Остання публікація

Лозівчани вшанували пам'ять жертв Голодомору

Зображення
Мешканців Лозової та Панютиного в часи Голодомору 1932-1933 років рятувала залізниця. Адже тих, хто там працював, держава забезпечувала пайками. Водночас до міста з «голодних» сіл стікалися селяни. Деякі помирали дорогою. Їхні тіла вантажили у вагон і вивозили на лозівські околиці. Про це є усні свідчення, записані краєзнавцями.

«Сукні для донечок – моя мистецька гордість!»


Аби створити з бісеру портрет вигаданої красуні, Тетяні довелося використати понад півмільйона дрібних намистинок. Кожну вона вправно пришила до полотна тонесенькою ниткою – точно за схематичним малюнком. Над своїм шедевром майстриня працювала 3 місяці. У повсякденному житті Тетяна виконує фізично важку роботу, а рукоділля з витонченою технікою вважає для себе розрадою.

Тетяна Байрака – штампувальниця цеху металоконструкцій ремонтно-механічного заводу (РМЗ) ДТЕК Павлоградвугілля. Працює тут третій рік – виготовляє на штампувальному станку різноманітні елементи кріплення для підземних виробок шахт. Разом із родиною мешкає в Миколаївці на Петропавлівщині. Зізнається, що робота її виснажує, однак дозволяє мати стабільний заробіток. До речі, чоловік нашої героїні Дмитро, її батьки Зоя Василівна та Валерій Михайлович, а також найближчі родичі теж працюють на РМЗ. Такий собі сімейний підряд.

Кілограм намистин, три місяці праці…

«Вишивати бісером я почала 6 років тому, коли перебувала у декретній відпустці. Міркувала так: спробую, а потім роздивлюся. Незчулася, як по-справжньому захопилася цим видом рукоділля. Я потребувала творчої самореалізації, відпочинку від грубої праці за станком. У дитинстві вишивала хрестиком, але то було інше. Бісер мене привабив значно сильніше», - розповідає Тетяна.

Її першою роботою стало невеличке полотно і зображенням кошеняти в квітах. Придбала спеціальний рукодільний набір: тканину з малюнком-схемою, бісер, голку й нитки. Сіла вишивати й за 2 тижні скінчила. Але отримала те, що зветься «перший млинець - нанівець». Бісеринки в наборі виявилися різної форми, тож поверхня готового малюнку на дотик була нерівною. Вже за кілька днів Тетяна реконструювала свій мистецький витвір.

«Зараз би мені вистачило трохи більше доби на роботу такої складності, - говорить майстриня. - Бо маю навички й досвід. Після котика я вишила портрет дівчини, вдягненої у плаття з троянд. Наступного разу був павич із барвистим пір’ям, згодом – дві ікони, одну з яких подарувала знайомим. Далі я взялася за картини більшого розміру і з суцільною зашивкою полотна. Скажімо, 4 роки тому вишила дівочий портрет формату А-2, на який використала близько одного кілограма різноманітних намистин. Уявіть, яка то кількість, якщо один лише грам містить до 750 дрібних перлинок! Три місяці працювала».

Нині ця робота миколаївської рукодільниці прикрашає одну з кімнат її будинку. Тетяна каже, що на своє хобі витрачає мало не весь вільний час. Нагодує родину, дасть раду домашнім справам, перевірить у дітей шкільні завдання і сідає за вишивку. Готова працювати над візерунками навіть уночі під світлом настільної лампи. Утім, денний гамір майстриню теж не бентежить, коли вона занурена у творчі фантазії. Схеми майбутніх картин та матеріали до них Тетяна замовляє у місцевому магазині. Потоваришувала з його продавчинею, яка теж виявилася небайдужою до рукоділля.

«Кажуть, зір псується, коли вишиваєш, але це неправда. Щоб очі не втомлювалися, важливо правильно налаштувати світло. Звикла я і до мініатюрних голочок – звичайні мені вже здаються незграбними. Здатна на дотик порахувати кількість перлинок на своїй долоні. Це все моторика пальців, їхня чутливість. Ось, бачите, як моє хобі контрастує з грубою заводською працею?!» - мовить героїня. 

Люди потребують творчої розради 

Протягом 6 років, відколи Тетяна захопилася вишиванням бісером, вона створила близько 50 картин. Чимало їх виготовила на замовлення шанувальників цієї техніки. Рекламувала свій талант через соціальні мережі. Окремі роботи майстрині вже помандрували до Західної України. Птахи й звіри, квіти й ікони, вишуканий декор на святковому одязі. Зараз вона оздоблює блузи полтавським модницям. А дві молодші доньки родини Байраків Альона й Вікторія на 1 вересня вбралися у вишиті мамою, а отже й неповторні, сукні. Натомість, у старшої Катерини є чудовий аксесуар – сумка з вишитим бісером візерунком. Теж оригінальний матусин подарунок.


«Сукні для донечок – моя найбільша мистецька гордість, - мовить Тетяна. – Для однієї я виконала візерунок у блакитному тоні, для іншої – у червоному. Старша донька теж невдовзі матиме красиве плаття. Тканину для нього я вже прикрасила вишивкою, залишилося відвідати кравчиню. Вона й пошиє вбрання. До речі, у чоловіка теж є сорочка з моєю вишивкою. Але він ще її не вдягав на люди. Лише готується».


Тетянине хобі лише на перший погляд здається безхитрісним. Мовляв, дотримуйся схеми, слідкуй за кольорами – і отримаєш досконалий результат. Та насправді остаточний шедевр народжують саме руки майстрині, а не машинні ескізи. Без творчого вогню, художнього смаку, філігранної техніки і неймовірного терпіння годі сподіватися на якийсь успіх. Радше, матимеш слабеньку копію вже створеної кимось раніше краси.

«Пам’ятаю, найбільше клопоту я мала з жіночою тунікою, яку декорувала на замовлення. На темно-синю тканину був нанесений чорним кольором ескіз. Вишивала білим бісером і прозорою ниткою. Мусила напружувати зір, придивлялася, аби не схибити. Однак робота вдалася - оздоблена вишитим бісером туніка була справді гарною. Мрія? Ви знаєте, дуже хочу мати вдома великий родинний портрет. Щоб кожен учасник цього спільного фото був убраний у вишиту мною сорочку. Поволі я цю мрію втілюю», - розкриває свої секрети майстриня.

Вона дякує близьким за підтримку її художніх експериментів. Чоловік і діти є не лише першими критиками й поціновувачами Тетяниних робіт, але й мудрими порадниками. Деякі працівниці цеху металоконструкцій РМЗ, спостерігаючи за успіхами миколаївської рукодільниці, теж відчули в собі спрагу до творчості. Хтось із них і раніше вправно в’язав гачком, комусь були до вподоби спиці. Тетяна переконана, що, занурені у вир буденних проблем, люди потребують розради, відпочинку не лише для тіла, а й душі. Ба, навіть більше – їм потрібна творча самореалізація. Саме це наша героїня знайшла у мистецтві вишивання бісером.

Олександр Шульга для Вестник шахтера

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Шлюбний клубок, жовті вушка і гіпнотичний погляд. Що треба знати про вужів (відео)?

Лікар-ортопед Костянтин Кравченко: «За своє здоров'я варто боротися»

Шахтар із Першотравенська дивує земляків рідкісним і смачним виноградом