Подорож до осені у віршах (фото й відео)

Одна мудра людина, отець Анжей (він має своє невеличку парафію у Павлограді на Дніпропетровщині), сказав просту річ: аби відчути присутність Бога, варто подивитися навколо себе.

Це українська осінь. І це Чернігівщина....

Самі на себе дивляться ліси,
розгублені од власної краси.

Немов пройшов незримий Левітан

то там торкнув їх пензликом, то там.
Осінній вітер одгуляв, затих.
Стоїть берізонька — як в іскрах золотих.

Ще літо спить, а вранці осінь встане —
в косі янтарній нитка сивини,
могутні чресла золотого стану,
іде в полях — вгинаються лани.

Красива осінь вишиває клени.

Червоним, жовтим, срібним, золотим.
А листя просить: – Виший нас зеленим!
Ми ще побудем, ще не облетим.
А листя просить: – Дай нам тої втіхи!
Сади прекрасні, роси – як вино.
Ворони п'ють надкльовані горіхи.
А що їм, чорним? Чорним все одно.

Запахла осiнь в'ялим тютюном,
Та яблуками, та тонким туманом,
I свiжi айстри над пiском рум'яним
Зорiють за одчиненим вiкном.

Подовшали тривоги і листи,
Ліси на глину, на пісок опали.
Лиш ти одна, мені одна лиш ти
Мій палиш сон і душу мою палиш.

Танцює вітер кучерявий,

Зоря на обрії згаса.
Багряний лист, пожовклі трави —
Мелодій осені краса.
Десь там Дніпра сталеві хвилі.
Кудись я стежкою іду.
І, щастя квіти запізнілі,
Сумують айстри у саду...

Строката хустка — жовте і багряне —з плечей лісів упала їм під ноги.
І вся природа схожа на циганку —
вродливу,
темнооку,
напівголу,
в червоному намисті з горобини,
з горіховими бубнами в руках…