"Мене називають "бендеровкой", а я пишаюся цим". Історія волонтерки з Павлограда

                   Разом з іншими волонтерами Валентина Климівна (праворуч) створює для бійців маскувальні костюми

У Павлограді є жінка, яка ладна хоч зараз узяти до рук автомат і піти на фронт захищати Україну. Але не може цього зробити через свій поважний вік та стан здоров’я. Тому вона віддає себе до останку волонтерській справі - переказує на армію чималу частину своєї пенсії, купує бійцям солодощі та разом з однодумцями виготовляє маскувальні костюми.

Цю людину звати Валентина Климівна. Вона пенсіонерка, і їй далеко за 70. Про допомогу фронту жінка каже так: "Мені неважко це робити - тим хлопчикам на передовій набагато важче". А ще вона пишається, коли деякі земляки називають її "бендерівкою", і спілкується з усіма переважно українською мовою.

В’язала светри, купувала солодощі

"Я завжди почувалася українкою, - каже Валентина Климівна. - Тому й сьогодні не можу залишатися осторонь біди, від якої потерпає моя Батьківщина". Пенсіонерка розповідає, як вона після дзвінка знайомої на початку вересня прийшла до поранених бійців добровольчого батальйону "Донбас", які лікувалися у четвертій міськлікарні.

"Вони не мали шкарпеток, спідньої білизни… А я зберігала в себе цілу купу чоловічого одягу, що залишив мені син, коли свого часу поїхав далі від дому. Незабаром мені повідомили, що одяг у поранених є, та це мене не зупинило", - говорить жінка. Вона віддавала їм усе, що мала сама й що ці хлопці потребували. Пригощала солодощами і спостерігала, як сяють їхні очі. А вдома наодинці не стримувала сліз. На ранок йшла до осіннього лісу й там вголос молилася…

"Якось я сказала хлопчикам, що спечу для них плачинди (пласкі пиріжки з сиром - прим.авт). Один так зрадів - каже: "Ну, це в нас буде свято!" І я вже не змогла відступить, хоч би як важко не було мені… І поки хлопці не роз’їхалися, то я ходила до них", - згадує Валентина Климівна. Вона регулярно перераховує зі своєї скромної пенсії кошти у фонд "Небесної сотні", на підтримку армії…

Якийсь час разом з однодумницею чергувала біля майданівського намету в центрі міста - приймала від перехожих пожертви на військо. Збирала теплий одяг солдатам, ковдри, рушники, купувала власним коштом ласощі. "Двічі до нашого намету підходив чолов’яга, усе фотографував, - розповідає жінка. - Питав, чи я не боюся. Я відповіла, що я на своїй землі. А він мені: "Ще не відомо, чия тут земля". Я його трохи запам’ятала, але більше не бачила…"

Одного разу Валентина Климівна виявила ініціативу - попрохала директора восьмої школи, аби його учні підготували малюнки й листи для захисників. Сама ж сплела теплого светра, зібрала від друзів горіхи, цигарки, купила шоколадки і спакувала на фронт кілька посилок. До свого гостинця долучила твори Олександра Дюма, посібник Норбекова і Біблію. Окремо поклала чоловікові інструменти - раптом згодяться бійцям. Усе те передала волонтерам ВО "До перемоги"

"Мені неважко - хлопцям там важче"

А згодом жінка познайомилась із активісткою волонтерського об’єднання міста Анею Третьяк (Прудською). "Це така жвава дівчина, контактна, - радо зізнається Валентина Климівна. - І вже з нею я стала працювати. Аня мені привезла матеріали на "кікімору" (маскувальний костюм - прим.авт), я її чотири дні робила, бо вперше. Потім замовила чимало оберегів з молитвами "Отче наш" і покаяння. Українською і російською мовами. Спочатку одну тисячу, потім ще дві".

На питання, чи не занадто відчутне для її кишені це щире волонтерство, Валентина Климівна швиденько відповідає: "Ні, що ви! Не треба й говорити про це! Мені неважко - хлопцям там важче. Завжди щось можна викраяти. Кожен робить те, що повинен робити для нашої спільної перемоги. І мені так легше, бо я хоч чимось можу допомогти".

Війна з Росією (а жінка ніскільки не сумнівається, чиї кулі й снаряди летять у бік українських міст Донбасу) розвела пенсіонерку з її колишніми друзями і приятелями. Однодумців з того минулого життя залишилось небагато. "Дуже гарні стосунки були з багатьма, але ж… Тепер у телефоні треба викреслити чимало контактів… Одна мені дзвонить: "Что у вас такой плохой голос?" Я їй: "Фашисти напали на мою землю. В 41-му це були німці, а зараз, у 14-му, росіяни". А вона: "Что вы так расстраиваетесь? Ведь Крым всегда был русский!". Як можна так думати? Адже треба знати історію. Крим не завжди був руським, а лише з 1783 року по 1954-й. Доти там жили інші народи…" - переповідає Валентина Климівна.

Сьогодні вона мріє дочекатись того дня, коли схід і південь України стануть вільними від окупантів. Говорить, що сили їй додає любов до рідної землі. "Деякі називають мене "бендеровкой", а я їм кажу, що пишаюся цим. У відповідь вони шиплять: "Нашла, чем гордиться!" І такі розмови на кожному кроці. Чи будуть вони далі? І як ми разом будемо жити, коли закінчиться війна? Я не знаю…" - переймається пенсіонерка.

Вдома на Валентину Климівну чекає чергова маскувальна "кікімора", яку треба встигнути зробити за короткий термін. Жінка зізнається, що ладна сама піти на фронт, але ж вік… Маючи нагоду, вона закликає павлоградців не стояти осторонь допомоги нашим бійцям і долучатись до волонтерства. Аби потім не кусати собі лікті.

 До речі

Серед тих, хто активно допомагає фронту, є й інші павлоградські пенсіонери. В листопаді минулого року "ПВ" розповідали про подружжя Галини Семенівни та Миколи Лаврентійовича, котрі відтоді регулярно годують земляків на передовій домашнім хлібом власного виробництва. Запашні гостинці бійцям доставляє волонтер павлоградського об’єднання "До перемоги" Євген Новіков.

Олександр Шульга