жити?"

Серпневий вечір у Бережному відчиняє двері в інший вимір. Якщо прислухатися і придивитися, то можна в мить опинитися у задзеркаллі. Там, де змії, водяники й мавки. Це вже, як хто собі нафантазує. А загалом, не раджу після настання сутінок підійматися до лісу за садком чи, що найгірше, сходити в глибочезний льох. Це у Стівена Кінга нерви залізні. У мене – ні. До речі, льох одного віку з хатою і ялиною. А мо, і старіший за них. На всі Мільки він один такий – видовбаний у пагорбі над нинішнім лісом і через те схожий на вхід до підземелля. Що там, і кінці цього тунелю, я не знаю. Але можу запевнити, що не картопля з буряком. Утім, можете мені й не вірити.

Дядько Микола вмощується поруч із вікном, спиною до печі, і міліметр за міліметром крутить коліщатко «настроєк» свого старенького приймача. Крізь скельця окулярів слідкує за тим, як на шкалі радіохвиль повзе червона риска. Динамік видає якусь какофонію звуків - шипіння, хрускіт, ледь не азбуку Морзе, але жодного слова чи мелодії. Аж раптом транзистор озивається людською мовою. Лунають позивні обласного радіо.  Цивілізація в Мільки просувається поволі, чіпляючись за вершечки кремезних дубів і грузнучи в болоті. Старенький VEF і майже раритетний мобільний (сигнал приймає не усюди) – ось дві тоненькі ниточки, які з`єднують Бережне з «великою землею».

«І не страшно вам тут жити?» - вже за вечерею питаю я своїх господарів. Водночас позираю на вікна – благенькі фіранки ледь стримують темряву, ладну щомиті увірватися до нас і поглинути до найменшого промінчика. За поріг виходити боязко, навіть, якщо приспічить. «А чого б я ото боявся? – питанням на питання відповідає дядько. – Сокири від злодіїв не тримаю, бо в нас нема чого красти. А кабани та вовки… Ну, то й що, хай іноді заходять». Дивлячись на тітку, я розумію, що вона з Михайловичем солідарна. «Бува таке, що тижнями людини живої у нашому кутку не бачиш», - продовжує Віра Григорівна думку чоловіка. Отакої! І вони говорять, що їм нічого чи нікого страхатися?

Ночувати на веранді, яку тут звуть коридором, чути, як десь у лісі ухкає сова, мені не вперше. Дякувати Богу, є багаторічний досвід. Однак, чомусь досі я не потребував для цього стільки відваги… Сон довго оминає мене, наче випробовує на терплячість. Із затуленими очима слухаю, як у садку одне за одним падають яблука. «Дивно, - кажу собі, - а комарів цього річ майже не має…» І нарешті засинаю.

Колись тут вирувало життя...

Метр за метром ліс і болото з`їдають Бережне. Спостерігаючи за його повільним і невблаганним помиранням, важко уявити, що колись тут вирувало життя. Вісім багатодітних родин, три десятки робочих рук, у курниках і хлівах сотні голів домашньої птиці, свиней, корів, бичків тощо… Люди й природа були значно молодшими. Ті, хто доживає тут свого віку, все те добре пам’ятають. На колгоспних ланах щоліта гуркотіли комбайни, трударі засипали в комори зерно, а за селом паслися овечі отари. Здіймаючи пилюку, з вигону у стійла кілька разів на день рухалась вулицями черга корів. Біля місцевого сільпо у дні завозу юрмився люд. Одні за вином і цигарками, інші за хлібом, пряниками і цукерками. Якщо пощастить, то й ситром. Звісно, що вся ця «застійна» радянська напівситість мала й зворотній бік…

Першою в Мільках померла школа (нині це частково аматорський краєзнавчий музей, частково сільський клуб – прим. 2018 р.). Її зачинили на початку 70-х років минулого століття, коли моїй бабусі, вчительці за професією, не стало, кого навчати. Післявоєнний бебі-бум, який тривав три десятиліття, врешті зійшов нанівець у самісінький розпал брежнєвського застою. Трохи довше протримався сільський клуб (більшовики розташували його в дерев`яній будівлі Андріївської церкви. Її сьогодні відродили. Між іншим, церква дуже давня. За наявними літописами, збудована на честь Андрія Первозваного у 1777 році. Менш, ніж за століття храм зазнав руйнації через пожежу, але в 1860 році його відновили. Сьогодні давню церкву доглядають мільківські ентузіасти. На великі «празники» сюди приїздить священик – править службу для десятка парафіян. Прим. 2018 р).

Вже давно немає у Мільках сільської лавки. На початку Незалежності, а може й раніше, спритні дачники розібрали її на цеглу. Залишки магазину – величезні й важелезні бетонні плити – заростають чагарниками. Хліб у Мільки привозить старенька вантажівка з будкою – начебто від якогось прилуцького магазину. Не знаю. Завертає з товаром до села двічі на тиждень. І вже, мабуть, років сім, як перестав курсувати в Мільки рейсовий «ПАЗік». Воно й зрозуміло: який перевізник схоче працювати собі в збиток, заради кількох пасажирів? Щоправда, дістатися Прилук тутешнім мешканцям не так уже й складно: досить вийти до зупинки, що облаштована на узбіччі міжобласної автотраси за 1 км від села, і, будь ласка, чекай свого рейсу. За «п’ятірку» до міста довезуть (нині ця розцінка зросла до 10 грн. – прим. 2018 р.).

Хати за безцінь

Від сільської громади, яка колись налічувала до 700 душ, тепер у Мільках залишилось 44 пенсіонери (станом на 2008 рік – прим.) Відкупні, що їх дала держава за минулі заслуги і за старість, плюс – копійчана рента з п’яти гектарів земельного паю – ось і всі їхні статки. Нічого, як мовиться, зайвого. Найстарші дибуляють, спираючись на ціпок, між домом і «магазином на колесах» і рахують дні, подаровані їм Господом. Дядько Микола на їхньому фоні здається справжнім молодиком. Компанію, яка б годилася йому для чоловічих посиденьок, тут непросто знайти. Чоловіків у селі катма, а котрі є – через одного п`янички. Втім, трапиться натхнення посидіти за чаркою, перемовитись із кимось, окрім Віри Григорівни, він хутко наладнає свого велосипеда і рушить по кутках.

Пенсіонери з мільківською пропискою – не єдині мешканці цієї глибинки. Час від часу сюди приїздять містяни-дачники. Ось такі, скажімо, як сусід Іван, чия хата стоїть зліва від садиби дядька Миколи й тітки Віри. Когось із Мільками пов`язує родинне коріння, інші придбали тут «маєтки», спокусившись невеликою ціною і близькістю до міста. Сьогодні, аби стати власником дерев`яної одноповерхівки з двором, садом і городом, достатньо мати в кишені 1,5-2 тис. грн.. (станом на 2008 рік – прим.) Якщо вірити дядьковій арифметиці, в Мільках стоять порожніми близько десяти ще міцних хат. Ще більше благеньких, сутулих, схожих на привидів.

У Мільках не помирають – тут просто «йдуть нагору»

Тут не кажуть «я скоро помру». Навіть якщо на те є всі підстави. А вони, на жаль, є в багатьох. Про свій близькій відхід у світ пращурів вам повідомлять, наче про банальну поїздку до райцентру. «Пора збиратися нагору...» Шлях туди, як і на трасу, один – спресованим із землею, суцільно вищербленим асфальтом. Крутий підйом, за ним ще метрів із двісті, і ось він, поворот наліво. Гора тут здається набагато вищою, але всі її долають. Всі до одного…

Удосвіта дядько Микола клепає косу. На цвинтарі, куди ми збираємося, кожному з нас є робота - належить прибрати одразу дев`ять могил. Місць спочинку близьких людей. Утім, чужих там варто ще пошукати, адже всі ми в третьому-четвертому чи в п’ятому коліні родичі. В старій частині кладовища, де вже кілька десятиліть спить моя прабабуся і де над могилою її свекра в два моїх зрости височіє вщерть поїдений комахами дерев`яний хрест, шумлять акації. Я вірю, що не просто шумлять… Додому ми вертаємося розмитою дощами і весняними струмками лісовою стежкою. Нас проводжають довгі хвости папороті і зарості кропиви. Крізь невеличкі віконця в живій стіні з лісу висвічує блакитними плямками серпневе небо. В Мільках не помирають, тут просто йдуть «нагору».

«Бо куди ти дінешся від самого себе?»

Добу по тому ми сидимо на довгій почорнілій від дощів лаві біля траси, чекаємо на автобус і розмірковуємо про свої і чужі долі. Говоримо один одному про недоговорене. З учорашнього вечора мене муляє одна новина. Виявляється, нещодавно Михайлович мав нагоду разом із Вірою Григорівною побувати на морському курорті. Кілька днів відпочити від сільських клопотів. Такий собі подарунок від дітей на честь маминого ювілею. Відмовився чоловік, щоб ви думали! Так і заявив жінці: не хочу, мовляв, нікуди їхати. Миліше за наші Мільки мені, каже, нема нічого в світі. Ось вам і таємниця людської душі. Зрештою, на курорт Віра Григорівна поїхала зі старшою донькою.

Михайлович запалює. Рятуючись від його диму, Віра Григорівна ховається за мою спину. «Таке то життя, Сашо. Колись і ми там будемо, - дядько Микола киває в бік цвинтаря, - підемо нагору услід за батьками. Так і не стане Мільок...» Дивлячись на його відчай, я не в змозі стримати власних емоцій: «То чому ж ви тут живете? Навіщо вам отак боркатися, коли усьому прийде кінець? Коли діти ваші іншого життя прагнуть? Тим більше, ви маєте в місті трикімнатну квартиру?» Ще не скінчивши свою тираду, я усвідомлюю, що кажу нісенітницю. Дядько наче не помічає мого конфузу. Якийсь час він дивиться собі під ноги, висмикує із землі ще один листочок подорожника, крутить його між пальцями і лише тоді повертається до мене: «А, ось, живу, як бачиш. І нічого. Потихеньку, помаленьку. Пораюся разом із Вірою Григорівною. Бо куди ти, Сашо, дінешся самого себе?»

Олександр Шульга

Довідка:

Мільки - село Прилуцького району Чернігівської області, Валківська сільрада. Розташоване на правому березі річки Удай, за 160 кілометрів від Києва. Перша згадка про село у літописах датована 1666 роком.

P.S.

Події, відтворені в цій оповіді, сталися влітку 2008 року. Менш, ніж за 4 роки дядька Миколи не стало – його зовні міцний організм з`їла несподівана хвороба. Віра Григорівна і далі приїздить до свого родового гнізда – намагається продовжити йому життя. Посадила кілька пагінців садових дерев, щосезону порається на городі. Я, її племінник, теж двічі на рік відвідую Мільки, аби допомогти тітці доглянути стару садибу. Життя в селі за ці 10 років майже не змінилося. Прибуло трохи дачників, а ось корінних мешканців тут майже не стало.