"Жоден з наших у бою себе не зганьбив"

   Романа не взяли на війну через війскомат, тож лозівчанин пішов добровольцем

У батальйоні «Айдар» воюють чимало лозівчан. Один з них розповів про свої фронтові будні

Кілька днів його телефон не відповідав. Перед цим Рома щодня дзвонив додому, заспокоював, а тут... Наталя, його дружина, неабияк хвилювалася. Згодом він озвався, сказав, що зв'язку справді не було, довелося змінити оператора. А так усе нормально...

 Роман - кулеметник добровольчого батальйону «Айдар». Вже півтора місяці чоловік воює на сході України з терористами. Вдома, у Лозовій, на нього чекають дружина й трійко дітей.

Навіть дівчата воюють

З Ромою ми знайомі вже понад 10 років. Не скажу, що знаю його як облупленого, але міг би чимало розповісти про цю людину. «На гражданці» в нього напівмирна професія. У час «Х» Рома вдягнув камуфляж, зібрався і поїхав на фронт. З власної волі, як і багато інших чоловіків. Пізніше пояснив: «Я чудово знав: якщо ми тут, на Донбасі, цю заразу не задавимо, то вона буде у нас вдома». Для нього це не пафос, він так мислить.

Час від часу він мені телефонує. Останню нашу розмову 8 серпня ми вирішили записати. «Айдарівці» саме вели бої на околицях Луганська. Ось дещо з цього діалогу. На початку – про актуальне.

Я: Ромо, я чув, днями один з лозівських хлопців отримав серйозне поранення?

Роман: Так, він зараз у Києві, у нього пошкоджено хребет. Це було ввечері 5 серпня під час зачистки в Красному Яру. Тоді з танка підбили наш БМП. А Женя був позаду в групі. Його осколком серйозно зачепило. Це перший поранений серед лозівчан. Досі чимало контузій було, але те вже не рахуємо. Слава Богу, всі наші живі.

Я: Чи багато наших в «Айдарі» воює?

Роман: Ми нарахували у батальйоні 12 чоловік. Усі різного віку, 30-50 років. Деякі потрапили сюди ще на початку як мобілізовані. Але, скажу, не гірше від добровольців воюють. З лозівських є один вчитель, ти його знаєш. Хтось робить на «желєзці», в когось нема роботи. А загалом тут з усієї країни добровольці. Один з Одеси приїхав, адвокат, небідна людина. Тут - рядовий. Інший вдома 25 тисяч у місяць отримував. А теж тут. Декому нещодавно лише 18 років виповнилося. Є тут батько й син. У нашому взводі воює найстаріший боєць, якому 64 роки. Колишній десантник з Бердянська. До речі, «свободівець».

Я: А жінки?

Роман: Ну, і вони теж є. Здебільшого, медики й кухарі або при канцелярії працюють. А є одна молода дівчина з екіпажу БМП. Сама з Луганщини. До речі, тут багато луганських. Чимало записуються до нас під час звільнення сел.

«Я ліг відпочивати, прокидаюся від вибуху»

Я: Я знаю, що в тебе особисто військового досвіду немає. А як інші?

Роман: У мене була перепідготовка вже після армії. А так тут попередньо вчать. Загалом в «Айдарі» чимало колишніх воєнних, є рота афганців. Скажу, що добровольці з колишнім бойовим досвідом краще поводяться під час обстрілів. А молоді хлопці часто гинуть через власні дурощі…

Найобразливіше - загинути через дурощі. Наприклад, потрапити під «дружній» вогонь своїх, тут таке теж іноді буває. Сам розумієш, армія 23 роки не воювала. На ходу вчиться.

Я: Ти хоч не роби ніяких дурниць…

Роман: Я вже дорослий дядько. Щоправда, якось проспав обстріл «Градів». У нас на передовій у посадці саморобний намет із плащ-палаток стояв. Удень дехто з хлопців там відпочивав. Бо вночі в основному всі чергували. А неподалік були бліндажі, окопи. Артилерія.

Я ліг відпочивати, прокидаюся від вибуху. Раз - і все затихло. А потім пішла ціла серія. Били з «Града», розривалося поруч. Тікати вже пізно, я ліг, вкрив голову куфайкою. Не зачепило, та й інших нікого не поранило. А згодом один наш боєць поправляв наді мною плащ-палатки, і дістав осколок. Прямо над головою лежав. Подарував мені, і тепер я ношу цю залізяку.

Я: Наче амулет?

Роман: Ага… А ось ще випадок з бойового досвіду. 5 серпня, коли Женю поранило, ми пішли у третю атаку. Треба було поранених забрати. Проходимо один поворот - стоїть наш підбитий БМП, а позаду лежить наш «200-й». Видно, коли вискакував, в нього осколок потрапив. А у механіка-водія шансів ніяких. Передок машини зовсім розплющило.

Мене така злість узяла. І я вже тоді відірвався. Валив по вікнах хат, де ховалися сепаратисти. Потім виявилося, що недарма стріляв - вони хотіли пропустить нашу групу, а потім відрізать її з тилу. Скажу, що під час бою цивільні або в погребах, або в підвалах ховаються, по хатках ніхто не сидить. Зате сепаратисти будинки активно використовують.

Але деякі місцеві мене дуже дивували. Приміром, іде бій. Щільність вогню висока. І тут під кулями біжить пастух - жене двох корів. Ми йому кричимо: «Придурок, куди ти лізеш?! Ховайся!» А він далі жене. Ну, видно, люди вже звикли до війни.

Плоскогубцями витягували волонтеру зуби

Я: Самому тобі страшно буває?

Роман: Дурний той, хто не боїться. Так ось, я і є той дурний. Просто в мене такий, мабуть, характер, що у такі хвилини я про страх не думаю. До нас приходять, як правило, добровольці. Вони знають, на що йдуть, тож боягузів тут не має. До речі, лозівчани можуть своїми бійцями пишатися – ніхто з них не зас…в.

Я: А хто з того боку проти нас воює?

Роман: Це різні люди, і, судячи з полонених, в основній масі місцеві. Особисто я бачив двох росіян: один - з Казані, інший - з Краснодара. Є такі, що прикидаються місцевими. Я знаю точно, що 5 серпня наші вбили двох кадирівців і одного спеца з Ростовської області. Ми знали, що в Красному Яру проти нас воювали батальйони «Заря» і «Гюрза». Це їхня еліта вважається.

Брали наші одного в полон. Він лежав, накривши голову руками. Автомат з одного боку, магазин з іншого. Розповів, як потрапив до бойовиків. Каже, було якесь свято, він напився, його казачки взяли в полон, два дні тримали в підвалі, били, а потім сказали, що має спокутувати провину перед ЛНР. Дали автомат і послали воювати. Насправді, такий контингент не сильно воює, їх на передову посилають, вони по дорозі часто тікають.

Щодо того, які виродки з нами воюють. Одного волонтера вони взяли в полон. Повитягували йому плоскогубцями зуби, а потім обміняли на свого. Або було, що трупи наших вісьмох чоловік на своїх двох полонених поміняли. Мертві хлопці там стільки валялися, з них черви сипалися… Шестеро з кіровоградської бригади, а двоє з Нацгвардії. І яке в мене може бути ставлення до цих під…сів?

Я: Їхніх полонених підбираєте часто?

Роман: Часто, правда, особисто я не брав. Знаю, що вони утримуються фактично в курортних умовах на нашій базі. Приміщення велике, вони сплять на матах, їм баки з їжею приносять, воду вмиватися. Навіть виводять до душа під конвоєм. Електрочайник на столі в них, чай, кава, цукор. А в іншому місці - там жорсткіші умови, бо там фактично одиночні камери…

«Таких треба позбавляти громадянства»

Я: Вас називають карателями.

Роман: То ідіоти так кажуть. Про розстріли мирного населення - це все брехня. Я скажу, отам на передовій, де ми були два тижні, кожного дня міномети або «Гради» били раз по нам, а раз в бік села Стукалова Балка. Знищували цивільним людям будинки, подвір’я, господарство. Я це бачив. Знаєш, що нам ті люди потім казали, коли ми підходили? Вони питали, коли ми з цими бандюками закінчимо. Молоком пригощали. А у Красному Яру до нас двоє молодих дівчат вийшли, кинулись зі сльозами на шию, а потім ще й квіти подарували.

Я: Як загалом місцеві вас сприймають?

Роман: По-різному, в основному нейтрально. Багато хто вітає. Одна принесла помідорів, показала, де можна води набрати. Хоча люди самі без води сидять, без світла. Є такі, що негативно до нас ставляться, але вони, як правило, не проявляють цього. Із зрозумілих причин. Багато на дорогах біженців. Вони тікають. Якраз наш батальйон організовував коридор і виводив біженців.

Донбас є український. Просто там вищий відсоток тих, хто підтримував сепаратистів… Я тут з однією жіночкою спілкувався, вона каже: не думайте, що тут на референдум бігали проти України і за відокремлення. Люди розраховували на якийсь особливий статус регіону.

Я: Матюкають вас?

Роман: Було раз. Одна сказала: «Вот ваши поставили недалеко от жилых домов артиллерию, по ночам спать не дают». Я їй відповів, що це війна, і цю війну вони самі впустили в свої домівки, коли підтримували сепаратистів, запрошували сюди Путіна. Чомусь у сусідній Харківщині такого немає, там люди спокійно живуть. А ви, кажу, дивилися на все це крізь пальці. Дякуйте Богу, що по ваших будинках сепаратисти не стріляють, як це недалеко від вас відбувається.

Я: Зрозуміла?

Роман: Ні. Почала: «А чого ви прийшли на нашу землю?» «На яку вашу? - питаю. - Чомусь у Харкові на «Барабашова» вас не гонять і не питають, чого ви на їхню землю прийшли. І від київської хунти дєнєжку у банкоматі вам, мабуть, теж непогано отримувати? Скажіть спасибі, що на мене натрапили, а не на своїх земляків з нашого батальйону. Вони б вам пояснили, чия тут земля…»

Такого типу людям важко щось пояснювати. Їх треба просто позбавлять громадянства України, бо вони не громадяни нашої країни. Хай їдуть у ту країну, яку вони вважають своєю. За свої гроші і своїм ходом. Чемодан - вокзал - Росія!..

Отака вийшла розмова у мене з Ромою. Наостанок він дуже дякував лозівчанам, які допомогли йому й іншим своїм землякам з амуніцією.

P. S. У четвер, 14 серпня, Романа було поранено під час обстрілу їх позиций. Осколки від снаряда потрапили бійцю в ногу, на щастя, кістки не зачепили. Роман сумує, що якийсь час йому доведеться відлежуватись, поки його побратими воюють.
Джерело: http://www.pvgazeta.info/region/obchestvo/6708-lzhoden-z-nashix-u-boyu-sebe-ne-zganbivr