«Десь тут має бути й череп». Або: як ми полювали на мамонта!


Скажіть, вам ніколи не доводилося відкопувати рештки мамонта? Обережно й навіть шанобливо виймати їх із доісторичних глибин? Ото ж бо – тоді заздріть! Бо я одного разу мав таку щасливу нагоду і, скажу щиро, досі вдячний за неї своїм знайомим краєзнавцям і музейникам. А ще під великим секретом зізнаюся: тримаю вдома невеличку мамонтову кісточку. Справжню.

Історія ця трапилася восени вже далекого 2006 року на півдні Харківщини – у Лозівському районі. Я працював кореспондентом одного регіонального видання й потроху опікувався дослідницькою (в широкому сенсі) тематикою. Отже...

Сірувата кістка стирчала з-під землі

Зустрічаю якось директора міського історико-краєзнавчого музею Вячеслава Харченка. «Ну що, - каже, - журналіст, – готовий до сенсаційних відкриттів? Є унікальна можливість власноруч знайти кістяк доісторичної тварини! Наступної неділі вирушаємо в мандрівку. До Садівської сільради. Приєднуйся, коли хочеш».

Я навіть не чухаю потилицю – одразу бронюю місце в експедиції. Розумію, що до останку життя кусатиму лікті, якщо проґавлю такий шанс. Наша компанія невеличка: окрім пана директора й мене наживку майбутньої археологічної сенсації радо ковтає і моя колежанка Олена Суарес (на той час - журналістка «Голосу Лозівщини», а ще раніше – співробітниця музею). «Колесами» експедиції слугує старенький, але потужний «УАЗик» - власність місцевого кулібіна й затятого шукача пригод Сашка Крюкова. Власне, з нього ця історія і почалася.


За два тижні до нашої подорожі Олександр блукав долиною річки Бритай неподалік однойменного села. На схилі, який колись слугував берегом старого русла, натрапив на викопний раритет. Згадує, що сірувата трубчаста кістка стирчала з-під землі - саме в тому місці, де нещодавно  через надмірну зволоженість посунувся ґрунт. Знахідку прихопив із собою, припускаючи, що вона може бути фрагментом бивня мамонта. А при нагоді завітав до лозівських музейників, оскільки дуже кортіло похвалитися сенсацією...

Гурчання Сашкового всюдихода чутно здалеку. На початку дев’ятої зелений «УАЗик» виринає з-за найближчого повороту, окреслює почесне коло й завмирає біля ганку музею. Свого залізного коня Олександр придбав на якомусь із розпродажів і пристосував для власних потреб. Згори крізь пожовкле листя берез на нас супиться осіннє небо. Дай Боже, аби не задощило. За якусь мить вирушаємо…

Річкова долина з розпанаханим унаслідок зсуву схилом розташована за 25 км (якщо рухатися навпростець) від Лозової. "УАЗик" звертає з траси й зарослою стежкою якомога ближче підповзає до місця Сашкової знахідки. За десять метрів від краю свіженького рову машина зупиняється. «Здається, тут», - коментує водій. Маємо при собі сяке-таке спорядження, тож можемо йти у розвідку. Ковзаємо у рів, простуємо оголеною ділянкою, аж ось він – портал у сиву давнину. Даруйте за метафору, але тої миті я дійсно відчув себе мандрівником у часі. 

На глинистій поверхні широким розсипом біліють дрібні скалки. Вони трохи схожі на яєчну шкаралупу. Вячеслав Іванович підбирає один із найбільших шматочків, вдивляється крізь скельця окулярів і схвально киває головою: «Олександр має рацію. Схоже, це й справді рештки бивня мамонта. Десь тут має бути його череп».  

Удвох із Сашком вони стають навколішки, обережно зрізують лопатами шар дерну і занурюють пальці в ґрунт. Не глибоко. Майже біля поверхні намацують чималий шмат нижньої щелепи доісторичного звіра. Поряд – інші уцілілі фрагменти. Ми переводимо подих, відкладаємо в бік свої трофеї і ще з більшим завзяттям длубаємося в землі. Кортить знайти остачу кістяка. Та вже за десять хвилин розуміємо марність зусиль - археологічна розвідка потребує ретельнішої підготовки.

«Гадаю, це варто сфотографувати», - Вячеслав Іванович дістає з похідної сумки невеличку камеру й фіксує історичну мить. Услід за ним клацає своїм фотоапаратом Олена. Ми позуємо один одному й водночас тішимося несподіваним успіхом. Я піддаюся спокусі і кладу до кишені невеличку скалочку мамонтового бивня. «Гаразд, тепер слід запакувати наші знахідки», - керує голова експедиції. Вже згодом на нього чекає докладне вивчення викопного матеріалу і опис наукового відкриття… 



На кістці від мамонта намальований мамонт!

Наша археологічна мандрівка триває. На черзі – так званий Смирнівський кар’єр (багатий покладами кременю, вапняку й подекуди залізної руди). Він теж розташований у долині річки Бритай за кілька кілометрів від місця нашої першої зупинки. Краєзнавці припускають, що зі смирнівського кременю первісні люди виготовляли ножі й рубила –знаряддя праці… Візит до кар'єру додає нам трофеїв…

Тим часом Сашко встигає розгорнути польову кухню і нашвидкуруч приготувати ковбасно-сирні бутерброди. Вигадливий і передбачливий чоловік – у кабіні його всюдихода є компактний газовий балон з плитою і чайник. Обід за таких умов схожий на завершальний ритуал. Їмо мовчки, словами обмінюємося лиш іноді, бо кожен заглиблений у власні думки і враження. Перетравлюємо їх поволі й шукаємо відповіді на нові загадки… Далеко від міста повітря пахне осінніми луками. Добре, що цього дня не дощило…


Відтоді спливло майже 14 років. До теми археологічної знахідки я повернувся не одразу. Хорошим справам завжди заважають дрібниці. Але одного червневого дня таки завітав до Лозівського музею. Вячеслав Харченко так само обіймав посаду директора, Олена Суарес із журналістики повернулася до наукової діяльності в музей. Штат закладу поповнив Олександр Крюков, який влаштувався сюди слюсарем – якомога ближче до загадок і білих плям історії. 

«Знайдені в жовтні 2006 року кістки дійсно належать мамонту, - говорить Вячеслав Іванович. – На це вказує частково вціліла нижня щелепа тварини і рештки бивня. Крім того ми порівняли зуби мамонта й шерстистого носорога, які теж маємо в своїй колекції. Є на знахідці й інші характерні ознаки, притаманні саме цим слоноподібним тваринам. Звісно, що свій аналіз ми проводили за певними науковими критеріями. Нині ці експонати прикрашають зал природи нашого музею. 

Цікаво, що окрім фрагментів черепа ми не знайшли там, у долині, жодних інших частин скелету. Можливо, вони лежать десь неподалік, поховані глибоко в землі. Питання, як з’явився там мамонт? Гадаю, він став жертвою мисливців, які його забили й тривалий час споживали. Тобто, це була стоянка первісних людей доби пізнього палеоліту, який тривав від 40 до 15 тисяч років тому. Територія сучасної Лозівщини перебувала під впливом льодовика, його межі сягали нинішньої Дніпропетровщини. У нас була напівтундра – комфортна для мамонтів та інших видів північних тварин кліматична зона.


Відомо, що саме за палеоліту в Європі з’явилися перші люди і народилося первісне мистецтво. Маємо тому власні підтвердження. Деякі із знайдених кісток мамонта навмисно потрощені, на інших помітні сліди вогню. Коли я крізь лупу роздивлявся один із фрагментів, то виявив нову цікаву річ. На кістці від мамонта був намальований мамонт! Напевне, серед мисливців були тогочасні художники! Скажу, що пізніше ми з Сашком знову побували на місці палеолітичної стоянки. Знайшли крем’яні рубила й відщепи – знаряддя праці. Встановили, що кремінь для обробки, а вона була дуже складною, тогочасні люди брали, зокрема, й зі Смирнівського кар‘єру».


За словами краєзнавців, лише щасливий збіг обставин допоміг їм знайти на диво рідкісний експонат. «Як правило, подібні речі заховані дуже глибоко, - розповідає Олена Суарес. - Востаннє рештки доісторичних тварин тут, на Лозівщині, знаходили наприкінці 1960-х років, коли тривало будівництво Краснопавлівського й Орільського водосховищ. Тоді бульдозери вигортали з-під землі багато подібних артефактів. В місцевій «районці» навіть стаття була про те, як лозівський вчитель разом зі своїми учнями привіз звідти для школи шматок хребця, зуб та бивень мамонта». 

На жаль, говорять дослідники, багато подібних знахідок одразу ж безслідно й зникали. Чому? Бо якби усі викопні рештки реєстрували, тодішнім чиновникам довелося б припинити будівельні роботи й дати час ученим на вивчення місцевості. До такого кроку влада не була готова, бо мусила вчасно здати об’єкт. Тож усі археологічні знахідки будівельники знов ховали у товщі землі. 

«Щодо нашої долини… Якби там провести повномасштабні розкопки, гадаю, можна було б знайти ще чимало цікавого. Загалом, наш край багатий на археологічні трофеї. І в нас удосталь лишилося білих плям», - підсумовує Вячеслав Харченко.

Олександр Шульга для tv-news.dp.ua



Цікаво знати

Мамонти (грецькою - «материнський»)– вимерлий рід ссавців, представники якого з’явилися на Землі 3-4 млн років тому. Як вид зникли 14-10 тисяч рокі тому. Вчені кажуть, що останні мамонти доживали свій вік на острові Врангеля в Арктиці й перестали існувати за 2 тисячі років до нашої ери. Мали середню висоту 3,5 м, довжина їхніх бивнів сягала 5 м, вага тіла становила від 5 до 7 тон.

Мамонти добре почувалися в арктичному кліматі, бо мали довге хутро й товстий (до 10 см) шар підшкірного жиру. Жили стадами, харчувалися рослинами. У віці 10 років мамонт набував статевої зрілості. Міг прожити понад 60 років. Найбільша небезпека для мамонтів надходила від людей. Первісні мисливці полювали на тварин заради м’яса, кісток і шкіри. Заганяли здобич у пастку і добивали її кам’яними сокирами й списами. Викопні рештки мамонтів археологи знаходили в Сибіру, на півночі Європи й Азії, Британських островах, у Північній Америці (за матеріалами www.zoolog.com.ua та uk.wikipedia.org).


Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Через спалах коронавірусу Першотравенськ ризикує перетворитися на ще одні Нові Санжари?

Через Лозову до Івано-Франківська ходитиме прямий, але недешевий потяг

У Павлограді багатодітна родина живе в холоді і без світла