«Ось такий у нас був останній кубок Криму...» Історія українського коняра на окупованому півострові

Окупація півострова не завадила українським жокеям з'явитися там у вишиванках

Ця історія для тих, хто й досі живе упередженнями, ніби-то українці сходу менш патріотичні за полтавчан чи галичан. А також для тих, у кого  й нині сверблять руки створити тут ще один анклав "русского мира". Нещодавно мені пощастило зустрітися з людиною, яка геть руйнує ці стереотипи.

Звуть його Костянтин Цяпка. Йому 36 років, живе він на півдні Харківщини в селі Акимівка Близнюківського району. За професією, способом життя, а головне, за родоводом, він коняр. Любить покопатися в рідній історії, традиціях козаччини, мріє на основі своїх, часом, інтуїтивних знань відродити українське село - "колиску" національної культури і основу української ідентичності. Ми зустрілися з ним незадовго до Покрови. Говорив більше Костянтин - про свої ідеї, плани, про коней, яких у нас стає дедалі менше, про занепад селекційної роботи і те, як відродити традиційну для України прибуткову галузь. А потім розповів випадок дворічної давнини, де в один вузол поєдналися і коні, і війна, і патріотизм харків`ян.

«До Криму не кланятись їдемо»

Було це, каже Костянтин, навесні 2014 року, коли в Криму вже вільно розгулювали "зелені чоловічки", а місцеві яничари встигли провести референдум щодо приєднання півострова до Росії. Та й Харків – столицю малої батьківщини Костянтина, тоді теж добряче лихоманило. 11 квітня неподалік Сімферополя на кінно-спортивній базі відбувалися аматорські перегони "Кубок Криму". "Свою участь у них ми з братом Сашком планували давно, ще до анексії, - розповідає К. Цяпка. - Ми обидва наїзники, я, до того ж, треную жокеїв, брата свого виховав хорошим спортсменом. Ми знали, куди їдемо і в який час. Але вирішили - скасовувати виступи не будемо. Більш того, повинні перемогти. Беремо з собою вишиванки - і нехай усі бачать, які на Слобожанщині живуть "новороси".

Вирушили. Коні, фургон для тварин, кілька людей команди, включаючи харків'ян. На адмінкордоні по обидва боки блокпости. Спочатку зупинили наші. За акцентом - хлопці із Західної України. Глянули на номери, обійшли модну фуру. Вилазьте, кажуть, сепаратисти харківські. Мене це зачепило. Дістав з машини вишиванки - дві білі і дві чорні - на випадок негоди. Кажу: "Якщо ми зі східної України, то вже сепаратисти? Землю обробляємо, коней розводимо, край свій козацький прославляємо. І в Крим не кланятися їдемо - там наша земля". Пропустили. Лише порадили бути обережними.

Російський блокпост зустрів нас БТР-ми і під зав'язку екіпірованими військовими в масках. Свої вишиванки ми їм вже не показували - хотіли дістатися на місце. Ті ж питання: куди і навіщо? Обшук автомобіля, промивка мізків. Я їхнього головного намагаюся переконати, що ми довго до цих перегонів готувалися, що нас там чекають ... Питає мене уїдливо: "І ти гадаєш виграти?" Кажу, що впевнений. Він ледь не регоче: "Будеш вертатися без кубка – інакше говоритиму. Проїжджайте".

«Катя - давай! Давай!»

Приїхали, розвантажилися. Учасників багато, щоправда, все місцеві. З материкової України, яку, за їхніми твердженнями, захопила «хунта», лише наша харківська команда. Вісім видів перегонів, близько 100 коней. Ми з братом вдягли білі вишиванки і рушили "в люди". Чули усілякі вигуки, хтось дивувався, дехто захоплювався. Це, дійсно, був виклик. А кримські татари підійшли до нас і чистою українською мовою подякували за сміливість ".

Костянтин говорить, що для змагань в умовах кам'янистого грунту і розрідженого гірського повітря він з братом приготував свої тактичні хитрощі, які не раз і вдома допомагали. Скажімо, один наїзник зі старту стрімко рушає вперед і на межі сил свого скакуна веде за собою всю групу. Виснажує її. Інший скаче серед суперників, а на фініші, за підтримки партнера-жокея, виривається вперед.

"Ми були налаштовані викластися до кінця, битися до згину і перемогти. Так суперникам і заявили", - продовжує Костянтин. Першим на доріжку вийшов брат. Практично всі його конкуренти під різними приводами відмовилися від перегонів, не злякався лише один кримчанин. Це було суперництво двох професіоналів, елегантна і безкомпромісна боротьба, де фортуна посміхнулася Олександру. «На наступні перегони вийшов вже і я. Суперництво нам склали сім або вісім кримських жокеїв. Ось тут ми з братом і застосували свою переможну тактику. Роль ведучого на всій дистанції виконував я, тим більш, мій жеребець Перун уже був навчений цього. А ось, кобила Катріна, на якій скакав брат, вперше брала участь у такому забігові», - говорить Костянтин.

 Майже всі 2400 метрів він гнав, не шкодуючи свого коня і забувши про делікатність щодо суперників, які намагалися обійти його на поворотах. Ближче до фінішу вони почали здавати, проте і його жеребець травмував зв'язки на нозі. «Метрів 100 залишилося, - розповідає наїзник. - Обертаюся, шукаю очима брата, але в стовпі пилу і каменю годі когось розгледіти. Горлаю: «Сашо! Сашо!» Він з'являється за 50 метрів до фінішу. Біла вишиванка, злий погляд. Летить по самій кромці – зачепи його хто – і злетить на узбіччя. Я почав буквально розчищати йому шлях для ривка. Щойно його кобила порівнялася з моїм Перуном, я закричав щосили: «Катю - давай! Давай!» І вона пішла. У підсумку Саша перетнув лінію першим. А я другим. Так і не зміг нас ніхто обігнати".

«За мною весь мій рід конярів»

Костянтин говорить, що хвилин 40 публіка не дозволяла їм зійти з п'єдесталу, поспішаючи сфотографуватися з переможцями. А хтось із місцевих ряджених козачків винукував їм: «Харків! Харків!» Інші хвалили за демонстративний вихід у вишиванках. Гадаю, цей фурор дозволив нам безперешкодно поїхати додому. Ніхто не зупиняв, хоча, напевно, у феесбешників були там свої люди...» - говорить Костянтин.

 Пізно ввечері, 11 квітня, коневоз і команда слобожанських жокеїв знову перетинала адмінкордон з блокпостами. "Російські вояки нас упізнали. Головний одразу запитав: «Де кубок?» Ми показали. Він махає рукою: «Проїжджайте!» Так і вибралися. А наші хлопці знову обізвали нас сепаратистами. Мовляв, до окупантів у гості їздимо. Відчуваю, як від мужиків солярой тхне, обличчя неголені, вартують, мабуть, голодні. Я їм вишиванки і переможний кубок показую. Ви не думайте, кажу, що тільки в Західній Україні патріоти живуть. Якщо у мене інший акцент, то це не значить, що моя українська кров водою розбавлена . Дали їм сало, хліб, що в нас залишилися. Я ще одному бійцеві на шию в'язку часнику почепив. Хлопець заплакав... Ось такий у нас був останній кубок Криму…»

Сьогодні Костянтин Цяпка буквально хворіє темою відродження українського конярства. Він сподівається отримати в свої руки важелі, які дозволять йому брати участь у вирішенні цієї проблеми. Зовсім недавно активіст і ентузіаст організував (з великими моральними труднощами) невеличкий етно-фестиваль, зробивши акцент на кінно-спортивних виступах. Провів його в себе вдома, на Харківщині. Запросив ремісників, майстрів бойового гопака, кобзарів та інших артистів. «Якби мені сказали, що з кіньми треба зав'язувати, я б викопав яму, ліг і чекав смерті. Але за мною весь мій рід конярів, вони мені не пробачать, коли я здамся. Україна це потрібно» , - говорив мені в нашу останню зустріч цей реальний, а не глянцевий патріот.

До речі

Костянтин - хороший наїзник, хоча сам він каже, що для великого спорту не придатний. Вага завелика та й минулі травми даються взнаки. Він розповідає, що в 16 років, під час тренування верховій їзді, його коняка піднялася дибки, перекинулася, впала і практично розчавила собою молодого вершника... Лікарі пророкували хлопцеві долю сільського інваліда. Однак він не лише звівся на ноги, але й знову сів у сідло... Своє перше лоша Костянтин придбав, навчаючись у третьому класі. Гроші заробив під час літніх канікул, які всі пропрацював на конефермі.

в тему

Як наш жеребець для Путіна позував

Лозівські конярі розповідають майже неймовірну історію, яка сталася ще задовго до нинішньої війни. Мовляв, Путін, щойно освоївся з президентством, забажав, аби в одному з його кабінетів висіла картина із зображенням коня. Примху нового господаря Кремля задовольнили, хоча і не відразу. У самій Росії не знайшлося гідної натури для написання полотна, тому художники звернули свої погляди на Україну. А саме, на Лозівський конезавод.

Дізналися вони, що тут, на півдні Слобожанщини, живе красень-жеребець на ймення Ареал української верхової породи. Виведеної, до речі, за участю лозівських конярів. Кінь і справді мав граціозною зовнішністю, був знаменитий своїми перемогами на різних престижних змаганнях, мав славу улюбленцем публіки тощо. Чи писали придворні майстри картини (або картину) на місці, або Ареалові довелося помандрувати Росією, невідомо. Але справу свою вони зробили, і відоді стіну якогось з кремлівських кабінетів прикрашає портрет лозівського жеребця. Правда це чи ні, судити не беруся, хоч і вважаю, що все можливо.

Олександр Шульга