Неперспективні Мільки. Про життя в селі з перших вуст (відео)

- Якби мені хто запропонував квартиру в Києві, помінятися чи що - все одно б не поїхав. Тут тихо, ніхто не заважає. А в столиці я дужче наморюся, ніж увесь день коситиму сіно. Нащо мені той городський комфорт? - мовить кремезний чоловік на ім’я Анатолій. Дядькові 71 рік із гаком. Левову частку свого віку він прожив у невеличкому селі Мільки, що в Прилуцькому районі Чернігівщини.

Його обличчя поїдене зморшками й вицвіле на спекотному червневому сонці. В примружених очах грають вогники. Говорить із тобою, і не второпаєш: чи то він жартує, а чи все в нього «на повному серйозі». Дядькова благенька футболка з логотипом «Євро 2012» просякла потом. На ногах грубезні сандалії. Голову вкриває засмальцьований картуз.

Він один із тих, хто не дає остаточно знелюдніти своєму селу. Хоча й не вірить у його перспективи. Чому я вирішив про нього розповісти? Бо теж небайдужий до долі крихітних сіл. Мені завжди цікаво, чим дихають, як виживають і про що мріють їхні мешканці. Проста начебто тема, але болюча. 

Цей куток зветься Бережним

Дядько Анатолій – фігура колоритна й водночас типова для нашої глибинки. Такий собі узагальнений образ українського гречкосія – впертого й роботящого, завбачливого й хитруватого, підозрілого до будь-якої влади і сповненого ностальгії за минувшиною. Він господар за натурою. Головне його багатство - земля, яку він клаптик за клаптиком, іноді тихцем, відщипує у природи й додає до своїх законних соток.

- Звати мене Анатолій Васильович Федоренко, мені вже 72-й рік іде, - розповідає, мовби зачитує анкету, чоловік. - Своє щасливе дитинство провів у Мільках. Цей куток, де я виріс і нині живу, зветься Бережним (вулиця Берегова – авт.). Зараз у нас порожньо. А колись у селі були клуб-контора-лавка-школа. Початкові класи відвідував тут, а вже до восьмирічки ходив у сусідні Валки. Поступив у прилуцьке педучилище на відділення праці. У 1968 році отримав диплом, працював у Ладані (селище на відстані 20 км від Мільок – авт.). Зустрів там свою майбутню дружину Ліду, і так у нас получилася сім’я. Маємо сина, доньку й онуків. Усе в нас нормально. От. 

На розораному городі покинутої садиби (колись там жила вдова на ім’я баба Галя), що межує з його маєтком, Васильович навесні висіяв жито. І тепер косить молоду зелень, аби годувати своїх кіз. Обіднє сонце випаровує вологу з густих болотяних хащ. Вони насідають звідусіль, гудуть комашиним оркестром. Повітря застигло - ні вітерця. Легені натужно дихають спекою.

Дядькові важче за мене. Бо я лише стовбичу з диктофоном. А він працює. Робить широкі замахи косою-восьмиручкою, занурює гостре лезо в житню ниву й кладе поряд себе акуратні валки. Стікає потом. На запах його змокрілого тіла злітаються оводи. Скажено дзижчать і таранять косаря. А йому те байдуже. Він не кваплячись пливе зеленим морем. Ще й жартує собі під ніс. Зупиняється, аби нагострити лезо й хвильку перепочити. Продовжує цитувати власну біографію: 

- Як вийшов на пенсію, переїхав сюди майже на постоянку. Бо тут живе моя мати, Ганна Петрівна. Батька вже немає, а вона ще господарює. Їй понад 90 років. Самотужки доглядати за всім вона не в змозі, тож я їй допомагаю. Фактично ми вдвох хазяйнуємо. До неї приходить сестра милосердія - Даниленко Олена Володимирівна. Велика їй дяка. Коли я в Ладані, вона й хату підмаже, продукти матері купить. Отак. А ще в мене є молодша сестра Софія. Живе у Борисполі і в Мільках буває нечасто. Бо складно сюди добиратися. Та й слабує вона. 

Дядько стелить широке рядно, мостить на нього копичку скошеної зелені, в’яже кінці вузликом, перехоплює свій вантаж на спину й рушає додому. Хмара оводів суне слідом. Я плентаюся поряд, щосили відбиваючись від нав’язливих комах.

- І так мені приходиться тут бути, - мовить дядько далі. - Пахати город і прочеє-тому-подобноє… Іноді син приїжджає із Сум. Є в мене тут кум Григорій, ми один одному допомагаємо. Осьдечки сіно будемо скирдувати. Так і живемо… Як минає день, питаєш? Бабушка, тобто, мати моя, прокидається десь часів у 4-и ранку, іде доїть кіз. Я встаю у 5 годин, пораюся. Скучати не приходиться. Дрова заготовляю, хмиз вирубую, бо заростає Бережне...

«Не дивуйся, що дядько рачки лазить» 

Дядьків город – наче показово-дослідна ділянка. Майже всі 20 соток вкриті щільними рядами картоплі. Невдовзі вона відцвіте. До картоплі притулилися відмежовані кукурудзою латки перцю й помідорів. Город оперізують високі тички з пагонами квасолі. Десь у глибині цієї «латифундії», ближче до лісу, принишкла хата. Як на сьогоднішній день, вона скромна і вже немолода.

На подвір’ї чути курячий лемент. Безпородний дядьків собака гримить іржавим ланцюгом і починає для годиться валувати на незнайомого гостя. Біля призьби завмерла господиня – баба Ганна. Вона геть нічого не чує, тому лише всміхається до мене. Й уважно роздивляється.

- Якщо вже хочеш наше життя запєчатлєть, то проведу для тебе екскурсію, – каже Васильович. – Покажу наше хазяйство. Ходи-но сюди… 

Якийсь час ми стоїмо біля низького загону, в якому вовтузиться гусяча кагала. Дядько кинув пташенятам оберемок свіжої трави, і вони наввипередки шматують ласу поживу. Ще й галасують навіжені… В іншому кутку подвір’я, за льохом, господарі облаштували міні-кролеферму. Дуже простеньку, бо живуть пухнасті у звичайнісіньких дерев’яних клітках. Без жодного комфорту.

- Значить, раніше була в нас корова, і свині були, усе прочеє-подобноє. Сейчас єсть курей трохи, гусенят, дві кізочки, дорослі кролі і малі кроленята різної породи, пес Бровко й коти. Отаке господарство, - Васильович прямує до низенького хліва, розчиняє двері. – Тут у нас кізка Березка. Ось, дивися. Їй один рік і два місяці. Зараз ми її не випускаємо пастися, бо сила силенна оводів.

Дядько швидко вживається в роль гіда. Простує за двір. Озирається на мене - запрошує до старого й дірявого човна, що лежить догори пузом на бережку. Втім, то колись був берег – нині води в болоті обмаль, і воно до самого Удаю поросло вільхами й очеретами. На обличчі чоловіка проступає інтрига. Він усміхається, готовий ось-ось утнути якийсь жарт. Стає навколішки, схиляє голову до човна, просовує під нього жилаву руку. Мацає.

- Не дивуйся, що дядько рачки лазить. Ось тут у нас несуться кури. Бачиш? – за мить Васильович дістає зі щілини золотаве яйце. Воно легко губиться у його широкій долоні. Натуральний продукт. До речі, за словами чоловіка, йому із матір’ю цілком вистачає власних харчів. Хліб, сіль, цукор, сірники й інший дріб’язок він, щоправда, купує, коли їде сюди велосипедом із Ладана.

У розумінні Анатолія Васильовича й баби Ганни кожен клаптик землі мусить давати роботящій людині врожай. Де сіном, а де картоплею й буряками. Дарма, що «хазяйство» Федоренків за останні десятиліття помітно схуднуло. Крім основних 20 соток дядько виорав за двором, у висохлому болоті, ще чималий шмат і засадив його всілякими овочами й салатами. Тепер вихваляється: дивись-но, який чепурний у нас городчик!

Екологічно чисте добриво

- Ходімо, покажу наш садок, - гукає господар і бере курс у бік лісу. Розповідає: в саду у нього алича, слива, 8 сортів груш і 23 сорти яблук - від астраханки й білого наливу до традиційних сиваків. Яблука він сушить, передає дітям-онукам, частину фруктів продає. Є в нього власна «торгова точка» - неподалік села, на автотрасі «Прилуки – Ромни».

- А це мій пітомник, у якому я вирощую суницю, - хвалиться чоловік, показуючи на сусідній із садом пагорб. Рушаємо туди. - Дуже смачні й ароматні ягоди. Ось, із`їж! Правда, добрі? Ніхто їх нічим не кропить, не обробляє, жодної хімії. До речі, я тут одну цікаву штуку придумав. Зараз покажу.

Ми вертаємося до двору. Неподалік колодязя стоїть почорніла від часу дерев’яна діжка. Її отвір затуляє уламок шиферу. Васильович знімає його і пропонує зазирнути всередину. Я так і роблю. З діжки тхне каналізацією. Сморід нестерпний. Невже то кропива? 

- Саме так, - радіє моїй реакції дядько. - Люди купують різні добрива, а я використовую те, що під рукою. Кропиву. Вона тут скрізь. Береться бочка, півбочки набивається кропиви, потім заливається 10 літрами води. Стоїть воно дві неділі, грає, получається брага. Я нею поливаю помідори, огірки й перець. Самий луччий стимулятор росту для рослин. Екологічно чисте добриво. Одна кропива, нічого іншого!

Надвечір, після обіднього перепочинку, ми йдемо горнути й скирдувати сіно. Зрозуміло, що вилами й граблями працюватиме Анатолій Васильович, натомість я самовіддано зніматиму його на фото. Кожному своє. Додам, що сіна в Бережному вдосталь – було б кому косити. Тож дядько й косить. 

Цього разу ми прямуємо до колишнього глиняного кар’єру, який нависає над покинутою садибою Федоренкових сусідів (я про неї згадував на початку). Свого часу тут виготовляли цеглу. Нині ж це просто сінокісний лужок. Плаский, без ям та грудок, а тому зручний… 

«Нащо мені той городський комфорт?» 

Досі парко, байдуже що повернуло на вечір. Та справжнє лихо – не спека, а кляті оводи. Лізуть у вуха й рота, боляче штрикають крізь грубу сорочку. Ти їх чавиш на собі десятками, а вони не тікають. Самогубці. У дядька на те своя філософія. Мовляв, як випало тобі жити поміж лісом і болотом, мусиш терпіти. Час від часу він ляскає долонею по щоці, куди вчепився кровожер, а потім знов береться горнути до купи підсохле сіно. 

- Красота у нас неопісуємая. Чисте повітря, тиша. Хіба що комахи заїдають улітку. Не можна, щоб позагоряти - треба вдягати куртку. Навіть рубашка не проходить. Раніше, скажу, такого не було. Все косилося, прибиралося, доглядалося. Ліс молодий був і не такий захаращений. А зараз тут розсадник для комарів і оводів, - коментує він актуальний для нас обох момент.

Підгорнуте сіно Васильович чимдуж стягує мотузками у велетенську копицю і наче мураха волочить її за собою на визначену локацію. А коли минає мою фотокамеру, починає гиготіти й мчати з підстрибом. Жартівник ще той. Як йому за тими жартами вдається тримати чимале господарство, мені невтямки. Схоже, в його тілі не одна кінська сила. На його місці я б не подужав і десятої частини тієї праці. 

- Важкувато – це правда, - розмірковує дядько, вправно орудуючи вилами. - І зручностей у нас особливих немає. Скажімо, щоб помитися. Бо якщо взяти го̀род, то там є душ і баня і прочеє-подобноє. Однак і я щось вигадую. Улітку ставлю балію на 8 відер. Наливаю в неї зранку води, протягом дня вона гріється. Попрацював – прийшов, ополоснувся, рубашку постірав, туди сюди. Вилив і по новій налив. А як холоди настають, то приходиться воду гріти в чавуні на плиті. І так купатися.

Та дужче за брак комфорту Васильовича гнітить повільне вмирання його Мільок. На всю вулицю Берегову, де ще років 30 тому не було жодної порожньої садиби, нині мешкає кілька душ. Разом із дядьком Анатолієм і бабою Ганною. Бережне дедалі швидше заростає лісом та болотом.

- Нема, кому косити. Оце біда, - журиться Васильович. – Не лише в Бережному, а в усьому селі. За дві хати від мене живе, хоча й не постійно, Віра Григорівна. Теж немолода. Я до неї викошую стежку. Або в інший бік – до кума Григорія. Далі за кумом хата місцевого екстрасенса Івана. Але й він нещодавно помер. Так що нас тут 3 чоловіки зосталось. А на все село людей 20 – таких, що постоянно. Молоді немає, самі старики. Щоб хто сюди приїхав жить, не приїде. Бо немає ні школи, ні медпункту, ні магазину, ніде нічого. Глушина. Не дай Бог що-небудь із кимось станеться, помочі чекати годі. Все.

...Сутеніє. Над болотом пурхають нічні птахи, а в застиглому повітрі висить комариний дзвін. Перегукуються цвіркуни.

- Відчуваєш, як липа пахне? – запитує Васильович. – Ондечки вона. Вся у бджолах. Чуєш, гудуть?

Він поправляє свого камуфльованого картуза й замріяно дивиться на вкриту лісом гору, біля підніжжя якої, мало не в болоті, люди колись збудували своє Бережне.

- Так що село в нас неперспективне – ще годів 5-10 мине, і залишиться від нього одна назва на згадку, - міркує наостанок. - Але іншої долі я собі не уявляю. Якби мені хто запропонував квартиру в Києві, помінятися чи що - все одно не б поїхав. Нащо мені той городський комфорт? Інша справа, що життя пройшло бистро й непомітно, тепер страшно і в паспорт дивитися. Ну, так трохи ще здоров’я є – працюю. Роботи я не боюся, бо ніколи не був ледачим.

P.S.

Минулоріч держава почала капітально ремонтувати автотрасу Н-07 «Київ - Суми – Юнаківка». Має бути шикарний автобан міжобласного значення. Дорога проходить повз Мільки. Нещодавно дядько Анатолій розповів мені телефоном, що на цій ділянці підрядники вже поклали верхній шар асфальтобетону. Складно сказати, коли востаннє автодорівці капітально оновлювали цю магістраль. Можливо, від початку обходилися лише ямковим ремонтом. Тож зараховувати Мільки до категорії глухих сіл рано. 

P.P.S.

Днями (травень 2021 року) у Бережне завернув джип. Одразу під’їхав до садиби Віри Григорівни (про неї є згадка в тексті). Немолодий водій здався господині чоловіком гречним. Представився бізнесменом. Розповів, що хоче придбати в Мільках хату, завести пасіку. А ще - відремонтувати стару вищерблену дорогу, яка з’єднує центр села з трасою. Не забув і про давню дерев’яну церкву: мовляв, її теж слід реставрувати. Одним словом, у «неперспективних» Мільок з’явився шанс стати перспективним селом.

Олександр Шульга

Довідка: 

Мільки (Мульки, Мольки) - село Прилуцького району Чернігівської області, Валківська сільрада. Розташоване на правому березі річки Удай, за 160 кілометрів від Києва. Перша згадка про село у літописах датована 1666 роком. Інші дослідники говорять про 1630 рік. Назва села походить від його розташування в річковій низині (на мілині). Архіви свідчать, що жителями Мільок від початку були казенні селяни й козаки. В 1777 році в селі збудували дерев’яну церкву на честь апостола Андрія Первозваного. Менш ніж за сто років вона згоріла під час пожежі. Відновлений храм зберігся до наших днів. У 1911 році тут вже діяло початкове училище. Станом на 2020 рік у селі мешкало лише 20 душ.