Остання публікація

Життя після людей. Як вимирають села Чернігівщини

Зображення
Екскурсія порожніми й пограбованими садибами схожа на відвідини кладовища. Саме це я відчував, коли робив свій сюжет про напіввимерлий куток одного із сіл Чернігівщини ( Сухополов'янська ОТГ ). Загалом, демографи вважають цю область найстарішою в Україні. На тлі інших вона вимирає дуже швидко.

Шахтар із Першотравенська дивує земляків рідкісним і смачним виноградом

Для більшості з нас виноград є звичайними ласощами, солодким десертом на обідньому столі. Натомість, мешканець Першотравенська Анатолій Овчінніков має до цієї ягоди не лише гастрономічний інтерес. Він садівник за покликанням, тому весь вільний від основної роботи час присвячує виноградарству. Чоловік не лише вирощує вже відомі сорти, а й експериментує над власними гібридами.

Анатолію 54 роки, за фахом він електрослюсар підземний – працює бригадиром на дільниці автоматики зв'язку та інформаційних технологій (АСіІТ) ШУ Першотравенське ДТЕК Павлоградвугілля. За плечима в нього понад чверть століття шахтарського стажу. Разом із дружиною Людмилою (до речі, вона теж працівниця дільниці АСіІТ – черговий електрослюсар) мають квартиру в Першотравенську. Але більшість часу проводять у колишній батьківській садибі нашого героя у Дмитрівці на Петропавловщині. Саме тут Анатолій тримає свій диво-виноградник. 

У хлопця з Дмитрівки була легка рука

«Мені змалечку подобалося доглядати за рослинами, - розповідає садівник. – Навіть пробував щепити деякі плодові дерева, що були в нашому садку. Не знаю, звідки така любов до агрономії. Адже мої батьки Джон Сергійович і Тетяна Андріївна не були затятими садівниками. Більше сил віддавали колгоспу й вихованню нас - дітей. Одначе, мама якось помітила, що в мене легка рука, й коли висаджувала молоденьке деревце, просила його потримати, доки загортатиме землю. Ці саджанці завжди приймалися». 

Попри очевидний хист до сільськогосподарської науки, Анатолій вирішив зробити кар’єру у промисловості. Після школи вирушив у Дніпропетровськ, вступив до гірничого університету. У 1987 році вдяг військову форму солдата-строковика, після демобілізації повернувся в місто над Дніпром, одружився і невдовзі став батьком. З навчанням у виші не склалося – спочатку перевівся на вечірнє відділення, потім залишив університет і влаштувався робітником на Південний машинобудівний завод. Пояснює: треба було утримувати молоду сім’ю, де зростали син і донька.

Двічі на тиждень Анатолій навідувався до батьків у Дмитрівку. Привозив їм новенькі саджанці яблунь, груш, персика й винограду. Але доглядати за ними не було часу, тому деякі культурні рослини пропадали, інші потроху дичавіли. З часом родина нашого героя перебралася у Першотравенськ.

У 1994 році Анатолій пішов працювати у «Павлоградвугілля». А вільний від роботи час віддавав садівництву – частину батьківського городу засадив плодовими деревами. Саджанці спочатку купував на ринках, а потім – безпосередньо у народних селекціонерів.

«Виноградарством на тому рівні, як зараз – тобто, по науці, я захопився не одразу. Спершу висаджував корінці вздовж паркану й дозволяв молодим пагонам утворювати живопліт. Щоправда, вже тоді надавав перевагу вишуканим і класичним сортам – скажімо, «Аркадії», «Лорі», «Талісману» тощо. Чимало саджанців мені висилали родичі з Кубані. Згодом відчув справжній азарт до цієї справи. Почав розуміти, що, діючи навмання, я нічого не досягну. А ще засвоїв головну для виноградаря істину: за рослиною треба уважно спостерігати. І вона сама тобі підкаже, що їй треба. Отак виходиш ранком у садок – і придивляєшся до своїх кущиків. Бачиш: один треба підлікувати, іншому дати підкормку», - розмірковує Анатолій. 

Зі смаком ананаса, полуниці й хурми 

Класичний виноградник він заклав наприкінці 2009 року. Каже, саме тоді серед селекціонерів з’явилося чимало нових сортів цієї сонячної ягоди, тож хотілося спробувати власноруч її вирощувати. Накопичив теоретичні знання й узявся втілювати їх на практиці. Підготував ділянку, розпушив і здобрив ґрунт (зокрема, й зернами ячменю), облаштував дренажну систему і висадив 48 саджанців. Перевагу віддав сортам: «Софія», «Алла», «Бажена», «Ландиш», «Віктор», «Преображення», «Гурман ранній».

«Нині мій виноградник займає 20 сотих гектару. Деякі з перших сортів не прижилися, тож я їх замінив. Збагнув ще одну цікаву річ: навіть у межах невеличкої ділянки кущі одного сорту розвиватимуться й плодоноситимуть по-різному. Це дуже делікатна рослина. На вегетацію і дозрівання ягід впливає все: сонце, ґрунт, вітер, перепади температури. Скажімо, поряд із моїм городом балочка – тож мій виноград іноді страждає від весняних приморозків. Усе це важливо враховувати, підбирати відповідні сорти і ретельно доглядати за рослинами. Молоді саджанці слід вчасно підв’язувати, обробляти від хвороб і шкідників, підживлювати, обрізати зайві пагони. Тоді лоза формуватиметься правильно, грона на ній будуть сильними, а ягоди великими й смачними. Є й купа інших нюансів», - пояснює садівник.


Анатолій зізнається: у розведення нових сортів винограду і догляд за рослинами він вкладає чимало коштів і сил. Має тісні знайомства з іншими садівниками, добрива й препарати для обробки купує лише якісні і тільки у перевірених постачальників. Тому й отримує вражаючий результат. Ягоди його рослин містять усю гармонію смаку, що притаманний певному сорту. Сьогодні в його особистому каталозі майже 280 сортів винограду. Це ті, які він виростив на території колишньої батьківської садиби.

«Звісно, що всі їх не перелічити, - говорить чоловік. – З новинок - це кишмишні сорти, які набувають популярності в Україні: «Ленд Крузер», «Ламборджині», «Хеллоуін», «Аліса в Країні чудес». Є в мене на ділянці сорти, перевірені часом і нашими погодними умовами. Наприклад, «Зоренька», «Байконур», «Полонез», «Сонечко». Є ягоди зі смаком банана й ананаса – гібрид зветься «Бананас». Або – хурми чи полуниці. Маю кілька гібридів, виведених власноруч. Але пишатися ними зарано – вони лише проходять іспит на витривалість, естетичні і смакові якості. Ягода з грона одного такого гібрида важить до 20 грамів, має насичений жовтий колір і неймовірний смак». 

«Плекаєш його, наче власну дитину» 

За словами господаря, він ніколи не рахує свій врожай. Збирає лише стиглі грона, які потім везе на ринок та пригощає ними друзів і колег. Щиро дивує земляків своєю солодкою продукцією. Недарма до нього в Дмитрівку час від часу приїздять інші виноградарі. Спілкуються, обмінюються саджанцями й досвідом. До речі, саджанці Анатолій також продає всім охочим, а ще радо консультує виноградарів-початківців.

Він, його дружина Людмила, син Сергій і донька Саша (вони вже дорослі й живуть окремо від батьків) теж не проти поласувати дарами домашнього виноградника. Кожному до вподоби свій сорт. Діти полюбляють мускатні ягоди, дружина – зі смаком екзотичних фруктів чи тієї ж полуниці. Сам виноградар небайдужий до плодів із кислинкою – «Байконуру», «Рембо» чи «Асі». Перед тим, як везти зібраний врожай на ринок, господар дегустує плоди з грона кожного сорту. Покладається на власні відчуття, хоча й має прибори, що визначають вміст головних смакових компонентів сонячної ягоди.

«Виноград треба любити не лише, коли він на столі, а коли ти висаджуєш його у землю, потім доглядаєш його, плекаєш наче власну дитину. Дехто каже, що я живу на своєму винограднику. Так, фізично це тяжко, бо я ще й на шахті працюю. Але мені не шкода того часу, який доводиться витрачати на улюблену справу. Про що моя мрія? Ви знаєте, хоч я й не вважаю себе селекціонером – лише садівником-любителем, однак дуже хочу вивести власні сорти винограду, за які потім не буде соромно», - зізнається Анатолій.

Олександр Шульга для Вестник Шахтера

P.S. Анатолій Овчінніков, окрім захоплення виноградарством, має ще одну пристрасть. Він затятий рибалка. Вудити рибу навчився ще у дитинстві. Тож і тепер інколи вирушає на річку чи став, де вгамовує свій рибальський азарт. Каже, «відірватися» вдається взимку – у міжсезоння.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Хроніки ковідного стаціонару. Зі щоденника пацієнта

Шлюбний клубок, жовті вушка і гіпнотичний погляд. Що треба знати про вужів (відео)?

Лікар-ортопед Костянтин Кравченко: «За своє здоров'я варто боротися»