На власні очі

Надворі глупа ніч. Темрява - хоч око виколюй. У нашому лісовому таборі палахкотить вогонь. Тріскотять відсирілі після дощу дубові поліна.

Його позивний має усі претензії на шляхетність. Немолодого львів'янина звати Апостол, хоча в нашому підрозділі ніхто так дядька не кличе. Звуть за прізвищем - воно теж оригінальне (не видаватиму чоловіка)... 

Глибокий тил, крута лікарня, хірургія, 4-місна палата… Вона ніжно гладить його бліду ступню. Обережно й терпляче масажує худеньку литку. Водить пальцем довкола кісточок. І мовчить. Так минає день за днем...

Як воно - жити на самісінькому нулі, ховатися від щоденних "прильотів" у старенькому льосі і благати Бога про те, аби випадковий снаряд не проломив твій сховок?